Тисячі людей різного віку нині намагаються самотужки здобути знання з історії України, хоча за плечима в них – і середня школа, і виші, де все це викладали. Спалах цікавості до минулого рідної країни свідчить про те, що українське суспільство вже дозріло до того, щоб опиратись ідеологізації, політизації чи міфологізації історії. А також про те, що школа, середня чи вища, не змогла дати потрібних знань, якими можна скористатись у небезпечні й трагічні часи. Минуле може стати опорою для особистості, яка відчула себе нарешті не гвинтиком, не населенням, не електоратом, а громадянином, від якого залежить саме існування незалежної української держави.
Безперечно, за 20 з лишком років відкрились архіви, з’явилося повно видань і перевидань на історичну тематику, на полях українських та неукраїнських сайтів відбувалися справжні битви з інтернет-тітушками на теми повстанського руху, волинської різні і Голодомору. Солодко співали трипільські та арійські солов’ї, прагнучи викликати ейфорію винятковості в українців. Суспільство розділилось на Схід і на Захід у поглядах на персоналії героїв та злочинців, однак чогось бракує. Перед нами лежить розтерзане тіло української історії, спливаючи кров’ю. Від цього жахливого видовища хочеться відвернути очі і, за порадою Володимира Винниченка, випити брому. Хоч насправді історія України не більш трагічна, ніж історія Ірландії, Білорусі, чи єврейського народу.
Що б сказав сучасному смутному й невеселому українцю прадавній мешканець Шумеру, якого підкорив собі менш цивілізований Аккад і витіснив його з дому шумерської мови, заповнивши спершу суржиком, а тоді – аккадською мовою? Сказав би: стережись,брате, разом з мовою ти втратиш навіть право на історію. А останній носій їдишу розповів би, як мова мешканців українських, білоруських та польських штетлів згоріла у крематоріях Аушвіцу і Треблінки. Бо історія народу надто тісно пов’язана з історією мов людей, які її населяють, і глобалізація ХХІ сторіччя не спростує цієї аксіоми.
Коли мені було років десять, я побачила у сільській крамниці білу книжку з золотими візерунками, на якій було написано: «Історія Української РСР». Я ніколи не просила нічого у батьків, але мені страшенно хотілось прочитати історію України. Батьки якось позичили товстий том Історії України Михайла Грушевського, але змушені були швидко віддати, бо то була заборонена книга, і власник її боявся, щоб хтось не дізнався. Мама потім розповіла, що у мого діда було чимало книжок з історії України, але з приходом других совітів довелось їх спалити, щоб не піти за це до Сибіру. Батьки натякнули мені, що ця гарна книжка може виявитись зовсім не тим, чого я чекаю, але купили. І коли я розгорнула книжку, виявилось, що то не історія України і навіть не історія УРСР, а історія СРСР. Такий собі лохотрон для юних українців. І коли я вступила до Львівського університету, то весь перший семестр ми вивчали історію України, яка була також історією СРСР, що викликало в мене таке обурення, що я не ходила на пари взагалі і з’явилась лише на іспит. А недавно я прочитала у Марка Ферро, як юні африканці в колишній колонії Франції повторюють за вчителем: « Ми, галли…». Багатьох українських громадян досі влаштовує неоколоніальне сприйняття історії України, бо альтернатива виглядає геть ненауково й не викликає довіри.
Отож, інтерес до історії України дуже зріс через драматичні події останніх місяців, але це не бажання запам’ятати дати, персоналії, до цього нам прищепили відразу ще в школі. Людям потрібно скласти уявлення про історію як процес, що проходить через кожного, хто зараз живе в Україні, щоб усвідомити причинно-наслідковий зв'язок на майбутнє, яке зараз непевне, невизначене. Ми бачимо, що все існує вкупі у нашому часі – дипломатія, економіка, культура, війна, політика, і якщо в майбутніх підручниках все це буде в окремих розділах, це буде неправильно. Ми неправильно вивчали історію – ось яка крамольна думка закрадається першою. Коли пригадати структуру того чи іншого історичного періоду в підручнику – на першому місці буде політичне становище, економіка, на останньому мистецтво. Культура завжди на останньому місці. Далі – наступний блок подій. Автори підручника визначають, що є важливим, а що ні. На підсвідомому рівні людина, що вивчає ази історії, відчуває недовіру вже не до історії як процесу, а до історії як науки, особливо зараз, коли на модних маргінесах процвітають постмодерністські теорії. Або ж продовжує вважати, що істинна та історія, яка викликає патріотичні пориви і спонукає до героїчних вчинків.Тобто плутає історію з пропагандою, якої нам дуже бракує в ці складні часи.
Вчені історики можуть дати різні поради для самостійного вивчення історії: насамперед це конкретні книги, монографії, статті тих чи інших авторів, які можуть виявитися Заангажованими, Офіційними, Недобросовісними, Спекулятивними. Якщо це надрукували, це ще не означає, що книга претендує на істину. Очевидно, більше довіри виникає до монографій, опублікованих в академічних видавництвах, але вони можуть також виявитися такими ж нікчемними, як деякі підручники. Втім, я б радила почати з книги Наталі Яковенко « Вступ до історії», щоб дізнатись, як рухатися у темних катакомбах історії України.
Неспеціалісту важко читати праці Грушевського та інших істориків дожовтневого періоду чи в еміграції, хіба що його цікавить якась конкретна подія і він проведе власне розслідування, порівнюючи Костомарова і Грушевського, Субтельного чи Полонську-Василенко. І азарт, що з’явиться у нього, спонукатиме йти далі й далі за ниточкою Аріадни, що виведе до світла.
У популярній історіографії дуже багато фальшивок і фейків, тролів та пропагандистів, і професійність – традиційно найкраща похвала для історика. З часів Грушевського, коли сонцем для історика були архівні документи, багато чого змінилось. Документи також можуть бути підробкою, авторитети – вірнопідданими імперії і таємними агентами ворога. Одні історики взагалі вважають Голодомор 30-х вигадкою, інші вказують число жертв 3 млн, а ще інші – 10 млн. Істина там, де користуються науковими методами – в даному випадку статистикою, а також сумлінно тлумачать свідчення очевидців. У радянській пресі теж можна прочитати між рядків більше, ніж нам здається.
Чому здали Крим і що, власне, відбувалося на Донбасі весною-восени 2014 року, історики теж викладатимуть по-різному – українські, російські чи американські – і кожен вважатиме своє дослідження Об’єктивним і Науковим, хоча може трапитися так, що жодне з них не буде ні науковим, ні об’єктивним. Бо науковим дослідження роблять наукові методи, а об’єктивним – внутрішня цензура за відсутності цензури зовнішньої.
Тож варто читати різних авторів, і багато, а також авторів із суміжних дисциплін ( етнографів, статистиків, географів, економістів, мистецтвознавців,філософів), а не мріяти про Історію України, яка задовольнить усіх. Жоден народ не може похвалитися однією Історією. Вистачить по одній на покоління. Наступний історичний досвід не лише додасть нових знань, а й оновить старі.
І, мабуть, доведеться засмутити педагогів та гуру: завданням історії зовсім не є виховання патріотизму чи попередження помилок (не наступати на ті самі граблі). Вивчення історії стимулює формування історичного мислення, суть якого полягає у вмінні самостійно аналізувати події минулого, робити висновки, формулювати гіпотези і, звичайно, вмикати уяву, щоб створити цілісний образ минулого. Бо життя без пам'яті – це не життя. Воскресіння минулого – це не реконструкція подій, а усвідомлення неперервності буття.
Кожен, хто зацікавився історією своєї країни, держави чи народу, зробить дуже велику помилку, якщо дотримуватиметься кордонів і ніколи не визиратиме за їх межі. Споглядання мап та медитація над синхронними історичними таблицями, діаграмами і схемами укріплює бойовий історичний дух краще, ніж читання лайливих коментарів під статтями в Історичній правді. Нас вчили визубрювати дати, як вірші на домашнє завдання, але не вчили самостійно робити висновки, не вчили спостерігати, як одні події в одній країні впливають на інші події в іншій країні, розглядати одне й те саме явище в різних контекстах. На історію впливає все: особистості, краєвид, клімат, врожаї, традиції, конфесії, стан здоров’я, мистецькі твори… Історія наче підказує нам, що існує логіка буття, згідно з якою старе й віджиле неминуче впаде і народиться нове з тих паростків, які проростають із нашого щоденного зерна. І що минуле, сучасне й майбутнє існує у різних формах в єдиному часі та просторі. Від нас лише вимагається називати речі своїми іменами, щоб знайти вихід з темних катакомб невігластва.
У Вікіпедії є статті, присвячені тому чи іншому року: події, конфлікти, відкриття. Наприклад, 2013 рік, який ще не описаний у підручниках.
В українській Вікіпедії: 24 листопада — у Києві відбувся стотисячний Євромайдан проти рішення уряду зупинити інтеграцію з ЄС
Ніч на 30 листопада — Силовий розгін Євромайдану в Києві.
8 грудня — Києвом пройшов Марш мільйонів — друге народне віче Євромайдану; на Бессарабці знесли пам'ятник Леніну.
Натомість у російській Вікіпедії про Україну на той час є лише згадка про подію, на яку в Україні не звернули уваги: 30 ноября — в Киеве (Украина) прошёл 11-й Детский конкурс песни Евровидение. Победу одержала представительница Мальты Гайя Кауки. І далі жодної згадки про Україну до кінця грудня, попри пильний інтерес сусідньої держави до Євромайдану та її активне втручання в українську політику.
2014 рік – всі події фіксуються також. До останнього дня.
Російська Вікіпедія: 17 июля — потерпел крушение и упал на территории Украины самолёт малазийской авиакомпании Malaysia Airlines Boeing 777, совершавший рейс Амстердам — Куала-Лумпур. Все находившиеся на борту люди (298 человек ) погибли.
Українська Вікіпедія: 17 липня — російські терористи під Торезом збили пасажирський літак Boeing 777, що виконував рейс Амстердам—Куала-Лумпур, загинули всі 298 осіб на борту.
Навіть попри скупу інформацію без будь-яких коментарів можна зробити висновок, що близькі по часу події, їх підбір проводять не машини, а живі люди. Інформація не може бути абсолютно нейтральною, бо вона подається в інтересах того чи іншого суспільства. Промине трохи часу, і ці факти будуть трактувати історики, а не фахівці з політології, і на їхню думку впливатимуть результати розслідування трагедії, що сталася в небі України. А також цензура і навіть особисті чи партійні симпатії дослідника. Так колись у давнину створювали літописи, фільтруючи новини, і завдяки цим фільтрам неважко встановити особу самого літописця, його політичні симпатії та суспільний інтерес.
Людям, які здобували освіту в ідеологічно ангажованому світі, важко звикати до думки, що ми живемо в історії й історія живе в нас. У розпачливі дні січня й лютого я радила стривоженим знайомим вести щоденник, записувати якісь важливі речі, щоб подивитись на все збоку. Я сама робила це упродовж місяця, коли ми блокували військову частину на Стрийській. Потім, коли мої друзі, що були разом зі мною, читали ці записи, вони зізнались, що відчували щось схоже. Це – найцінніше зізнання, яке я отримала в життя. У важкі часи людей об’єднує спільна мета і вони навіть мислять однаково.
Наші свідчення стають джерелом історії лише тоді, коли отримують вільний доступ усіх зацікавлених. І не лише щоденники. Мені показали зошит з віршами жінки з Дрогобича, яка, починаючи від побиття студентів на Майдані, вела своєрідну хроніку всіх подій. Дуже емоційну, подібну до усних пісень-хронік, популярних серед неписьменного народу в минулому. Подібні спроби фіксувати події потрібно також визнати джерелом історії. Першим стимулом записувати, збирати, систематизувати матеріали є прагнення передати історичні знання дітям та онукам. Рідний дім – це єдине місце, де можна виховати патріотизм, і ще площі, що збирають людей, які прагнуть змін у своїй державі. Історія не може служити патріотичній меті чи партійній, чи будь-якій ідеологічній. І точно не є місцем для розваг. Але всякий попит на історичні знання має заохочуватись. Передусім потрібно заповнити інтелектуальну й духовну порожнечу телебачення документальними фільмами на історичну тему, інтерв’ю з істориками, врешті-решт створити постійну програму, навіть канал, а головне – виплекати покоління людей з не деформованим ні байдужістю, ні песимізмом, ні ейфорією сприйняттям минулого. Бо знову доведеться вчити чужу історію замість власної.