Останній військовий парад з нагоди Дня Перемоги пройшов в Узбекистані 1995 року. Чотири роки по тому президент Іслам Карімов вирішив перейменувати свято на «День пам'яті і честі». Це його усвідомлена історична політика, яка базується на відході від радянської спадщини.
У День пам'яті й честі узбеки віддають шану солдатам-вихідцям з території Узбецької РСР, котрі воювали на фронтах Другої світової війни. Щораз гучніше у країні лунають заяви, що узбеки гинули в ім'я імперських інтересів Кремля.
З шести з половиною мільйонів тодішнього населення Узбецької РСР на фронті загинуло близько півмільйона людей. Це дуже багато, особливо якщо врахувати, що фронт ніколи не наближався до їхніх домівок. Таким чином Узбекистан не культивує найважливіший міф Радянського Союзу.
Ташкент все ще повторює фрази на зразок «перемога над фашизмом» і говорить про війну, обмежену термінами 1941-1945 рр. (якщо врахувати, що Узбекистан лежать далеко від основних театрів воєнних дій в Європі, це може мати якесь виправдання). Міф про «перемогу над фашизмом» є занадто сильним, щоб його повністю відхилити або визнати війну проти злочинної системи неважливою.
Проте відбулася якісна зміна: Узбекистан відкинув наратив про Велику Вітчизняну війну. І в офіційних документах, і в мас-медіа узбеки в один голос говорять про Другу світову війну. Це не тільки позитивно впливає на усвідомлення ролі країни, яка стає, таким чином, учасником глобальної війни (на відміну від обмеженої територіально Великої Вітчизняної війни), але передовсім узбеки завдяки цьому чітко відкидають радянські інтерпретації історії.
«Георгіївка»: носити чи не носити?
Значні суперечки в центральноазійській республіці провокує георгіївська стрічка (дуже важливим є вже сам факт існування узбекомовного запису у Вікіпедії на цю дилематичну тему). Хоча експерти і шанувальники намагаються переконати, що смугасту стрічку слід швидше називати «гвардійською», ця теза не в змозі подолати негативних конотацій, пов'язаних із цим символом.
У минулому на георгіївській стрічці висіли медалі за кампанії в Центральній Азії у 1853-1895 роках і медаль за взяття штурмом Ґьокдепе 1881 року (це була найбільша різанина місцевого населення під час російського завоювання на шляху до Індії).
Нині стрічка набула нового змісту у зв'язку з Євромайданом і конфліктом на сході України, де її використовували проросійські й сепаратистські середовища. Не на користь «георгіївки» грає і той факт, що стрічки поширюються через російське посольство в Ташкенті. Важко позбутися відчуття, що вони стали символом російського імперіалізму.
В Узбекистані немає офіційної заборони на носіння георгіївської стрічки. Проте центральноазійська республіка керується своїми власними неписаними законами і неформальними інструкціями. В інтернеті ви можете легко знайти історії людей, котрих зупинив дорожній патруль і попросив зняти стрічку з автомобіля. З’явилися також повідомлення про поліціантів, котрі натомість пропонують стрічки з барвами Узбекистану. Відомо: звичку важко викорінити, простіше наповнити її більш відповідним змістом.
Проблема стрічки викликала сильні емоції серед (нечисленної) російської меншини в Узбекистані. Вона намагається переносити популярні в Росії звичаї на землі своєї локальної батьківщини. Росіяни в Узбекистані (русбеки) однозначно підтримують георгіївські стрічки, а осіб, котрі налаштовані критично або котрі починають дискусії, видаляють з друзів у соціальних мережах.
Окрім того, росіяни активно виступали за проведення акції «безсмертного полку» – масового маршу через центр Ташкента з фотографіями членів родин, котрі брали участь у війні. Міська влада швидко відреагувала: повідомила, що така акція не запланована. Замість цього (окрім зустрічей з ветеранами і традиційних заходів в школах, таких як «Зустріч поколінь», «Честь», «Шана») були анонсовані «Уроки миру» і презентація документального фільму «Мир – велике цінність». Також були заплановані екскурсії на Площу пам’яті й честі, на Площу пам’яті жертв репресій і до Історичного музею. Різниця між очікуваннями етнічних росіян і узбецьким історичним наративом є відчутною.
Не наша спадщина
Святкування 9 травня не є єдиним прикладом узбецького відступу від радянської та російської спадщини. У Ташкенті з 2001 року функціонує Музей жертв репресій. Він вшановує пам'ять жертв колоніального завоювання Центральної Азії Російською імперією і репресій радянської епохи – від Жовтневої революції й придушення повстання басмачів до бавовняного скандалу і здобуття Узбекистаном незалежності. Зміни видно на рівні культури, мистецтва та засобів масової інформації: уже з перших років незалежності в них відбулося повернення до узбецької мови та місцевих традицій, що мало б допомогти у вихованні нового покоління узбеків.
Ташкент оголосив також війну пам'ятникам, які постали в радянську епоху. Найчастіше демонтажу зазнають монументи, споруджені на честь радянських воїнів. Їх замінюють зображеннями узбецьких чоловіків, котрі складають присягу батьківщині, або матерів, котрі плачуть за своїми полеглими синами. Адже символічний простір не терпить порожнечі, тож ідеологія незалежного Узбекистану впевнено займає місце радянського наративу.
Ташкент щораз більше віддаляється від Москви.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії.
Оригінальна назва статті: Niezupełne zwycięstwo („Nowa Europa Wschodnia”)