Винесена у заголовок метафора належать Юрію Шевельову, українському славісту зі світовим ім’ям. Розмірковуючи про державницькі перспективи України, в одному з інтерв'ю 1993 року він сказав:
…з болем дивлюся на нашу непотопельну провінційність, з якою я воюю все свідоме життя, але, на жаль, мало результативно. ˂…˃ Комусь, можливо, й мої слова видадуться образливими, але кажу, як думаю. Світ сприйме нас лише модерними, лише на тому рівні, на якому він існує сам. „Гопаком” його не захопиш, не будуймо ілюзій.
Минуло два десятиліття, а українському суспільству, як видається, й далі бракує розуміння ширших перспектив та осмисленості в діях. Шкода нищити самоомани. І все ж: українська провінційність має значно глибше коріння, ніж може здаватися. А це значить, що її не вдасться позбутися, не змінивши докорінно уявлень про себе і про суспільні цінності загалом.
Я далекий від думки про існування в історії строгих причинно-наслідкових зв’язків (упевненіше почуваюся у світі альтернатив), однак минуле таки має значення в тому сенсі, що воно не зникає без сліду. Розуміння минулого може пояснити причини теперішнього стану, хоча ніколи не дає прямої відповіді на запитання про те, що робити далі. Вкотре стверджую, що проблеми сучасної України не можна пояснити тільки подіями, часто трагічними, двадцятого століття. На сучасне українство треба подивитися як на феномен, світоглядний фундамент якого був закладений у дев’ятнадцятому столітті й надалі майже не змінювався. Його призначення полягало в мобілізації ресурсів для виокремлення українства з імперських організмів. У межах цього світогляду українці найменше задумувалися, що робитимуть, коли державність таки здобудуть.
У цій статті йдеться про слабкість зв’язку українського національного руху з процесами модернізації, що породило українську провінційність (так зване хуторянство). Модернізація — явище з багатьма складовими, але чи не найважливішим його елементом була урбанізація. Тому, як видається, головною причиною, яка зумовила слабкість українського руху, порівняно з національними рухами інших народів Центрально-Східної Європи, які теж творили новочасні нації, була зосередженість українців на селі, їхнє небажання будувати власну міську культуру, тоді як саме міста почали визначати критерії та напрями інтелектуального, політичного та економічного прогресу. Те, що українці вважали силою — зв’язок зі селом, якоїсь миті стало їхньою слабкістю.
Хуторянство
Академічний тлумачний словник української мови подає три значення слова «хуторянин». Два з них мають емоційне забарвлення: «власник хутора, заможна людина» і «людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами, вузьким світоглядом». Ці протилежні розуміння зіткнулися в дев’ятнадцятому столітті в контексті українського націєтворення. У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» на початку 1847 року Тарас Шевченко писав: «Наша книжка як попадеться у їх [росіян] руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними». Для Шевченка хуторянство було ознакою несучасності, малоросійства. «Патріотами-хуторянами» він називав противників нової української літератури. Зовсім іншого значення надав терміну «хуторянство» Пантелеймон Куліш, концептуалізуючи в образі «хутора» давні мрії українців про землю, природну свободу та захист від чужої міської культури.
Покликаючись на святе письмо, Куліш проголошував переваги села, а ще краще — хутора, над містом і одвічно селянський характер українського народу. Засади Кулішевої хуторної філософії викладено в художньо-публіцистичних «Листах з хутора», опублікованих на початку 1861 року. Поява «Листів» збіглася у часі зі смертю Шевченка, на культурний п’єдестал якого претендував Куліш. У певному сенсі це був ідейний переворот, який скерував український рух (після сплеску 1840-х років) у бік традиціоналізму. Попри формування Шевченкового культу, для тогочасного українського інтеліґента «хуторна філософія» Куліша на щодень виявилася ближчою, ніж складний світ Шевченкових образів. Навряд чи таку позицію Куліша можна трактувати як свідоме утвердження відсталості. Його хуторянство треба розглядати швидше як захисну реакцію і як своєрідне уявлення про щастя. Для самого Куліша організація дрібномаєткового «хуторянського» побуту була наслідком неможливості здійснити великовласницьку мрію.
Родинні осередки
Передумовою для поширення у підросійській Україні «хуторянських» настроїв була специфіка інституційного розвитку українського руху. В умовах нелеґітимності національних культурно-освітніх установ, що було зумовлене відсутністю у Російській імперії громадянських свобод, осередками інтелектуальної праці та громадянської активності ставали дворянсько-старшинські родинні маєтки. Історик Ірина Колесник розглядає їх як різновид інтелектуальних співтовариств, які давали змогу утверджувати українські форми розумово-освітніх практик в імперському культурному дискурсі, забезпечувати неперервність української культурної й наукової традиції. Ці «родові гнізда» виступали не тільки як реальність (місце праці та зустрічей української інтеліґенції), а й ставали джерелом розвитку уяви, перетворюючись для їхніх власників у своєрідні фортеці духу, захищені від нищівного впливу міської неукраїнської культури.
У Галичині австрійська конституція ґарантувала леґальну діяльність національних культурних, економічних та політичних інституцій. Але й тут заіснував свій різновид родових кланів. Їх творцями стало греко-католицьке духовенство, яке тривалий час виконувало функції української інтеліґенції. Згодом духовенство залишалося головним джерелом для поповнення верстви світської інтеліґенції. У дев’ятнадцятому столітті в Галичині, особливо на Тернопільщині, де були найбагатші парафії, існували священицькі роди, які налічували 200—300-річну традицію й протягом багатьох поколінь траплялися випадки непотизму, тобто передавання парафії фактично у спадок. Найвпливовіші священики в межах парафій творили у своїй суті замкнуті світи, а для підтримки священицьких кланів використовували всі можливі засоби — весілля, похорони, храмові свята тощо. Взірцем для організації плебаній для греко-католицького духовенства Східної Галичини були маєтки місцевої польської шляхти.
Між Польщею і Росією
Зрозуміти особливості українського націєтворення, зокрема природу провінційності, неможливо без врахування польського та російського чинників. У польських і російських уявленнях про Україну було чимало спільного. Зокрема, невід’ємним елементом їхньої присутності в Україні був сакралізований в уяві земельний маєток і шляхетський двір / помістя. З одного боку, польсько-російське суперництво за Україну давало змогу місцевим патріотам розвинути окрему ідентичність, перетворюючи територіальний патріотизм у національний, а з іншого — наповнювало модерну українську ідентичність багатьма елементами з арсеналу польських і російських уявлень про життєві цінності. Формуючи модерну національну ідею в опозиції до концепцій «малоросійства» і «польських кресів», творці українського руху переймали їхні світоглядні основи.
Витоки українського провінціалізму треба шукати у сфері організації життя польської землевласницької шляхти та російського дворянства. На Лівобережжі, території колишньої Гетьманщини, культ «хутора» став своєрідним компромісом між уявленнями про козацькі вольності та інтересами нового російського дворянства, значна частина якого мала «малоросійське» походження. Цей культ був двоїстим: в одних випадках він означав опозиційність до імперської влади, а в інших — підпорядкування тій самій владі. Провінційність Правобережжя, де поляки майже до кінця дев’ятнадцятого століття зберігали економічну перевагу, мала іншу природу. Російській імперській владі так і не вдалося повністю інтеґрувати Правобережжя до імперського організму. Маєток польського шляхтича, об’єкт одночасно ненависті й заздрості українських селян, після поділів Речі Посполитої замкнув на собі увагу і поляків, і українців. У цій зв’язці вони втрачали відчуття широти світу.
Два центри українського руху
Вирішальна роль у формуванні модерної української ідентичності належала двом осередкам — Києву і Львову. Без з’ясування характеру стосунків між ними складно зрозуміти українство загалом, зокрема його теперішній стан. Ці відносини можна характеризувати як поєднання співпраці й суперництва. Попри світоглядні різниці та складні особисті стосунки представники київського і львівського осередків намагалися створити єдиний національний простір. Така взаємодія компенсувала брак інтелектуальних ресурсів (для Галичини) чи політичних свобод (для Наддніпрянщини). Водночас у тіні спільної націєтворчої роботи від початку була присутня нотка взаємного невдоволення, непорозуміння і навіть конфлікту. Неузгодженість національних уявлень перешкоджала українському рухові мати вигляд повноцінного та цілісного явища, створювала для зовнішнього спостерігача враження про уривчастість українського руху, його зосередженість на локальних питаннях.
Такі особливості формування модерного національного руху призвели до того, що в Україні до Першої світової війни замість загальнонаціональної еліти утворилися місцеві (насамперед галицька і київська) національно-політичні групи з різним розумінням українства та відмінними ідеологіями. Якими б гаслами про національну єдність вони не користувалися, уже сама наявність реґіональних груп, підкреслена суперечностями між ними, вказувала на їх обмежений консолідаційний потенціал. До Першої світової війни не було створено жодної загальнонаціональної установи (найближче до цього підійшло Наукове товариство імені Шевченка), а впливи української націонал-демократії обмежувалися Галичиною. Наддніпрянці звинувачували галицьких українофілів (народовців) у консерватизмі, клерикалізмі, надмірній зосередженості на мовних питаннях та «химері автономії» (вислів Михайла Драгоманова), а галичани, своєю чергою, після зіткнення з Наддніпрянщиною щоразу закидали тамтешній українській інтеліґенції брак мовного патріотизму, розмитість національної свідомості, схильність до соціального радикалізму.
Спроби подолати провінційність
У дев’ятнадцятому столітті було кілька спроб вийти за межі провінційності. Немає сумніву, що інтелектуально найпотужнішими в цьому сенсі були дві постаті — Тарас Шевченко та Іван Франко. Сутність інтелектуального перевороту, здійсненого Шевченком, сформулював відразу після смерті поета на сторінках петербурзького журналу «Основа» його сучасник, історик Микола Костомаров: «муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди». Однак і Шевченко, і Франко виявилися безсилими перед стихією української традиційності. Зусиллями інтерпретаторів суспільству був нав’язаний спочатку «культ Шевченка», а згодом «культ Франка», з яких викреслено всі складніші елементи, що могли стати інструментами модернізації. Їхні твори почали розглядати як «зручне вмістилище нескладних почуттів» (вислів Григорія Грабовича) — про красу сільських краєвидів, про важливість навчання, про потребу справедливої влади, про революційну альтернативу.
У Галичині доволі ефективним інструментом і водночас результатом модернізаційних процесів стала українська ідентичність. Її утвердження дало змогу омолодити публічний простір, сформувати верству світської інтеліґенції, стандартизувати мову. Однак з часом ці елементи вичерпали свій модернізаційний потенціал, а нових імпульсів не було. Українськість як явище модерного світу на Наддніпрянщині тонула в архаїчній малоруськості, а в Галичині в’язнула в конфлікті з поляками. Якщо за критерій модерності вважати ефективність національних інституцій, то в дев’ятнадцятому столітті було можна бачити певний парадокс — що далі, то відставання українців від інших народів проступало виразніше, національні інституції виявлялися неефективними, а реальні дії підмінялися абстрактними закликами до «боротьби», «народними вічами» або ж «молебнями». На початок двадцятого століття відстань між національними потребами та реальними здобутками українців досягла розмірів прірви. Українські діячі, втрачаючи темп, виправдовувалися зовнішніми причинами, зокрема непоступливістю влади: на Наддніпрянщині — російської, у Галичині — австрійсько-польської.
Перегуки із сучасністю (замість висновків)
Провінційність, яка сьогодні, попри критику, щоразу нагадує про себе в Україні, була закладена в дев’ятнадцятому столітті як один із наріжних каменів української національного руху. Тоді цю провінційність здебільшого сприймали з позитивним знаком — як прихисток від полонізації чи русифікації. Об’єктивно ж вона призводила до неможливості здобути союзників назовні й зумовила врешті-решт поразку державотворчих планів. Тому сьогодні просте відтворення національної моделі за взірцями дев’ятнадцятого століття не тільки не зміцнює українства, а навпаки, загрожує українцям втратою позицій, здобутих колись у суперництві з імперськими режимами.
З утворенням 1991 року Української держави всі суперечності, що були закладені на етапі формування модерної національної ідентичності, вийшли на поверхню. Виразно заявила про себе й ідея, згідно з якою захист українства має відбуватися не через конкуренцію із зовнішнім світом, а через відмежування, своєрідну втечу від нього. В сучасній Україні вияви «хуторянства» можна бачити в організації масових культурних заходів, у відгороджених від людських очей маєтках багатіїв, у незримій межі відчуження, яка зберігається між українськими реґіонами і на якій тривають безконечні дискусії про «справжнього» українця, у діях влади, яка за імперською звичкою править територією, а не служить суспільству.
За два десятиліття українці так і не усвідомили державу як інструмент для перетворень в інтересах суспільства. У незалежній Україні модернізацію підмінили так званою приватизацією. Цим поняттям можна описувати процеси не тільки в економіці, адже не забракло охочих привласнити й духовну сферу. В останні кілька років в Україні з’явилися політичні середовища, які не проти приватизувати, образно кажучи, навіть усю державу з її мешканцями. Я не можу раціонально пояснити таке безупинне, позбавлене здорового глузду бажання людини скуповувати все, володіти й керувати усім — підприємствами, землями, людьми, творами мистецтва. От і думаю інколи, а чи не є це підсвідомим виявом колись нереалізованої селянської мрії про «хутір». Аби тільки «хутором» тим не стала вся Україна.