Над Віслою та Дніпром безуспішно шукають шляхів виходу з найглибшої після 1991 року кризи в польсько-українських відносинах. Однак це не означає, що їх не існує.
Поправка до Закону про Інститут національної пам'яті викликала величезну напруженість на лінії Варшава–Київ. Про це свідчать заяви українських членів Польсько-української парламентської групи. Її співголова Микола Княжицький закликає підтримувати тверезі голоси в Польщі, які стримують остаточне перетворення нашої країни на «марґінальну проросійську маріонетку». Інший член групи, депутат від БПП Олександр Бригинець звернувся до своїх співвітчизників, аби ті поверталися з Польщі та Росії до України, де їм буде безпечніше.
Тим часом колишній міністр закордонних справи України Борис Тарасюк (також член групи) в недавньому інтерв'ю Gazecie Wyborczej на запитання журналіста, чи він далі вважає, що Польща є адвокатом України в Європі, відповів: «Ні. Польща перестала бути стратегічним партнером України. Сьогодні [Польща, – прим. авт.] погрожує нам сповільнити нашу інтеграцію з Європою. Сьогодні адвокатом України є Литва». Приклади можна продовжувати, а можна спробувати знайти вирішення.
Розмовляти, але як
Ідея створення єдиного підручника для вивчення історії не є новою. Ще в грудні 2008 року її виголосив професор Владислав Серчик (Wladyslaw Serczyk). Це відбулося під час роботи українсько-польського комітету експертів щодо поліпшення змісту шкільних підручників з історії та географії. Тоді атмосфера реалізації такої ініціативи була сприятливішою. Два місяці потому тодішні український і польський президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський разом молилися перед пам'ятником убитих підрозділами СС і Української повстанської армії мешканців села Гута Пеняцька. Польська східна політика протікала на хвилі, піднятій під час Помаранчевої революції, а Європейська комісія ініціювала програму «Східне партнерство».
Як видно з доповіді польсько-українського комітету експертів, щодо ідеї Серчика «не було ухвалено жодних зобов’язуючих рішень». Одне слово, проект створення підручника розсипався. Ще трагічніша доля спіткала згаданий пам'ятник. Невідомі зловмисники підірвали його торік у січні.
На думку «підручникової» комісії, яка існує донині, необхідно обопільно оцінювати зміст підручників з історії та географії: українці оцінюють польські видання, поляки – українські. Упродовж років її члени мали справу з публікаціями різного предметного і дидактичного рівнів.
Читаючи звіти з роботи комісії, може скластися враження, що атмосфера зустрічей була дружньою, водночас можна побачити й різні інтерпретації тих самих фактів. Наприклад, польська сторона звернула увагу, що українські підручники ігнорують або спотворюють події 17 вересня 1939 року чи також важливі конференції в Тегерані, Ялті та Потсдамі. Поляки також стверджують, що великим недоліком є оминання польсько-українських відносин в період між 1943 і 1945 роками – опис наших відносин закінчується 1939 роком. Постійні закиди поляків стосуються також замовчування факту польського походження багатьох осіб, котрі відіграли важливу роль у нашій спільній історії.
Існує також багато зауваг від української сторони. Аналізуючи ХVII століття, українські дослідники звертають увагу на однобічне подання причини повстання Богдана Хмельницького. Поляки нібито вбачають в ньому лише особистий конфлікт Хмельницького з чигиринським підстаростою Данилом Чаплинським. За словами українців, є суттєві відмінності в інтерпретації таких понять, як «креси», «Поділля», «Волинь», «Україна». Також вони зауважують, що поляки замовчують тему відсутності довгострокового бачення урядом ІІ Речі Посполитої відносин з іншими національностями, котрі мешкали в її східних воєводствах – яскравим прикладом цього мала б бути їхня примусова полонізація. Особливу увагу було приділено браку інформації про присутність українців у лавах польської армії під час Другої світової війни або неперевіреним твердженням про сліпу підтримку Німеччини переважною більшістю членів ОУН і УНДО. Подано також критику інформації, яка міститься в одному з польських підручників, виданих 2015 року, в якому актуальний конфлікт на Донбасі був іменований «українською громадянською війною». Водночас обидві сторони погодилися, що необхідно вказувати на злочини комуністичного режиму, які стали причиною трагедії обох країн. Та все ж нині реалізація постулату розробки спільних підручників є неможливою.
Потреба діалогу
Ще одним двостороннім органом (його створення було спільною ідеєю Інституту національної пам'яті Польщі та Українського інституту національної пам'яті), який займався б історичним діалогом, є Польсько-український форум істориків, започаткований у 2015 році. До його складу входять дванадцять видатних фахівців (по шість з Польщі та України). Засідання Форуму проводиться двічі на рік, по черзі у Польщі та Україні. З польського боку співголовувати на Форумі було доручено професорові Вальдемарові Резмеру, з українського – професорові Юрію Шаповалу. Обсяг робіт охоплює 1939–1947 роки. Мета – презентація рефератів учасників та дискусія навколо них.
Найбільша суперечка стосується оцінки подій Волинської різні. Під час Третього конгресу в Києві, коли українська сторона знову заперечувала польську версію кривавої неділі 11 липня 1943 року, поляки запропонували провести ексгумаційні дослідження на основі інформації, яку недавно було оприлюднено. Зі слів Резмера з'ясувалося, що українці мали на меті розпочати ексгумаційні дослідження, але... легіонерів Юзефа Пілсудського, котрі загинули 1916 року на Волині. Це не має нічого спільного з Волинською різнею. У той же час Святослав Шеремета, секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам'яті жертв війни і політичних репресій, заборонив українській стороні співпрацювати з поляками у проведенні пошуку та ексгумації в Україні.
Резмер також закидає українським колегам, що період ІІ Речі Посполитої, коли частина території сучасної України перебувала під контролем Варшави, називається «польською окупацією». За словами дослідника, масове використання цього терміна у працях деяких представників Групи почалося після відкриття мавзолею членів Карпатської Січі на Верецькому перевалі минулого року. На таблиці такий напис: «Героям Карпатської України, розстріляним польськими та угорськими окупантами в березні 1939 року». Коли в цій справі професор звернувся до директора Українського інституту національної пам'яті Володимира Вятровича, котрий теж є членом Форуму, то той попросив не політизувати роботу Форуму без потреби. Це звинувачення стало тією краплею, яка переповнила чашу гіркоти. Такі закиди, а також нехтування історичних фактів були систематичними з українського боку під час роботи Форуму. Упевнившись, що українська сторона не зацікавлена в тому, щоб чесно з’ясувати важкі питання польсько-українських відносин, Резмер ухвалив важке рішення відмовитися від посади співголови Форуму.
У 2017 році було створено неурядову Групу польсько-українського діалогу. До її складу ввійшло двадцять фахівців з різних царин (по десять з Польщі та України), серед яких були такі авторитети, як Богуміла Бердиховська, Павел Коваль та Микола Рябчук. Торік у вересні Група опублікувала 16-сторінковий документ «Пріоритетне партнерство: загальне бачення польсько-українських відносин». У ньому перераховано основні цілі співпраці в таких сферах: міжнародні відносини, безпека, енергетика, міграція, моніторинг громадської думки, канали зв'язку та виклики, пов'язані з кордоном. Зрештою, польсько-українське партнерство є необхідним і цінним, особливо сьогодні. Частина доповіді також була присвячена історичній політиці. У ній автори пропонують, серед іншого, упорядкувати формальні питання, пов'язані з пам'ятниками в Україні та Польщі, необхідністю сприяти та відзначати спільні історичні події. Група може стати ядром польсько-українського аналітичного центру в майбутньому.
На цей час проведення спільного (під польсько-українським керівництвом) опрацювання навчальних матеріалів про історію Польщі українською мовою та історії України польською мовою неможливе – так само, зрештою, як і створення польсько-українського наукового інституту. Різнотлумачення чи замовчування фактів не вдасться узгодити навіть в окремій спільній публікації, не кажучи вже про організацію спільного інституту. Про це свідчить досвід «підручникової» комісії під керівництвом професора Серчика.
Закордонна перспектива
Наведені приклади показують, що не слід силою форсувати спільну версію історії, оскільки зараз це не принесе результатів. У цій надзвичайній ситуації потрібно вдаватися до нестандартних рішень.
Я пропоную створити команду науковці з-за меж Польщі та України, які підготують історичний посібник для учнів середніх шкіл обох країн. Група могла б працювати під керівництвом видатного американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера. Публікація буде присвячена історії польсько-українських відносин з особливим акцентом на ХХ та ХХІ століттях. Посібник буде перекладено на обидві мови, і він буде безкоштовним. Патронаж над цією справою повинні взяти на себе спільно президенти Польщі та України, вони ж мають і профінансувати проект.
Головною метою цієї ініціативи буде популяризація відносин між Польщею та Україною під час уроків новітньої історії. Не йдеться про заміну наявних підручників, а про представлення комплексу наших відносин з іншого ракурсу. У ролі нараторів спільної історії виступлять іноземні науковці – наприклад, зі США, Великої Британії чи Канади. Це буде проект, який не мав прецедентів у наших відносинах.
Робота, написана групою дослідників на чолі зі Снайдером – відомим і над Дніпром, і над Віслою, – значно прискорить дослідження наших заплутаних діянь і стане корисною для нашого історичного діалогу. Науковий доробок автора «Кривавих земель» є запорукою якісної реалізації проекту.
Польсько-український науковий досвід доводить, що навіть найкраща книга польського чи українського історика, де трактуються наші відносини, не стане акцептабельною для широких кіл в сусідній країні. Автора звинуватять у браку об'єктивності. Робота ж міжнародної команди не буде обтяжуватись підозрою у тенденційності, написанні політичного замовлення або уникненні важких тем. Засадничою умовою для реалізації проекту буде заборона хоч найменшого втручання з польського чи українського боку на всіх етапах розробки контенту.
Над Віслою та Дніпром все ще лунають голоси про необхідність розірвати замкнуте коло і відновити відносини між Польщею та Україною. Це в наших взаємних інтересах, і це наш обов'язок.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Niekończąca się lekcja historii (Nowa Europa Wschodnia)