Минулого тижня до мене зателефонували: «Вам є лист. Прийдіть у зручний для Вас час».
Мені вже давно не надходили листи на цю адресу. Та й узагалі, листи, відіслані звичайною поштою, тепер рідкість.
Я вирушив в університет. Знайомий маршрут, яким не ходив кілька років, навіяв легку ностальгію. Забирання листа розтяглося на години, супроводжувалося зустрічанням знайомих, задушевними бесідами, булькотом кафедрального електрозаварника, байховим чаєм з мого улюбленого горнятка (яка чуйність!) і печивом.
Щойно вдома я прочитав незнайоме мені прізвище відправника, виведене зі старанністю, що нагадувала каліграфію школяра. Таке письмо притаманне людям, які пройшли через життєві негоди, зберігши незамулене серце. Я відкрив конверт і витягнув листа.
«Шановний пане Гаврилів!
З інтересом прочитав Вашу статтю про львівських винахідників від 25.11.2009 р. Я пишаюся рідним містом! Проте пишу Вам не через це, а з приводу викладених у Вашій публікації фактів.
Мене вже роками хвилює заторкнута Вами проблема. Я жию на Левандівці, багато років пропрацював слюсарем, ходжу лише пішки, дбаючи про здоров’я.
В останні десятиріччя на міських тротуарах зробилося геть темно. Я злякався, бо помислив, жи падає мій зір, проте доктор сказав, що я бачу, як сокіл. Це мене втішило, але й засмутило, адже означало, що темрява на вулицях не залежить від мене, і я не маю на неї ніякого важеля.
Своїм теперішнім шкутильганням я завдячую неосвітленим міським хідникам. Уже кілька років я сушу голову над формулою, яка б допомогла розрубати Гордіїв вузол львівської темряви. Й ось раптом Ваша стаття.
Яке геніальне те відкриття, про яке Ви згадуєте! Я вирішив перетягнути світло з проїжджих частин на тротуари. Для цього я сконструював спеціальний одяг з ліхтарями, які вмикав, коли наставала темрява, і так ішов, освітлюючи собі дорогу і притягуючи світло з вулиці. На жаль, світло було тільки там, де я крокував, а акумулятор швидко розряджався, так і не давши жаданого результату. Носити його за плечима було тяжко. Кілька разів мене брали під варту, називали терористом і силували визнати, жи «вусами бим ладив» – але я не розумію, що то таке.
Мабуть, я робив щось не так. Припускаю, що мої світла не достатньо потужні, – безнадійно змагатися зі стількома автівками. А їх стає більше і більше, їхні фари потужніші за мої конструкції.
Маю до Вас прохання:
Допоможіть мені познайомитися з тим львів’янином, якому належить описаний Вами винахід або принаймні порадьте, де я можу застановитися над його працями.
Щиро Ваш
М.І. Степурівський».
Шановний пане Степурівський,
дякую за Ваш лист. Деякі люди носять звичайний кишеньковий ліхтарик, але це, звісно, проблеми не розв’язує.
З нашим славетним краянином я Вас радо познайомив би, однак він помер 1982 р. у Пенсильванії, не доживши 4 роки до свого сторіччя. Принагідно зичу й Вам таких довгих літ.
З його працями можна ознайомитися в наукових бібліотеках Львова, спеціальному фонді Постійної фізико-математичної комісії при Кабінеті міністрів, а також національній Парламентській бібліотеці України в Києві.
З повагою,
Тимофій Гаврилів