«Болючі компроміси», що їх запропонував Віктор Пінчук, справді можна вважати запрошенням до капітуляції. Нагадаємо, напередодні Нового року олігарх оприлюднив план досягнення миру, в рамках якого Україна мусить поставити на паузу євроатлантичну інтеграцію, погодитися на вибори у ЛНР та ДНР, а головне – змиритись із втратою Криму. Те, що кремлівські умови озвучує саме Пінчук, не така вже й дивина. Але цікаво, що до цього «болючого компромісу» українців почали готувати задовго до скандальної публікації у Wall Street Journal. І деякі представники національно-патріотичної інтелігенції займалися цим не менш активно, ніж затяті «ватнікі».
Патріотичний сепаратизм
«Вони (націоналісти, – ред.) готові боротися за цей Крим. Мені це не потрібно. Мені потрібна країна в межах моєї мови», – твердив у 2009-му письменник Василь Шкляр. Пізніше, у 2010-му, Шкляр підтвердив свою позицію: «Крим – він ніколи не був українським. Його подарував нам Хрущов». Того ж року розпрощатися з Кримом (та Донбасом) закликав і письменник Юрій Винничук. «Я взагалі так собі думаю: а навіщо нам така велика держава? Чому б не зробити референдум, і нехай би ті території, які прагнуть злитися з єдиноутробною Росією, таки з нею злилися», – написав він у статті «Я відпускаю Крим». Суголосно з ним висловився і його колега по цеху Юрій Андрухович: «Якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися», – міркував письменник у 2010-му.
Звісно, тоді це були просто гарячі дискусії – ніхто не міг подумати, що через якихось чотири роки сепаратизм стане реальністю. Втім, тренд не згас і після того. У березні 2014-го на сторінках журналу Foreign Affairs з’явилася стаття, в якій анексія Криму та імовірна втрата південно-східних областей подавались не просто прийнятними, а навіть бажаними для України. Буцімто, позбувшись Криму, а також Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської та Запорізької областей, Україна отримає можливість швидко мобілізуватися, провести радикальні реформи та інтегруватись до європейських структур. Автором цієї статті був історик Олександр Мотиль, якому важко закинути лобіювання інтересів Кремля.
У своїй готовності розпрощатися з південно-східними територіями Мотиль не самотній. «Україна стала унітарною лише після того, як від неї відколовся Крим. По-справжньому ж українською країна буде без Донбасу», – запевняв патріотичну публіку журналіст Остап Дроздов у травні 2014-го. «Я розумію, що це неправильно, але Донбас потрібно відпустити. Неправильно, тому що це порушення територіальної цілісності. Але я до сих пір думаю, що так краще», – написав письменник Тарас Прохасько. Чому? Бо «на нашому далекому сході живе зовсім інший народ». Подібні приклади можна наводити дуже довго – за останні кілька років у такому дусі висловилися десятки публічних осіб. На фоні цього «болісний компроміс» Пінчука видається досить скромним – принаймні, до здачі Донбасу та інших південно-східних регіонів олігарх не закликає.
Природу «сепаратистських» настроїв у національно-демократичному таборі зрозуміти не важко. Реванш Партії регіонів після недовгого помаранчевого періоду став для багатьох серйозним моральним випробуванням. Далеко не всі були готові пожертвувати мріями про «європейську» Україну заради компромісу з інакомислячими співгромадянами. Аналогічні настрої були після першого Майдану і на південному сході – дехто волів відсепаруватися від України, утворивши «ПіСУАР», аніж прийняти політичний курс Віктора Ющенка. У 2014-му українське суспільство знов опинилось перед викликом: боротися за втрачені території або здатися – чи то заради миру, чи то звільняючись від «баласту».
Шантаж Москви
Очевидно, що скептичне ставлення до територіальної цілісності України (байдуже, чим продиктоване) відповідає інтересам Кремля. Тому російські політтехнологи одноманітно навіюють українцям логіку меншого зла: краще піти на поступки, аби скоріше припинити жахіття війни. Постійні обстріли українських позицій на фронті – це не що інше, як кривавий шантаж. Власне, в рамках ідеолоії шантажу і написана стаття Пінчука. На щастя, росіянам бракує креативності. Інакше нам би розписували блискучі перспективи України, які відкриються після здачі Криму та інших південно-східних територій. І робили б це не ексцентричні представники демократичної інтелігенції, а орди ольгінських ботів та медійних «консерв». Мовляв, навіщо терпіти тягар війни, якщо можна увірватися у світле європейське майбутнє?
Однак, хоч би що там пропонував Пінчук та його невільні ситуативні союзники, українці не піддаються. Лише близько 30% громадян готові віддати Росії Крим в обмін на мир, а розпрощатися з Донбасом згодні 15%. І терпіння дає позитивний результат. Ще не так давно Кремль розраховував підім’яти під себе всю Україну, маючи у Києві свого повновладного васала. Коли взимку 2014-го стало зрозуміло, що цього не буде, Кремль спробував відламати від України південний схід. Але «російська весна» захлинулася, і в руках Путіна опинилися лише Крим і уламок Донбасу. Зараз ЗСУ та міжнародні санкції змушують Росію облишити і Донбас, тому Кремль торгується далі, намагаючись зберегти хоча б Крим і загальмувати євроатлантичну інтеграцію України. Звісно, ми не можемо знати, чим закінчиться ця партія геополітичного покеру. Але не виключено, що піддатися зараз на путінський блеф буде великою помилкою.
Тим більше, в останні роки ми побачили, що південний схід не такий страшний, як його уявляли собі деякі національно-демократичні діячі. Виявляється, ще недавно кучмівсько-регіоналівський Днєпропєтровск може стати Дніпром – східним бастіоном України. І що на південному сході героїв АТО аж ніяк не менше, ніж на Галичині. І що Харків, попри всі політичні нюанси, може повалити свого Лєніна. Та й хто наважиться сказати в обличчя киримли, що Крим треба віддати Росії? Звичайно, нинішні часи є тяжкими і страшними. Але які висновки робити з того – залежить від нас. І навряд чи вишукування причин для національної незгоди – це той шлях, який веде до ліпшого майбутнього.