На Різдвяних вакаціях вирішив зводити свою трилітню доньку до кінотеатру. Оскільки це був перший її вихід на побачення з «великим екраном», то вибір кінематографічного продукту аж ніяк не міг бути випадковим.
«Бабай» – перший вітчизняний повнометражний анімаційний фільм. Саме цими днями він потрапив у прокат. Здавалося б: чи міг бути кращий вибір?
Зручно вмостилися на кріслах у кінопалаці. Ні попкорну, ні кока-коли не брали: реклама обіцяла захопливу стрічку, тож підсолоджувати її продуктами масового харчування не бачили потреби.
Кадр зі стрічки «Бабай»
Сумніви щодо доречності вибору виникли у мене з перших кадрів. Кислотні кольори, які художники-аніматори чомусь вирішили використати для створення своїх героїв і змалювання тла, зароджували в душі сумніви щодо тонкощів смаку креаторів стрічки.
Донька спершу, побачивши Бабая на екрані, перелякано сховалася за спинку переднього крісла. Потім осміліла й деякий час дивилися з певним зацікавленням. А через півгодини запозіхала, потім промовила: «Тату, не хочу того, увімкни мені Мікі Мауса».
Кадр зі стрічки «Бабай»
Я втратив зацікавленість до розрекламованої стрічки значно раніше, тому цілком розумів бажання доньки. Але мусив пояснити, що ми не вдома, не перед телевізором і так просто картинку на екрані не зміниш. «Кіно – це певним чином насильницький вид мистецтва», – колись навчав мене випускник ВДІКу Міша Лазарєв – керівник кінематографічного гуртка, на заняття якого я ходив ще у шкільні роки. І нема на то ради. Мусив збігати за попкорном, аби компенсувати свою провину перед дитиною за невдалий вибір.
Добре, звісно, що український кінематограф починає щось робити й для найменших глядачів. Але невже не можна було до цієї справи підійти ретельніше. Адже було доволі часу, аби підготуватися до реалізації такого серйозного проекту. Ну, як можна було творити мультфільм за сценарієм, який абсолютно не тримається купи, у якому немає дотепних діалогів, якому бракує чітких образів героїв?
І це при тому, що в українській дитячій літературі є більш ніж достатньо цікавих, захоплюючих і цілком мультиплікабельних сюжетів.
30 січня виповнилося б 85 років патріархові української дитячої літератури Всеволодові Нестайку. Мало знайдеться українців, котрі не тримали б у руках хоча б одну з його книжок. «Тореадори з Васюківки», «Одиниця з обманом», «В Країні Сонячних Зайчиків», «Пригоди Грицька Половинки» тощо – цими книжками я зачитувався щойно позбувся неписемності.
У день його уродин варто навести кілька рядків зі життєпису письменника. Отже Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 року в Бердичеві. Причому батько його – Зіновій Нестайко – був вихідцем Галичини, що більше – українським січовим стрільцем.
У 20-х роках Зіновій Нестайко, натхненний успіхами українізації підрадянської України, зважився перетнути Збруч і оселитися в тоді ще УСРР. Доля його не була унікальною для наївних західноукраїнців, зваблених радянською владою – суд, звинувачення у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, концентраційний табір, розстріл.
Не зайве було б теж зазначити, що дідо Всеволода Нестайка був багаторічним деканом і парохом УГКЦ в Бучачі. Цю обставину, як і «батько – ворог народу», не раз пригадували письменнику у високих і не дуже партійних кабінетах.
Але повернімося до творчого доробку Нестайка. Багато його книжок було нагороджено різноманітними преміями, перекладено багатьма мовами, інсценізовано, екранізовано. І цілком заслужено.
Незаслужено, як на моє переконання, залишилася на марґінесі лауреатства й популяризації його надзахоплююча казка «Пригоди близнят-козенят». У дитинстві я любив її страшенно, щовечора просив батьків (допоки ще не вивчив літери) прочитати мені цю казку. Коли сам навчився грамоті, то перечитав книжечку разів двісті.
У ній все прекрасно: і сюжет, і діалоги. А які образи: Відівіс-Пампас, Бом Штексе, Бош Бермак… А найголовніше – вона мультиплікабельна до неможливості. Коли читаєш казку, то кожна картина, кожен епізод, кожна дія мимоволі вимальовується уявою до деталі. Лише бери й роби анімаційний фільм і нічого видумувати не потрібно.
Зрештою за основу відеоряду можна було б в’язати вже готові ілюстрації Любові Григор’євої і Майї Нечипоренко до видання книжки 1972 року, котрі ідеально пасують до тексту.
Невже ніхто з причетних до української мультиплікаційної царини не скористається порадою? А так би хотілося побачити цей твір на великому екрані.