Напередодні 1 вересня скромним накладом 2000 примірників побачив світ новий підручник з історії України для 11-го класу. На звороті обкладинки вказано, що книжка рекомендована Міністерством освіти і науки України та пройшла наукову експертизу в Інституті історії України Національної Академії наук та психолого-педагогічну експертизу в Інституті педагогіки Національної Академії педагогічних наук.
Автори підручника – не університетські чи академічні професори (як зазвичай бувало дотепер), а методисти Олена Пометун та Нестор Гупан.
У передмові до школярів автори запевняють, що підручник «орієнтований на ваш соціальний досвід, здатність історично мислити, виявляти громадянську позицію» та покликаний допомогти «формувати власні погляди» та «відрізняти факти від домислів». Оформлення книжки та структура розділів свідчать про методичний профіль авторів. У підручнику багато ілюстрацій (щоправда, здебільшого маленького розміру, на яких не завжди легко розгледіти зображення), таблиць і схем (від «мети відновлення зовнішньополітичної діяльності України» 1946 року до «особливостей формування багатопартійності в Україні»), кожен розділ містить рубрику «Зверніться до джерел».
У цій рубриці зазвичай подають цитати з праць інших істориків. Найчастіше цитують авторів інших підручників: О. Бойка, С. Кульчицького, О. Субтельного. Ані разу натомість не згадуються польські, німецькі чи французькі історичні праці. Італійський історик Дж. Боффа кількаразово цитується тільки тому, що його «Історія Радянського Союзу» була видана російською ще 1990 року. Але найбільшу увагу привертають цитати з «історика В. Литвина». Наприклад, на с. 15 вона звучить так: «Робітничий колектив Ворошиловградського (Луганського) паровозобудівного заводу, який мав найкращі показники в оборонно-масовій роботі, зобов’язали у 1939 р. звернутися до всього робітничого класу України із закликом вступити у змагання – цього разу не виробниче, а оборонне. Заклик підхопили робітники Артемівського району на Донеччині. Тут почали створюватися гуртки кулеметників, стрільців. У навчальних переходах-маршах на десятки кілометрів – з повною військовою викладкою, а інколи у протигазах, – брали участь сотні тисяч ентузіастів».
Про окремі історичні постаті в підручнику подані короткі біографічні довідки із світлиною (ця рубрика називається «Погляд зблизька»). Школярам пропонують придивитися до 12 постатей, із яких двоє радянських військових (Семен Тимошенко, Михайло Кирпонос), троє радянських державних діячів (Петро Шелест, Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький), троє українських дисидентів (Левко Лук’яненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл) та четверо президентів незалежної України. Фото Степана Бандери у підручнику також є, але воно подане (разом із фото Андрія Мельника) як ілюстрація до схеми порівняння пріоритетів двох фракцій ОУН.
У викладі матеріалу переважає описова політична історія, економічні показники наводять завжди перед розділами про науку і культуру. «Новацією» підручника можна вважати розділи про побут і спосіб життя у різні епохи, які мають, вочевидь, ілюструвати «антропологізацію» історії. Утім і за інформативністю, і за мовою опису («Сільська дитина вважала за свято, коли батьки, побувавши в районному центрі, приносили жменьку цукерок», с. 78) вони радше скидаються на «бідних родичів» політичних розділів. Присутній в них і сюжет про долю й роль жінок. Учням пропонується написати есе на підтвердження тези «У повоєнні роки активна участь жінки у відбудовчих процесах сприяла підвищенню її ролі в житті суспільстві» (с. 80). У наступному розділі згадано: «Все більше жінок користувалися косметикою. Влада намагалася впливати на моду та естетичні смаки, але ця сфера виявилася надто тонкою для радянських чиновників…» (с. 131). Ще трохи далі учням пропонують подивитися на фото кінця 1970-х років і відповісти на запитання: «Яким був ідеал жіночої краси цього періоду? Чи відповідає він вашому ідеалу?» (с. 168). Із цим запитанням перегукується завдання до світлини виступу Руслани на Євробаченні: «Яке враження справляє на вас співачка та її гурт?» (с. 297).
Традиційно найважчим для авторів підручників є розділи про Другу світову війну та про сучасну Україну. О. Пометун та Н. Гупан дуже обережні у викладі подій війни. Вони пропонують школярам поміркувати над адекватним терміном для опису переділу кордонів внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, хоч самі кількаразово уживають в тексті вислів «возз’єднання українських земель». Термін «Велика Вітчизняна війна» таким сумнівам не піддається. Автори пишуть про «масовий героїзм» радянських солдатів та твердять, що «переважна більшість населення поставилася до вторгнення нацистських агресорів негативно» (с. 25), але не уникають, хоч й обережнішої, ніж у попередніх підручниках, критики радянського командування (мовляв, «Ставленням до людей як до витратного матеріалу були вражені навіть німецькі вояки», с. 24).
У підручнику коротко написано про Голокост, дано пояснення цього терміну, запитання про ставлення до нього неєврейського населення зведено до речення: «За надання допомоги та переховування євреїв окупанти жорстоко карали місцеве населення» (с. 31).
Розповідь про партизанський рух починається з історії радянського підпілля. Зазначено, що «головною спонукою до розгортання партизанського руху стала непримиренність його учасників до окупаційного режиму» і додано: «Партизанська боротьба, як і рух опору в цілому, були ініційовані самим народом інтернаціональним за складом» (с. 48). У розповіді про УПА також акцентована її «інтернаціональність», якою, зокрема, пояснено зміну гасла «Україна для українців» на «Воля народу – воля людей» (с. 49). Історія націоналістичного підпілля викладена максимально безбарвно і невиразно. Фактично упущено проблему ставлення до нього населення. Взагалі не згадано антипольської акції УПА на Волині.
А в тексті про радянізацію Західної України написано: «На завершальному етапі війни населення Західної України, втомившись від соціально-економічної та політичної нестабільності, почало схилятися до того, щоб прийняти радянську владу» (с. 55). Репресивні акції НКВС та армії окреслено як «часто безпідставні» (за таким формулюванням проглядає теза про те, що насправді населення не підтримувало антирадянське підпілля).
Війна загалом окреслюється як «випробування», що його український народ гідно «витримав» (с. 57). Автори переконують, що «український народ разом з іншими вважав себе народом-переможцем», проте «сталінський тоталітарний режим не міг допустити поширення таких настроїв» (с. 71). Культ особи Сталіна пояснюється як «об’єктивне соціально-політичне явище», неминуче «за ліквідації ринкової економіки, будівництва казарменого соціалізму, формування командно-адміністративної однопартійної системи та відсутності розподілу влади» (с. 112). Підручник не описує «вождя народів» як «ефективного менеджера» і постійно наголошує на важливості демократизації та ринкової економіки. За такою логікою хрущовські реформи змальовано як такі, що буцімто не виправдали сподівань населення, хоч «закладена в них демократизація економічного життя сприяла вивільненню творчої енергії народу» (с. 120).
В описі доби «застою» переважають критичні нотки та нарікання на технічне відставання, хоч, пишучи про Щербицького, автори зазначають: «Водночас В. Щербицький чимало зробив для розвитку УРСР та покращення життя населення республіки». Далі стверджується: «Більшість громадян УРСР приймала радянський режим як природний і ототожнювалася з ним… Багато радянських українців пишалися могутністю й престижем СРСР» (с. 170). Досить розлогий виклад історії дисидентського руху завершується обговорення причин його «поразки», які, звісно ж, добачають у «відірваності» від «народу».
Попри відзначені вище та дрібніші поправки і нові формулювання підручник загалом не відкидає усталеної за 20 років незалежності пояснювальної схеми. Окремі косметичні правки не тягнуть на реконцептуалізацію чи ресовєтизацію викладу. Вони радше поверхові й розмиті. А технічні удосконалення у вигляді таблиць чи прикінцевих завдань кількох рівнів складності скоріше декоративні. Тим більше, що в підручнику немає повноцінної діалогічності оцінок й відсутній погляд ззовні.
Головною ж проблемою мені видається казенна, бюрократична мова викладу матеріалу. Читати про те, як, наприклад, після війни учені «досягли значних результатів», «продуктивно працювали», «знайшли застосування», «мали серйозні здобутки», «особливу увагу приділяли», «стали визнаними авторитетами» серед колег просто нецікаво. Чимало пасажів підручника просто вражають багатослівною беззмістовністю. Ось, наприклад, нафталіновий пасаж про національну ідею: «Обов’язковою складовою будь-якого процесу державотворення є національна ідея, яка в Україні ще ґрунтовно не розроблена і чітко не визначена. А саме вона, як засвідчує історичний досвід, є особливо важливою в кризові періоди. Національній ідеї як консолідуючому чиннику суспільства альтернативи немає. Варто нагадати, що цей чинник об’єднує народ економічно розвинених країн. Тому цілеспрямоване визначення національної ідеї є для нашого суспільства винятково важливим завданням» (с. 255–256). І так майже завжди.
Коли виклад доходить до сучасних подій, автори змушені вправлятися у діалектичній еквілібристиці (термін, що його Борис Крупницький якось ужив щодо радянської історіографії). Підручник дуже компліментарний щодо Леоніда Кравчука (через його правильні кроки за нової влади?). Перший президент постає як хтось «відданий ідеалам незалежності», який «маючи великий управлінський досвід, організаторські здібності, талант знаходження компромісу, поступово перебрав на себе ініціативу державотворення» (с. 251). Президентство Кучми описано нейтральніше.
А кілька речень про Помаранчеву революцію я хочу навести повністю: «21 листопада за підрахунками виборчої комісії В. Янукович випередив свого опонента на 3% голосів. Проте опозиція вдалася до протестних акцій, звинувачуючи владу у фальсифікації підрахунку голосів. Вона майже повністю паралізувала діяльність центральних органів виконавчої влади. За позовом опозиції Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними і призначив переголосування на 26 грудня 2004 р. Зрештою на виборах переміг В. Ющенко» (с. 253). Вчитайтеся у ці рядки! Спробуйте упізнати за ними події, яких ви самі були учасниками! Термін «Помаранчева революція» з’являється тільки в цитаті з «Української правди» про те, що «Помаранчева революція» віддасть владу не народу, а тільки частині його – буржуазії», після чого учням пропонують «оцінити хід і результат акцій протесту 2004 року» (с. 323).
Розділ про зовнішню політику блискуче ілюструє достатньо банальну думку, що підручникове знання має здатність застарівати раніше, ніж виходить друком. Міністерська рекомендація на звороті обкладинки датована 16 березня 2011 року, тобто, часом харківської дружби з Кремлем. Тому підручник упевнено твердить: «Найсприятливіший економічний простір – це країни колишнього СРСР, де є реальні можливості для активізації відносин на новій політико-економічній основі» (с. 276). На с. 315 сказано прямо: «Навесні 2005 р. у зв’язку з кризою в ЄС інтеграцію України відкладено на невизначений строк». А останні рядки прямо обґрунтовують політичну та економічну орієнтацію на Росію: «Очікуваної швидкої євроатлантичної інтеграції не сталося через недостатній технологічний рівень більшості галузей промисловості та сільського господарства України. Тому цілком природно, що згодом домінуючим напрямом української зовнішньої політики стала Росія. Основою такого орієнтира було прагнення влади спільними зусиллями сусідніх країн подолати кризові явища вітчизняної економіки» (с. 318). У передчутті нової «газової війни» цей пасаж звучить як іронічне нагадування про те, що кон’юнктурні речі застарівають першими.
P. S. У назві цього тексту використано фрагмент опису шахтарського страйку на с. 215: «15 липня 1989 р. розпочався загальноукраїнський страйк на шахті «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Свої дії гірники мотивували відсутністю умов, необхідних для роботи: нестачею порожняка, лісоматеріалів тощо. Наступного дня страйк поширився на інші шахти».