Якщо комусь заманеться дізнатися, якою буде наступна технологія проти України, то йому варто подивитися новинну стрічку та кілька телешоу російських пропагандистських каналів. Якщо виникне бажання поглянути, як на практиці реалізовується ця технологія, то йому до «медведчуківських» телеканалів. Якщо ж він – патріот, який ненавидить Москву і готовий життя віддати за Україну, але не сприймає демократичного вибору українців, то йому на «Прямий», «5-й канал» і «Еспресо». Причому останні під прикриттям патріотичності та вселенського вболівання за майбутнє України часто мало чим поступаються за шкідливістю відвертим ворогам.
Не зупинятимуся на банальних фактах про те, що Віктор Медведчук дивним чином неймовірно набрав на силі, став справжнім олігархом, за часів правління «найпатріотичнішого» п’ятого президента України. Саме в цей час він не тільки перетворився на монополіста постачання скрапленого газу та дизельного палива в Україну, але й «прикупив» три інформаційні телеканали. У такий спосіб забезпечив безперебійне інформування українців з пропутінських позицій. Ці канали стали головною інформаційною опорою для ОПЗЖ – прокремлівської політичної сили в Україні. А останнім часом відкрилася виразна тенденція – канали Порошенка і канали Медведчука хором заспівали одну пісню, лейтмотивом якої є нещадна боротьба проти чинного президента України.
Тепер про це трохи конкретніше. Тобто про те, що ж об’єднало таких насправді антиподів у священному гніві проти Зеленського? Зрозуміло, що поява на політичній сцені і перемога Зеленського здивувала всіх. Він перемішав звичну, засмальцьовану колоду карт, що дозволило експерту Дмитрові Литвину заговорити про загибель старих ієрархій. Дійсно, якщо глянути на те, наскільки змінився політичний ландшафт у країні, причому від Чопа до Харкова, то можна зрозуміти лють та ненависть аутсайдерів. Ідеться не тільки про політичний істеблішмент, який програв, але й про творчу інтелігенцію, інтелектуалів та моральних авторитетів, які жили з обслуговування влади. Які живилися з того, що годували суспільство інтелектуальною мертвеччиною та пустопорожніми байками про велич минулого. Їм платили за те, щоб вони якнайбільше відволікали людей від насущних проблем.
Усталена схема «влада-опозиція», роками апробована на російському та українському просторах, за умови, що в питанні розграбування держави між ними існував твердий консенсус, бо ворон ворону ока не виклює, припинила існування. Безумовно, олігархи ще не перестали перекупляти народних депутатів штабелями. Вони ще умудряються запхати свої креатури в партійні списки. Але в парламенті з’явилася більшість, яка може протистояти системі. Усе це стало можливим завдяки тому, що 73% виборців вирішили проголосувати за несистемного коміка. А проти нього у традиційних політиків не виявилося засобів протидії.
Ще важливішим було те, що «комікові» вдалося здобути електоральну підтримку по всій країні і навіть у традиційній вотчині регіоналів та проросійських сил – на Сході і Півдні України. Йому вдалося потіснити ОПЗЖ в регіонах, які були сталими постачальниками проросійських кадрів до центральної влади. Схема розколу на Схід і Захід, яким ніколи разом не бути, через казус Зеленського зламалася. Але одна справа – заручитися підтримкою громадян на виборах, і зовсім інша – подолати усталену кланово-олігархічну систему, яка володіє неймовірними матеріальними ресурсами, фінансовими можливостями та майже монополією в інформаційному просторі. До всього, вона легко мімікрує, то під запеклих патріотів, то під голубів миру з ОРДЛО і Росії.
Тепер стало очевидним, що ОПЗЖ немилосердно трощитиме електоральну базу Зеленського, представляючи його брехуном, який не виконав обіцянок, даних виборцям на Сході. Називатимуть його копією Порошенка. І все для того, щоб відкусити собі шматок виборчого пирога в Зеленського і взяти під свій контроль країну.
Ще раніше в ОПЗЖ повторювали, як папуги, за кремлівською пропагандою, що нема російсько-української війни, а є громадянський конфлікт всередині країни, який от-от загрожує перерости в повномасштабну громадянську війну. Вони тужилися, видумували, розігрували постановочні сцени, навіть ангажували за гроші відомі «націоналістичні» структури, щоб ті забезпечували російське телебачення відповідною картинкою. Представляли кримінальні розбірки за контроль над контрабандою як регіональне повстання. І кожного разу демонстрували, що Україна – не держава, а суцільна анархія і беззаконня. Навіть тепер сумновідомий юрист Андрій Портнов не може оминути жодного інциденту, щоб не затаврувати владу Зеленського тим, що вона ніяк не наведе лад з вуличним активізмом. І все це в копилку того, що Україна на межі громадянської війни.
А тепер про те, як найбільш патріотичний президент Петро Порошенко рука в руку працює з проросійською ОПЗЖ. Так, ви не помилилися – у них спільні інтереси. Повернімося в часи виборів. Для Петра Олексійовича найбажанішим конкурентом на виборах президента був представник ОПЗЖ Юрій Бойко. За всіма підрахунками, тільки в такій конфігурації Порошенко мав хоч якийсь шанс на виборах. Але втрутилася стороння сила і все зіпсувала. Сила цієї сили полягала в тому, що вона давала людям можливість вибору. Тож розставлена пастка: або Порошенко, або Бойко – більше не спрацювала. У людей з’явилася альтернатива. І вони за неї проголосували.
Поразка для Порошенка була страхітливою. Можна сказати, навіть принизливою. А тому його прихильники кинулися виміщати свій гнів на переможцеві і тих, хто його підтримав. Посипалися не тільки звинувачення в тому, що він несамостійний, проросійський, нарукавна лялька олігархів, але й гекатомби бруду. Його виборців називали тупим сміттям, позбавленим критичного мислення. Ідіотами, що занапастили неньку Україну. Пророкували, що він негайно здасть Україну Росії, що забезпечить реванш регіоналам, що зруйнує економіку держави. Цей гидотний процес часто межував з «розлюдненням». Історикам добре відоме це явище. Наприклад, під час Другої світової війни нацистська пропаганда ще до початку масового вбивства євреїв і ромів створила для них образ «недолюдей», вбивати яких без суду і слідства було не тільки нормою, але й не мало викликати докорів сумління у вбивць.
Занурившись у бульбашку соціальних мереж прихильників Порошенка, складається враження, що це середовище однодумців готове розправитися з людьми, що зробили інший вибір, вже і зараз. Зрозуміло, що не обійшлося без розпалювання ворожнечі також з протилежного боку. Якщо переміститися в соціальні мережі, то в Україні вже давно триває нібито громадянська війна, яку за жодних обставин не можна перенести в реальність. Зараз же роздмухувана тисячами тролів, часто не тільки українських, примножувана на олігархічних каналах ненависть один до одного реально загрожує українському суспільству вибухом. Цей масштабний вибух, якщо його допустити, стане кінцем української держави.
Проте якщо подивитися на всі ці події з холодним розумом, виявити справжні причини і мотиви ескалації напруги, то катастрофі можна запобігти. Якщо визнати бодай частково, що хвилі, які розгойдує Петро Порошенко, є не тільки його спробою залишитися в політиці, очолити національну опозицію, але й спробою уникнути відповідальності в суді, то це могло б остудити частину тих, хто дійсно вболіває за долю України, для кого Порошенко чомусь і надалі є синонімом незалежної України.
Якщо донести до публіки істину, що всі ці «стопреванші» – це, як правило, виборчі технології та самозахист попередньої команди від правосуддя, то можна було б зменшити градус протистояння в суспільстві. Якщо ветерани АТО більше не промовчать, коли ПЄС та Порошенко знову захочуть очолити їхній марш, щоб інструменталізувати його для передвиборчої агітації, то багато хто задумається, що п’ятий президент і ветерани – це не одне ціле.
І на завершення. Найсильніша риса українського суспільства, яка є антидотом проти диктатури і громадянської війни, – це демократична змінність влади. Хай як хотілося попередньому президентові залишитися в найвищому кріслі, він поступився місцем тому, кого обрала більшість. З відомими труднощами і спротивом, але залишив пост. Чого немає в Білорусі та путінській Росії, де диктатори зубами тримаються за владу і готові кинути країну у вир громадянської війни.
Нам же треба навчитися звіряти гучні гасла, що лунають після бою, з тим, якою була реальна політика цього «борця». А також усвідомити, що принцип «все для виборів і заради виборів» – паразитарний. Він веде до того, що чергова кліка зможе поживитися державним ресурсом. Він працює на поляризацію і роз’єднання суспільства. Він не творчий, а тому безперспективний.