Київ домагається додаткових санкцій проти Росії. Цього разу у зв’язку з відкриттям залізничного сполучення через кримський міст. Надію, що Брюссель правильно відреагує, висловив на своїй фейсбук-сторінці представник України при Євроунії Микола Точицький. Та експерти налаштовані скептично. Дай Боже, щоб ЄУ принаймні не скасувала завчасно вже чинних санкцій за Крим та агресію на Донбасі.
Російська пропаганда, кремлівські лобісти діють дуже вправно, переконуючи західних політиків, підприємців, суспільство в недоцільності і навіть шкідливості для самого Заходу санкцій проти Росії. Опитування громадської думки демонструють, що прихильників антиросійських штрафних заходів у Європі стає чимраз менше. Точаться розмови про «втому від санкцій». Хоча, здавалося б, кого вони так сильно вимучують?
Радше йдеться про вдалу психологічну гру кремлівських агентів впливу та налаштованість багатьох західних лідерів суспільної думки на прихильне ставлення до росіян. Неодноразово доводилося чути від них розглагольствування, що, мовляв, звинувачувати слід не тільки Росію, що Європа і Сполучені Штати співвідповідальні за «українську кризу».
От візьмемо, для прикладу, книгу «21 урок для 21 століття» ізраїльського історика-медієвіста Ювала Ноя Харарі. Фактично всі його книги стають бестселерами, перекладаються десятками мов, продаються мільйонними накладами. І ця книга не стала винятком. А в ній є досить багато згадок про Україну, зокрема про анексію Криму. Тож як оцінює події володар масових умів Харарі? Наведемо таку цитату:
«Дехто в Європі і США стверджує, що Росія почала нову кампанію зі захоплення світу, але з точки зору самої Росії всі її нібито агресивні дії продиктовані прагненням зміцнити власну оборону. Росіяни справедливо вказують на те, що після мирного відступу наприкінці 1980-х і початку 1990-х до них ставилися як до переможеного ворога. США і НАТО скористалися слабкістю Росії і всупереч своїм обіцянкам розширили НАТО на схід, прийнявши до Альянсу країни Східної Європи і навіть кілька колишніх радянських республік. Захід ігнорував інтереси Росії на Близькому Сході, під сумнівними приводами вторгся в Сербію і Ірак і в цілому ясно давав зрозуміти, що Росії, якщо вона хоче захистити сферу свого впливу від зазіхань Заходу, слід розраховувати тільки на військову силу. З цієї точки зору в недавніх військових операціях Росії можна звинувачувати не лише Володимира Путіна, але і Білла Клінтона, і Джорджа Буша-молодшого».
Отак пише історик Харарі, той самий, з котрим, нагадаємо, відносно нещодавно спалахнув невеличкий скандальчик. Причому знову ж пов'язаний з Путіним, Кримом і з тим же «21 уроком для 21 століття». Пам’ятаєте? Нагадаю. В оригінальній версії книги як приклад фейкових новин автор наводить заяви Володимира Путіна про ситуацію в Криму 2014 року. З російської версії ім'я Путіна і згадка про Крим (саме в контексті фейкових новин) зникли. А як приклад фейкових новин вже наведено виступи Дональда Трампа.
Загалом Харарі визнав, що вчинив хибно, піддавшись вимогам російських видавців. Харарі пообіцяв більше такого не робити. Хоча зрозуміло, що інакше книга найімовірніше не з’явилася б на російському ринку. Чи може це слугувати виправданням для нього? Частково так. Зрештою, книга корисна, хай посприяє демократичному і критичному мисленню в самих росіян. Бо в будь-якому випадку Харарі радше критично налаштований до путінської Росії, особливо до її агресивних дій.
Але повернімося саме до процитованого уривку з книги. Як я вже казав, Харарі неодинокий серед західних інтелектуалів (попри своє ізраїльське коріння він беззаперечно належить саме до західного дискурсу), котрі намагаються пожаліти Росію за нібито приниження з боку «переможців» Холодної війни. А чи було це приниження? У чому саме? Може в тому, що Захід перераховував мільярдні кредити Росії, надавав технічну й організаційну допомогу в переведенні економіки зі соціалістичних рейок на рейки ринкової економіки? Чи може приниженням вважати ґранти, надані тисячам російських вчених, студентів, громадських діячів. Один лише Фонд Сороса скільки мільйонів доларів вклав у демократизацію Росії.
Ще з 1994 року Бориса Єльцина запрошували на зустрічі «Великої сімки». А вже 1997 року G7 перетворено на G8, де Росія ставала повноправним партнером у клубі найпотужніших держав світу.
То яких доказів хибності такої позиції вам ще треба? У чому приниження? Розширення НАТО? Так, воно таки розширилося. Напевно, Москва не була з цього щасливою. Але чи дійсно їй хтось обіцяв, що розширення не буде?
Досі мусується думка, що нібито під час перемовин «2+4» (ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція) 1990 року західні лідери пообіцяли тодішньому (першому й останньому) радянському президентові Михайлові Горбачову, що розширення Північноатлантичного альянсу на Схід не відбуватиметься. Чи дійсно таке було? Провідний німецький телеканал ZDF шість років тому вирішив запитати про це особисто в Горбачова.
І що тоді відповів експрезидент СРСР? В інтерв'ю німецькому телеканалу він спростував міф про те, що під час перемовин 1990 року про об'єднання Німеччини провідні західні держави пообіцяли відмовитися від розширення НАТО на Схід. Горбачов нагадав також, що в той час ще існував Варшавський договір і зазначив: «Домовленість на переговорах у форматі «2+4» стосувалася того, що на території НДР не стаціонуватимуться підрозділи НАТО і не буде атомної зброї. Також мова йшла про скорочення Бундесверу. Все це було виконано». На уточнювальне запитання кореспондента ZDF: «Тобто твердження про те, що Захід когось обдурив, є міфом?» – Горбачов відповів: «Так, це дійсно міф. До його створення і преса доклала своєї руки».
Уявляєте собі, яким дошкульним ударом це інтерв’ю стало по машині кремлівської пропаганди? Адже більшість тез з Москви ґрунтувалася на твердженні про «приниження», про «невиконання обіцянок», про «вставання з колін». Зрозуміло, що путінські аґенти не могли такого допустити. Припускаю, що пана Ґорбі добряче обробили і – вуаля – він згодом почав заперечувати власні ж слова. Мовляв, таки-так, обіцяли не розширювати НАТО, порушили обіцянку.
Але поміркуймо тверезо: як лідери чотирьох, хай і потужних, натовських держав могли обіцяти за весь Альянс? На якій такій підставі? Адже НАТО – демократична організація, двері якої відчинені для всіх охочих. Не Вашингтон, Берлін, Париж чи Лондон тягнули молоді східноєвропейські демократії до військового блоку. Польща, Чехія, Угорщина та інші прагнули цього самі, тому й вступили. А от мечіярівська Словаччина спершу не хотіла, тому й не вступила в першій хвилі розширення Альянсу 1999 року. Все чесно й демократично.
Зрештою, ситуація з часу проведення перемовин «2+4» до першого розширення суттєво змінилася. Саморозпустився Варшавський договір, розпався і сам СРСР, тому діяти доводилося в цілком інших геополітичних обставинах. Бо з таким самим успіхом можна було згадати програш Росії в Кримській війні та змусити її виконувати підписаний нею ж Паризький мирний договір 1856 року. А документ, нагадаю, позбавляв Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали.
До чого я веду? Лише до того, що дуже небезпечно для західних інтелектуалів вправлятися в релятивізації провини Росії. Бо врешті-решт можна скотитися до байдужості на тлі агресивних дій інших держав. Як ілюстрацію хочу ще раз процитувати (бо вже наводив в одному зі своїх текстів) слова британського політолога, письменника, професора Кембриджського університету Анатоля Лівена, проголошені ним під час круглого столу «Чи слід нам боятися Росії?». На титульне запитання дискусії він дає негативну відповідь. Професор на обґрунтування своєї позиції наводить багато аргументів, а під завершення ще й такий цинічний: «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати». Аргумент, погодьтеся, просто вбивчий, хоча, припускаю, для багатьох представників Заходу доволі акцептабельний. Але він має одну велику хибу. Чомусь його адепти переконані, що Росія ніколи не ризикне нападати на східноєвропейські країни-члени НАТО. Утім до 2014 року теж ніхто не міг собі уявити, що Росія спершу окупує, а потім й анексує Крим, скерує свої танки на Донбас, зіб’є з «Бука» пасажирський Boeing.