Якось так сталося випадково, що я став причетним до цієї знятої-недознятої виставки. І відразу мав щодо неї зауваги. Та й то більше до організації відкриття, запрошення відвідувачів, проведення додаткових заходів тощо. Хоча побачив у ній, на мій погляд, важливу соціальну проблему і щодо змісту, і до способу презентації, та й рецепції.
Сама назва «Аґрікульура»та й формально-стильові алюзії з народним мистецтвом вже викликають якісь рефлексії з проблемами урбанізації української культури, ставленням до символів, які через пафосність трактування втрачають значення і ще більше відгороджують нас від історії та сучасності. Загрози сприйняття такої виставки пересічним відвідувачем палацу мистецтв та ще поруч із виставкою викладачів коледжу ім. І. Труша, що мала відкритися наступного дня були очевидними. А що вже казати про таких, які совість шукають у митцях, а не в собі. Наша нація досі шукає собі совість, розум, себто вождя, міцні руки, пазурі, ну і, звісно, ворогів десь, тільки не в собі… (Чи це не ознака інфантильності, недомодернізованості нації?) А на виставці жодних засобів, щоб допомогти відвідувачу зорієнтуватися. Сучасне мистецтво вимагає відповідної орієнтації, естетичного досвіду. В розмові з директором погодився взяти участь в можливій дискусії.
Довго чекати не довелося. Вже на другий день на відкриті таку нагоду отримав. Але дискусії не вийшло. Мене чомусь сприйняли як куратора виставки негідної, яка паплюжить наші святі символи, нашого гідного канонізації Шевченка. Намагався захищати свободу мистецького самовираження, але коли слухають тільки себе… Не вийшло дискусії з викладачами. Хоча на виставці до 135-річчя нема чогось, щоб викликало рефлексії на актуальну тему. Щось від Сельського, щось від Смольського, щось від Звіринського, вміла композиція, мазки плями, гармонія кольорів. А думка, свій погляд на світ, на оточення? Замало. Дискусії не відбулось, бо опоненти не слухають, не хочуть чути. Вся надія обговорити виставку у відповідному колі була на адміністрацію палацу.
Аж тут чую, виставку зняли на вимогу влади! А влада в нас яка? «Свобода», в лапках як за ґратами, та ще з лапами, на які просять дати. Тут марші містом, заклики «смерть ворогам, москалям». А може, то вже почався марш на схід, може, аж до Зеленого Клину, а баласт ліберастів не можна залишати в тилу. Ось вже й почалось… Треба щось робити. Допомогти свободі (без лапок), показати, що нас, ліберастів, більше, ніж перелічені вождем на мітингу, себто зборі, в Києві. Не так просто з нами дати собі раду. А тут ще в гарячці уява малює, що ось в палаці мистецтв тиждень актуального мистецтва, в конференц-залі йде дискусія, а в зал маршем входять штурмовики Михальчишина: «Панове ліберасти і здеградовані мистці – ваш час минув. Всі на вихід!»… О, а чом це не сценарний план для перформансу, або якогось відео-медіа-арту. Актуальніше не знайдеш. І на тижні актуального мистецтва показати можна. Мистецтво має нам показати і таку можливість нашого майбутнього. А то чуєш: «свобода» дорого коштує, з одного боку, а з іншого: і такі потрібні нам для балансу з комуняками. Чомусь для них комуняки не баласт.
Встав я в понеділок ще хворий з ліжка, відчувши відповідальність за свободу мистецтва, і пішов потихеньку на дискусію про виставку, яку зняли. А дискусії знову не вийшло. Хоча в залі й зібралося багато щирих захисників мистецтва. Тільки розділяв їх погляд на мистецтво, що може чи має право бути мистецтвом. З цього приводу цілком слушно зауважив О. Голубець, що сьогодні в модерному і постмодерному суспільстві, яким ми ще не стали, мистецтвом може бути все. Хотілося б додати, що мистецтво на довгому шляху до своєї автономії, заради цієї автономії і свободи, без якої мистецтво неможливе, оцінювало само себе, шукало форм, символів, позбавлялося ілюзорності, формувало професійне середовище. Мистецтво само завжди шукало своєї соціальної функції. І знаходило її в тому, що лиш мистецтво дає нам змогу пережити досвід, навіть такий який неможливо пережити реально, як смерть, або переживати який не варто спокушатись. Мистецтво показує нам можливості реалізації буття, з яких ми можемо вибрати лише одну. Вчить свободи! («Мистецтво – це наука про свободу», Йозеф Бойс, колишній літун Люфтваффе, так між іншим) Але про це важко було говорити в такій атмосфері, коли всі були готові захищати мистецтво, хто від влади, а хто від негідних митців.
Як виявилось зі слів О. Шейки, влада якраз казала виставку не знімати. А О. Шейка навіть не володіє такими владними повноваженнями, як про це думають його опоненти. Рішення приймають інші. А якби навіть наказали і залякували, тоді директор мав ще міцніше стояти на захист мистецтва від зазіхань влади на конституційне право! Тоді чому її зняли? Зі страху за своє місце? Боротьба за палац триває давно, не за мистецтво в палаці, а за місце.
Трохи історії цієї боротьби, як учасника на боці палацу саме мистецтв. Будівництво палацу довершували за кошти обласного бюджету, хоча починалось і проектувалось з ініціативи СХУ і за інші кошти, але все одно за публічні. А для чого, для кого? Кожен мав/має свою відповідь. Львівська СХУ бореться за повернення його історичному власникові, так би мовити, реституції… М. Гладій, будучи губернатором, вирішив надати преференції орендарям ресторану-бару фірмі «Сімекс» зменшивши до мізерного розміру орендну плату небідному приватному підприємству, фактично відібравши від збиткового закладу культури частину необхідних доходів. Та фірма ще захотіла зарахувати їм в бюджетні платежі витрати на облаштування орендованих приміщень і на встановлене обладнання, перемножені чомусь на три. Перше вийшло, друге вдалося спинити з допомогою покійного З. Підлісного. Інші наступники п. Гладія теж були не байдужі до палацу, але не до мистецтва у ньому. Боротьба за палац мистецтв як єдиний майновий комплекс була приречена. Сили нерівні. Увага громади зосереджена на політичних проблемах, на макроекономічних. Аж тут в палаці мистецтв «Чагарі» і вже як власник sic! ресторану-бару. Обласна рада приватизувала, можна сказати, блискавично, може, для України час операції не рекордний, але… А кажуть, у нас нема сприятливих умов для інвесторів. Інвестори не вміють сприяти бюрократам «рішати питання».
Є ще такі наївні, які думають, що покращити, змінити роботу палацу мистецтв можна, змінивши директора. Але будь-який директор в такій ситуації буде старатися служити (чи вдавати, що служить) і мистецтву, і владі та й при цьому щось заробити для себе. Так робив попередній, робить актуальний і буде робити наступний. Дивне бажання директора, а ще дивніше нерозуміння загалу створити художню раду, виставком, наглядову раду. Виставком був формою партійного керівництва на ідеологічному фронті. Для директора тепер – це спосіб перекласти відповідальність, в теорії менеджменту називається втеча від керівництва. Художня рада чи ще будь-який дорадчий орган ніхто не заважає створювати, щоб мати твердіші підстави для прийняття рішення, за яке відповідає директор, бо він несе відповідальність за виконання функцій установою, якою керує. Наглядову ж раду створює засновник організації щоб узгоджувати стратегічні питання, плани розвитку, приймати звіти, давати оцінку роботи директора аж, при обґрунтованій необхідності, до рекомендації звільнити з посади і оголосити конкурс на заміщення. Легітимність наглядової ради визначається засновником у відповідно затвердженому положенні. Це ази управління. Але спочатку треба визначити, що для кого і як має робити ця установа публічної власності. Депутати думають, що якщо це обласна власність – то й вони мають право вирішувати, призначати директора. Це нонсенс з погляду ефективного менеджменту! Тут би мала бути передбачена участь професійного культурно-мистецького середовища. В цьому основні принципи демократії: децентралізація управління через делегування повноважень і парципативність, тобто співучасть громадянського суспільства. А воно в нас, на жаль, розшарпане, неорганізоване, неспроможне сформулювати своїх інтересів.
Таке враження після цієї дискусії, ніби хтось хоче інструменталізувати мистецькі проблеми для вирішення своїх інтересів. Не хочу бути нічиїм інструментом. Але при цьому переконався, що попри все мистецтво спроможне себе відновлювати і адекватно рефлектувати на мистецькі явища. Щоб мистецтво було корисне для суспільства, жодна система – ні політична, ні економічна, ні освітня, ні наукова, ні релігійна - не повинні визначати йому меж. Воно, спроможне саме собі їх визначати. А в суспільних інституціях, як-от палац мистецтв, інтереси всіх цих систем стикаються, і треба вміти розрізнити, розділити їх і знайти спільні інтереси на рівні суспільства. А щоб вміти, треба знати і хотіти.
А оскільки на виставці чи не головним подразником було трактування символу Кобзаря, шанувальників Тараса Шевченка відсилаю до цитати:
«…хочу назвати ще одну і немалозначущу причину (а в деяких випадках і вирішальну) чи, принаймні, обставину, яка її (шевченкофобію) стимулює. Це – варварські форми ідолопоклонства, яким частина нашої патріотичної публіки карала і карає великого поета. Хіба не лунають багато років заклики оголосити Шевченка національним святим і канонізувати його? Хіба не замінили ми читання Шевченка і прилучення до його духовного естетичного світу, зрештою видання його творів доступним накладом – ювілейними заходами? Хіба є ще такі епітети і суперлативи, яких ми не навішували на нього? І хіба не зрозуміло, що це може відштовхувати недоброзичливу людину, а недоброзичливий дає ой яку поживу!...
…І будучи нестерпними до фальсифікацій, не плекаймо нетерпимості до критичного погляду на якісь аспекти творчості чи риси його особистості, коли цей критичний погляд позначений уважністю і шанобливістю до трудів і днів великої людини».
Іван Дзюба. Шеченкофобія в сучасній Україні, с. 57-58
Ці думки лежали на душі, як тягар відповідальності і якоюсь мірою гріх за цю совкову незграбну, не пристосовану до свого призначення і надто витратну стодолу в центрі мого улюбленого міста, яку назвали палацом мистецтв. Але це як алегорія нашої культури, яку ми отримали у спадок і мусимо її перетворювати на зручний, приязний, затишний, відкритий для всіх дім.
Судіть та не осуджуйте.