Як би було гарно, якби наше місто населяли тільки мудрі, врівноважені люди.
З обох боків хамство «зашкалювало» і навзаєм лунав відбірний російський мат.
Вони називали одні одних фашистами.
Вони ще більше поглибили тріщину розколу України. На радість нашим недругам.
Агресія. Ненависть. Насилля.
А воювати не було за що – символіка нічого не означає у повсякденному житті.
Але намертво утримує в минулому. Відволікаючи від проблем сьогодення. Перекреслюючи сподівання на гідне майбутнє.
Як би було гарно, якби наше місто населяли тільки мудрі, врівноважені люди.
Тоді би всі партії та угрупування поводитися стримано, відповідально.
Бо агресією чи демаршем себе легко дискредитувати і тоді люди за тебе не проголосують.
Приїхали би стурбовані-зазомбовані провокатори, а тут до них всім байдуже.
Розгорнули би свої червоні шматинки – а на них ніхто увагу не звертає. Хіба якась бабця покрутить пальцем коло виска.
Марширують по Личаківській, по Пасічній – а глядачів нема, тільки журналісти на камери знімають цей німий марш у вакуумі людської відчуженості.
Провели би свої мітинги на Марсовому Полі та Пагорбі Слави, покричали би своє «Ура!».
І відчули велику самотність.
Зрозуміли, що вони чужі у цьому місті. Тут не святкують «вєлікую пабєду» червоного фашизму, який пожер власний народ.
Що тут вже Європа, а не напів-дика зазомбована Азіопа.
І російські телеканали за проплачені провокаторам гроші не отримали би такої потрібної картинки «тупих агресивних свідомітів».
Як би було гарно.
Але це – мрія.
Реально тут ще багато Азіопи.