27 липня депутатом Верховної ради України від Партії регіонів Вадимом Колесніченком було внесено проект Постанови Верховної ради України «Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини».
Зачин постанови розпочинається гладенько і пристойненько: "Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає призначенню людини на землі, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку. Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна". Свята правда. Однак далі розпочинаються неясності: "Механічне закріплення прав людини як надцінностей (???) без належного, невід'ємно притаманного українській і слов'янській (це якій???) культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов'язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму (???), ксенофобії (???), нетерпимості (???), соціальної ворожнечі, безкультур'я, знищення сім'ї та духовного світу людини". Ось так!
Посилання на якусь ефемерну "слов'янську культуру", очевидно має на увазі руську (читай російську) культуру в контексті "русского мира", концепція якого активно розробляється і впроваджується останнім часом консервативними колами Росії на чолі з новообраним патріархом Кірілом. Очевидно звідти і ніжки-ріжки ростуть у даного проекту. Бо далі йдуть чимраз очевидніші посилання на Кірілове бачення ролі Церкви у суспільстві. І зрештою посилання на видані Українською Православною Церквою (Московського патріархату) «Основи учення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини».
Однак читаймо далі. "А тому Верховна Рада України п о с т а н о в л я є :... Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу... Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх... Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним... Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав'язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства... Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів... Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім'ї..."
Інтенція творця проекту зрозуміла. Права людини, як "происк загнивающего Запада" треба відсунути у далеку шухляду. Давня совєтсько-кагебістська риторика. Очевидно нас очікують часи, коли ці права і базована на них Українська держава будуть непотрібні. Замість прав людини пропонується старее-нове - "колективні права", які протиставляються праву кожної конкретної людини.
Автори постанови не беруть до уваги, що Христос звертався до кожної конкретної людини, а не до спільнот. Що одним з основних постулатів християнства є не права народів чи спільнот, а людини, кожної людини, що конденсовані у блискучій максимі "Се человек". Що теорія прав людини є логічним продовженням розвитку саме християнської цивілізації. Не її загумінкових гілок, зрозуміло. В цьому контексті ідеологічні передумови постанови близькі за формальними ознаками, радше до ісламського поняття "умми" - вселенської спільноти правовірних мусульман, право якої є первиннішим за право окремої особи. "Умма" - "уммат аль муммінін" - це весь ісламський світ. І водночас це і громада і нація.
У цьому сенсі "православный мир", "русский мир" своєю двозначністю дуже близькі до "умми". Цю двозначність ефективно використовував доктор богословія Гундяєв у своїй риториці в Україні, коли він змазував поняття українського народу чи української політичної нації, апелюючи до "свого народу", "православного народу" - читай "руського народу". "Православний народ" чи "руський народ" і є тією спільнотою, колективні права якої протиставляються безкритично експортованим з Заходу, на думку авторів проекту Постанови, правам людини. А отже і у проекті Постанови вміло замаскована, а у посланнях патріарха Кіріла чітко артикульована "Святая Русь" - протиставляється Заходу і т.д.
Цей проект Постанови Верховної ради України дуже симптоматичний. Щоразу очевиднішим стає те, що він є елементом широко закроєної стратегії. Стратегії, яка стосується не лише України, А й всього постсовєтського простору. Принаймні у баченні патріарха Кіріла. У цьому контексті можна не лише подивуватися активності лідера РПЦ, його креативності, але й розмаху його задумів. Про це чудово написала Олеся Яхно в статті "Таємниця патріарха Кирила".
Попри наш україноцентризм, українські справи це тільки частина задумів Кіріла. Йому потрібна не Україна, а вся Великая Русь. Видається, що він замахнувся на роль Папи сходу, який таки дійсно береться виправити помилку Петра І, який підпорядкував російську Церкву державі, і спробує підпорядкувати Церкві (читай - собі), принаймні духовно, чину російську владу. А може і не тільки духовно - цей проектик Постанови нашої Верховної ради свідчить і про спроби підпорядкувати собі і представницький орган. На разі в ослабленій, розсвареній і безсилій сусідній країні.
Розмаху та креативу Кірілу не бракує. Прийде час поставити питання руба і в самій Росії. Протиставитися загниваючій, позбавленій легітимності та моралі чинній владі. І у цьому контексті виглядає на те, що Кіріл приміряється на роль великого аятоли, який змінив шахський Іран. Він і чинить, як чинив Хомейні. Силою "правди" творить "царство добра", яким є сучасний Іран. Щось подібне робили і таліби, які в умовах соціальної деструкції і перманентної кризи намагалися імплементувати у Афганістані закони шаріату.
Невже можна очікувати, що невдовзі Мєдвєдєв буде цілувати йому пантофлю? А що - королі цілували. І то які королі! Папа Григорій VII Гільдебрандт таки змусив свого часу короля Генріха IV три дні простояти у рубищі перед воротами папського замку, щоб вимолити собі прощення і корону. З цього і розпочалася історія домінуючого у Західному світі папства. Гадаю, що для патріарха Кіріла Папа Григорій VII не байдужа історична фігура. І це цікавий месидж для правлячих "государей российских". Не думаю, що така футурологія сподобається тандему Путін&Мєдвєдєв чи тим, хто буде після них.
Але невже далекоглядний Кіріл, передбачаючи ослаблення побудованого на експорті енергоресурсів режиму Путіна&Мєдвєдєва, і гуртуючи сили, щоб перехопити у правлячого режиму ініціативу в самій Росії, не розуміє, що правлячі "государі" ще мають доволі сил, щоб його призупинити? Згадаймо, як ефектно Путін поставив на місце попередника Кіріла Алєксія ІІ ще під час свого першого вступу на посаду президента РФ. Алєксій ІІ теж мав інтенцію відігравати більш імпозантну роль в конструкції російської влади. Не з такою енергією, звичайно, як Кіріл. Алєксію ІІ видалося, що новачок Путін не зорієнтується і таки підпаде під вплив церковних влад. Однак був різко поставлений на місце.
Кіріл це добре пам`ятає. А тому, здається, вдає, що, обслуговуючи правлячий сьогодні у Росії режим, тільки урезонює норовливу Україну. Точніше "помаранчеву смуту" в Україні та її приспішників з числа православної братії УПЦ КП. І тим тільки допомагає чинній російській владі. Нічого більше. Тому йому й вдається задіювати всі не тільки ним, а чинною владою Росії контрольовані, проросійські сили в Україні. Кіріл всіма силами намагається проштовхнути ідею православного "русского мира" в Україні - як новий мейнстрім державної (читай і путінської) російської стратегії. Упускаючи при тому, що цей консервативний і теократичний у своїй суті проект відмінний від все ж світського путінського проекту "енергетичної імперії". І вигідний у першу чергу йому - духовному провіднику набагато ширшого світу, ніж Російська Федерація Путіна&Мєдвєдєва.
Що стосується України, то візит Кіріла це тільки перша пробна куля. Очікуймо масу публікацій у стилі Толочка, розгрому УПЦ МП як оплоту "мазепиннства" на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), централізації РПЦ. Цікаво тільки, якою ж буде реакція самих предстоятелів УПЦ МП - невже согбенно згодяться на пониження свого статусу? Чи в УПЦ МП визріє новий розкол, який призведе до остаточного перетворення цієї Церкви у етнічну російську Церкву? А можливо класична українська жиронда - тихий опортунізм з далекосяжними наслідками?
Патріарх Кіріл тільки вступає в бій - а судячи з неординарності його кроків - він здатен на багато-що. Наші політичні "тюфяки", які давно ожиріли, не здатні на жоден креатив, окрім примітивного білборда "Арсеній-Онаній" чи "Я працюю". Ющенко, Тимошенко, Янукович - це вже просто історія. Тигипко занадто штивний та "пристойний". Яценюк всього боїться. На Литвині шапка горить. Одним словом - "Настоящих буйных мало - вот и нету вожаков". Не те, що доктор богословія Владімір Гундяєв.
Та здається не те що усвідомлений опір, а глибинний лаїцизм нашого суспільства, духовні лінощі, безвір`я, опортунізм не дадуть поширити цей папоцезаристський проект в Україні. Крім того у нас все ж сьогодні 2009 рік, а не часи папи Григорія VII. Сформульований 1075 року "Диктат папи" навряд чи пройде. І в Росії, гадаю, теж. Хоч Росія в умовах глибокої кризи чи катастрофи здатна стати майбутнім Іраном. Україна, така, як вона є, здатна лише розпастися чи підпасти під чийсь вплив.
Разом з тим абсолютно очевидно, що проект Постанови Верховної ради України рішуче суперечить відокремленню Церкви від держави. Вже не кажучи про те, що значна частина українського суспільства або перебуває поза Церквами, або належить до інших вір та конфесій. Тому декларація суперечить і Конституції України. Цю спробу узаконення мрій патріарха Кирила в Україні на даному етапі можна сприймати тільки як ще одну спецоперацію проти нашої держави. А раптом здуру пройде!