26 червня у Львівському палаці мистецтв відкривається виставка, присвячена фільму «Тіні забутих предків». Співкуратор проекту Катерина Носко підготувала свій Топ-10 експонатів, які будуть представлені на виставці.
Розкадрування Сергія Параджанова до кінофільму «Тіні забутих предків» з приватної колекція
«Коли Параджанов уже став відомим у всьому світі, незадовго до арешту весело зателефонував: “Тобі будуть дзвонити із якогось там музею, проситимуть розкадровки. Не давай! Опублікуєш після моєї смерті!”. Одначе, так ніхто і не подзвонив»1, – писав у 1998 році другий режисер фільму «Тіні забутих предків» Володимир Луговський, вперше публікуючи розкадрування у книзі «Невідомий маестро».
Після кінозйомок Луговський зберіг розкадрування, що були важливим фактом візуалізації режисерського бачення на підготовчому етапі роботи над стрічкою. А з огляду на те, що навколо питання: «За ким все ж таки було останнє слово під час кінозйомок – режисером Параджановим чи оператором Іллєнко?» точаться дискусії від моменту прем’єри, публічна презентація розкадрувань набуває додаткового значення. Так ми здійснюємо спробу відповісти на проблемне питання, інтегруючи в експозицію виставки розкадрування Сергія Параджанова та співставляючи їх із кадрами кінострічки. Тоді як подальші висновки лишаються вже за кожним окремим глядачем. (Параджанов С. Й. Тіні забутих предків: розкадровки / С. Параджанов. Невідомий маестро / В. Луговський. – Київ : Видавничий дім «Академія», 1998. – С. 93)
Ярмо з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського (м. Коломия)
Тетяна Бестаєва у ролі Палагни та Іван Миколайчук у ролі Івана. Фото: архів кіностудії ім. О.Довженка
Образ ярма з’являється у кінофільмі у сцені вінчання Палагни та Івана. Те, що Параджанов вирішив використати ярмо як метафору «поневолення» з моменту укладення шлюбу, викликало різку критику з боку гуцулів. Такого звичаю у місцевих ніколи не було, тож основним питанням у глядачів Верховини було: «Навіщо режисер викривив нашу реальність?». Тоді як ми вже продовжуємо: «Навіть якщо і викривив, то хіба подібну вигадку не можна виправдати авторським баченням?».
Серія гравюр Георгія Якутовича до повісті Коцюбинського 1963-1967 років з колекції Хмельницького обласного художнього музею та Сергія Якутовича
Георгій Якутович, Іван та Марічка, дереворит, 1964
Зробивши лише кілька гравюр до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», Георгій Якутович був запрошений Параджановим на кінозйомку у ролі художника. Власне, вибір пав на Якутовича з тієї ж причини, що й і на композитора Скорика чи консультанта фільму Манайла: вони усі були об’єднані спільною темою та щиро захоплені гуцульською етнографією, фольклором та, врешті-решт, самими Карпатами. Тож вже тільки після завершення роботи над фільмом, Якутович повертається до книжкової ілюстрації, закінчивши всю серію із 15 гравюр лише через два роки після кінопрем’єри у 1967 році.
Розп’яття із майстерні Сергія Якутовича, кін. XIX ст.
Під час численних розмов із учасниками знімального процесу нам вдалось зібрати живі особисті історії. Однією з таких є розповідь Сергія Якутовича (сина Георгія Якутовича, художника кінофільму) про дерев’яне Розп’яття Христа, яке він знайшов випадково у траві, коли нудьгував на кінозйомках. Вирізьблена фігура Христа одразу привернула увагу Параджанова, яку він потім знімав в одній із сцен. «А потім, коли закінчилися зйомки, Параджанов сказав: “Ти знайшов – значить твоє, забирай”. Потім я відучився в Москві і завжди возив його з собою», – розповів Сергій Якутович під час інтерв’ю з Борисом Філоненко (співкуратор проекту «Тіні забутих предків. Виставка»).
Пара ангелів із сурмами, кін. ХVІІІ ст. з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського (м. Коломия)
Іван Миколайчук у ролі Івана. Фото: архів кіностудії ім. О. Довженка
Наївна дерев’яна пластика є окремою частиною експозиції, що репрезентує етнографію гуцульського краю. Такими самобутніми зразками наївної скульптури, поміж десятка інших з музейних та приватних колекцій, є три ангели ХVІІІ століття з Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського – важливого інституційного партнера виставки. Візуально міцні поліхромні фігури із позолотою та пов’язками на стегнах викликають неабиякий інтерес у зв’язку із нетиповим «доповненням» їх іконографічного образу музичним інструментом – сурмою.
Листівки Миколи Сеньковського, 1920-1930-ті роки XX ст. з колекції Валерія Ковтуна
Микола Сеньковський. Стара Гуцулка
Готуючи виставку, ми думали про те, що тіні наших предків перебувають повсюди. І, власне, основною причиною, яка перетворює їх на тіні, є вирій історичного потоку та властивість забувати. Тож одним із наших завдань було повернути хоч кілька таких імен. Одним із них є Микола Сеньковський – фотограф, що знімав Карпати, неймовірну для тих часів інфраструктуру та так звані «гуцульські типи» у 20-30-ті роки XX століття. Після 40-х років його доля невідома: коли і де він помер лишається таємницею. При цьому його світлини є підтвердженням неабиякого хисту та обдарованості, чого варта лише «Стара гуцулка», що отримала гран-прі у паризькому конкурсі. Власне, якби сам фотограф не видавав свої роботи у форматі листівок, певно, на сьогодні ми б нічого про них не знали. Нині листівки є предметом приватного колекціонування. Ми ж інтегруємо їх в експозицію, та за сприяння коломийського філокартиста Валерія Ковтуна і його сина Олега видаємо книгу про карпатські листівки Миколи Сеньковського.
Аркуші «с. Криворівня» та «с. Яворів» Івана Гончара, 1970-1980 рр. з колекції Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» (Київ)
Іван Гончар, аркуш «с. Яворів»
Іван Гончар, чиїм іменем названий Центр народного мистецтва у Києві, з початку 1970-х і до кінця 1980-х років активно працював над укладанням історико-етнографічного мистецького альбому «Україна та Українці». Книга складається з окремих аркушів, створених дослідником власноруч із зібраних фотографій під час експедицій. Кілька з таких оригінальних аркушів, наприклад, «село Криворівня» – селі, у якому переважно проходили зйомки кінофільму «Тіні забутих предків» – без жодних сумнівів увійшли до експозиції.
Сердак Івана Палійчука, XIX ст. з колекції кіностудії ім. О. Довженка
Іван Миколайчук у ролі Івана. Фото: архів кіностудії ім. О. Довженка
Сердак, у якому з’являється Іван Миколайчук у кінострічці, є нині унікальним. Вірогідно, на сьогодні їх лишилось три: один знаходиться у колекції Російського етнографічного музею у Санкт-Петербурзі, другий – в Краєзнавчому музеї Івано-Франківська, а останній – на кіностудії імені О. Довженка, із костюмерного цеху якої він і взятий для нашої експозиції. Крім цього, його цінність пов’язана із тим, що він в цілому є одним із небагатьох збережених костюмів «Тіней забутих предків», які у 1963 році збирала з усієї Гуцульщини Лідія Байкова (художниця з костюмів).
Фотографія оголеної Тетяни Бестаєвої в ролі Палагни, фотограф – Олександр Антипенко, 1963 р. з колекції музею Сергія Параджанова (Єреван)
Олександр Антипенко як фотограф на знімальному майданчику зробив легендарну світлину зі зйомок сцени «Ворожіння», яку з’їхалась особисто «контролювати» чоловіча верхівка київської кіностудії. Згодом Антипенко надіслав свою роботу на фотоконкурс, що відбувався у рамках Каннського фестивалю. І через півтора місяця у Держкіно Антипенку заявили, що він наробив своєю фотографією скандал, коли представник посольства наказав її прибрати з експозиції та повернути автору.
Кінофільм «Тіні забутих предків», 1964 р.
Афіша до кінофільму, художник – Микола Хомов (з архіву центру Олександра Довженка)
І, насамкінець, головний експонат проекту «Тіні забутих предків. Виставка», що надихнув кураторів та команду на створення однойменної виставки є, певно, сам фільм. Кінострічка, історія якої, як і історія виставки, продовжується і вимагає від нас нових точок зору та рефлексій.