Якщо говорити, як кажуть римляни, «під трояндою», тобто відверто, то те, що відбувається в так званій прикордонній смузі, нагадує нам очевидний реванш Польщі у зв’язку з її «східними кресами». Вслід за тим оцей самий «інститут співвітчизників»…
Якщо говорити відверто, то для мене останні дії польської сторони, що стосуються так званого «малого прикордонного руху», програми «польських співвітчизників» резонують всією сумою отого самого пекла, що з'явилося у Східній та Центральній Європі десь починаючи з 1918 року. Знаєте, у 70-х роках минулого століття був такий румунський фільм «Попіл імперій», а десь перед цим один український поет на еміграції теж написав поему під назвою «Попіл імперій». І у фільмі, і в поемі йдеться про те, щоб зрозуміти одну річ, і зрозуміти надовго - як мінімум, на найближчі півстоліття - для Східної та Центральної Європи історія ще не закінчилась.
Хочу нагадати, з якими великими зусиллями інституціоналізувалися ці держави, незважаючи на велику кількість різного роду інцидентів, Другу світову війну з її нещадністю з боку Гітлера і Сталіна. Все це нібито припинило всі конфлікти поміж новоствореними державами Центральної та Східної Європи, але насправді вони дрімають у підпіллі, і рано чи пізно мають вийти на поверхню.
Справа тут не тільки в деякій скандальності дій польської сторони. Якщо говорити, як кажуть римляни, «під трояндою», тобто відверто, то те, що відбувається в так званій прикордонній смузі, нагадує нам очевидний реванш Польщі у зв'язку з її «східними кресами». Вслід за тим оцей самий інститут співвітчизників...
Я перепрошую, але тут справа не тільки в польських співвітчизниках. Зрештою, виникає проблема угорських співвітчизників, румунських співвітчизників і т.п. І якщо поміж Польщею та Україною ще ведуться ті чи інші переговори, контакти, виникають якісь домовленості, то з Румунією, будемо відверті, буде ще важче, ще складніше. Бо попри всі суто європейські сюжети цих країн, внаслідок чого кордони непорушні, ми рано чи пізно зустрінемося з якимись територіальними претензіями радикального характеру. Про що засвідчує зокрема ситуація на сучасних Балканах.
Слід зрозуміти одну просту, але необхідну річ: історія в Центральній Європі не закінчена. Тому сидить якийсь чиновник з того чи іншого боку і намагається взяти реванш у зв'язку з цією незакінченістю історії, відштовхуючись від тої чи іншої сформованої у своїх країнах легітимної основи. Зрозуміло, що у випадку «інституту співвітчизників» це не ситуація осені 1938 року, коли Третій Райх має претензії до Чехословаччини у зв'язку з так званим німецько-судетським питанням. Але, в принципі, це продовження цього процесу, тільки в інших формах. Не лише політики, але так звана громадськість наших країн має зрозуміти, що з цим треба щось робити.
З усіх цих країн, які я називав, здавалося б найбільш «ідеальні» стосунки у нас саме з Польщею. Здається, там у нас багато союзників, політична польська еліта розуміє, що Україна має для неї величезне значення саме як буфер поміж нею та Росією. Але насправді оця сама важка історія продовжується. Проблему треба вирішувати якомога швидше, і при цьому в режимі тактики не слід забувати про якусь стратегію. Наприклад, що означає 800 тисяч польських співвітчизників в Україні? Не виключено, що ця цифра є серйозним перебільшенням, але думаю, що кілька сот тисяч «співвітчизників» знайдеться. І це трохи схоже на ситуацію 2004 року, коли «регіонали» буквально в кількох рядках спробували усунути українську державність, оголосивши, що тут, в Україні, буде подвійне громадянство - українсько-російське. Це один із найбільш важких інцидентів в історії суверенної України, і одна із найбільших інтриг проти української державності.
Те, що відбувається на заході нашого кордону, - це поки що мініатюри. Зрозуміло, що вони зачіпають інтереси десятків і десятків тисяч людей, можливо, навіть сотень тисяч. Але це поки що не носить характеру загальнонаціональної проблеми. Хоч, як казали давні римляни, - «консули повинні бути насторожі». Але уявляю собі, що таке тамтешні консули тут, і що таке наші консули там.
З 1991-го року здавалося, що в України із західного боку кордону все більш-менш благополучно. Насправді це не так. Десь там, сказати б у підпіллі чи підґрунті, ще пурхають ті чи інші доволі небезпечні стихії. Пригадую, що писала польська правиця у своїх газетках на початку 90-х років про Україну. Відверто кажучи, це ж нікуди не зникло з тамтешньої свідомості, і треба це розуміти.
Історія - то така річ, що в ній важкі процеси хочуть не тільки залишитися в минулому, але мають намір перекочувати в майбутнє.