Найдивнішим в історії СРСР було те, що його ніхто не захищав. В сенсі, його захищали або під страхом смерті (як в заґрадатрядах), або з ненависті до ще жорстокішого ворога (як в партизанських загонах часів Другої Світової; втім, у партизанських загонах дехто опинився і під страхом смерті). Були ще авантюри типу окупації Чехословаччини – але вони не стосуються, власне, захисту СРСР.
А от коли СРСР почав реально розвалюватися – виявилося, що ніхто не йде його захищати. Максимум що хотіли захищати – це «російськість», як у Придністров’ї.
Навіть ГКЧП, який ніби спробував щось там захистити, зробив це настільки в’яло і незграбно, що ніхто особливо не повірив. Старенькі комуністи не відчували суспільства і його потреб, а в суспільстві вже давно ніхто не вірив у можливість побудови комунізму.
Єдине, що об’єднувало радянське суспільство, – це тотальна деґрадація всіх недержавних і багатьох державних інституцій. З розпадом СРСР республіки розділилися на ті, де залишилася радянська інституційна система (вона і далі продовжила деґрадувати) і ті, де її просто «знесли» та встановили іншу. Іншу – не значить кращу: відчуйте різницю між демократичною Естонією і тоталітарним Туркменістаном.
У всякому разі, Україна лишилася в першій категорії. Якщо хтось думає, що деґрадація припинилася з Революцією Гідності, – він добрячий оптиміст. Зараз проілюструю. Цього місяця в Одесі трапилася подія, яку не помітив широкий загал. Працівниця СІЗО Олена Порошенко (так, на Одещині чимало людей з цим прізвищем) вимушена була піти через в’язничний двір, оскільки коридор затопило дощовою водою. Там її і перестрів ув’язнений, який доглядав за свиньми. Чому в СІЗО вирощують свиней? Чому ув’язнений за тяжкі злочини (зокрема вбивство жінки) міг вільно пересуватися територією і мав доступ до сокир та ножів? Чому жінок-інспекторів не супроводжують озброєні охоронці, як це має бути за правилами? Чому в установи нема грошей на ремонт приміщень, що затоплюються? Кажу ж: деґрадація. Отже, Олену Порошенко було зґвалтовано, задушено, порізано на шматочи і викинено в контейнери для відходів. Коли тіло вбитої виявили, а підозрюваного перевели в іншу установу, в’язничні охоронці влаштували іншим ув’язненим шоу з тортурами. Зараз триває розслідування цього ганебного дійства.
Ну, ви зрозуміли. Державна інституція деґрадувала до такого ступеня, що подальше її існування є загрозою для всіх громадян по обидва боки в’язничних ґрат. І це навіть не є новиною, обговорюваною у ЗМІ чи соціальних мережах: «сепарська» мапа України на святковій сцені у Броварах викликала більше емоцій, а баржа з кавунами в порівнянні до цього – то взагалі топ-новина.
Власне, ворогам України, в першу чергу В.В. Путіну, було відомо про такий стан організму держави – тому і було розв’язано аґресію в Криму та війну на Донбасі. Ніхто не очікував, що в армії цієї країни знайдеться стільки людей, готових обороняти Україну, а в суспільстві – стільки волонтерів та жертводавців, готових армію підтримувати. Очевидно, Путін і Ко сприймали Україну як таку собі маленьку версію СРСР 1991 року або Російської Імперії 1917-го – звідси і ДНР/ЛНР як пародії на УНР.
Чому ж Україна вистояла? Звідки в нас з’явилося стільки людей, готових – попри тотальну деградацію державних структур – захищати свою державу?
Можете не повірити, але найголовнішою перевагою України була ставка на свободу. Попри всі недоліки, в нас не забороняли розмовляти тією мовою, якою хочеш, шанувати тих героїв, яких вважаєш за потрібне шанувати, ходити на вистави і концерти, не цензуровані «справжніми патріотами» або державними інституціями.
Дуже часто доводиться чути думку: Крим і Донбас ми втратили через надмірну толерантність до ворога. Насправді ж правоохоронці, які відмовляються захищати державу, якій присягали – це зовсім не толерантність. Це деґрадація державних структур. Але саме атмосфера толерантності, у якій кожна людина (принаймні у великих містах) могла формуватися як вільна і самодостатня особистість, – ось те життєдайне середовище, яке породило і самоорганізацію Революції Гідності, і самоорганізацію протидії російській аґресії.
З цього є два висновки.
Перше: не варто уподібнюватися Росії і кидатися «з огляду на війну» забороняти всі «неправильні» світоглядні явища, цензурувати Інтернет і шукати скрізь «ворогів народу». Я чув навіть такі слова: от, спробував би він таке в Росії сказати (про керівництво держави, офіційно визнаних героїв абощо). Невже хтось справді думає, що, створивши маленьку копію безініціативного «ідеологічно правильного» російського суспільства, ми станемо сильнішими?
Друге: самоорганізація активної частини суспільства – це чудово, але вона не може замінити деґрадовані державні структури. Тотальна зміна поліції, судової і в’язничної систем, соціального забезпечення й будівництва доріг, освіти та податкової служби – це, звісно, надзадача, але інакше перемоги ми не здобудемо. І єдина нетолерантність, про яку я мрію, – це нетолерантність до чиновників, які кажуть щось типу «навіщо руйнувати старе» (так, я натякаю на високого поліцейського начальника).
Як зберегти особисті права та вольності для кожного громадянина і докорінно змінити гнилі державні інституції – це предмет для довгих фахових дискусій. Але сам принцип: не зазіхати на свободу і активно бороти інституційну гниль – має бути поза сумнівами.
Насамкінець хочу привітати рідну державу з новим роком Незалежності. Зрештою, поки що ми непогано тримаємося!