До чергової річниці Незалежності України ZAXID.NET розпочинає новий проект «Незалежні українці». У його рамках будуть публікуватися статті-роздуми українців, котрим цього року виповнюється 19, про своє місце в сучасній Україні.
Як воно - жити у незалежній країні? На це запитання не зможе відповісти людина, що не знала життя у залежній, заярмованій, закритій і придушеній. Про важку долю українського народу чула лише з оповідей дідуся та підручників з історії, а от на власному досвіді ще не відчула (і дай Бог не відчути) того повітря, яке пахне смертю. Не знаю, як це — не читати українського, бо не можна, не писати українською, бо вб'ють, не розмовляти українською, бо то зрада...
«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!»
Т. Г. Шевченко
Зрештою, як писав Іван Франко у “Поеті Зради” (про Адама Міцкевича), не всяка зрада є нищівною. Чи можемо ми почуватись зрадженими під ярмом інших народів? Років із тридцять тому українці тишком колядували на Святвечір, хоча тим, кого впіймали, жилось не солодко: автоматично потрапляли на облік. “Я боявся ходити з вертепом, але все ж ходив, бо відчував у собі потребу передати людям звістку про народження Христа. Тоді селом чулась коляда..”, - каже мій батько, 42-річний Юрій Гриценко. А що маємо тепер? Кілька років тому (3-5) ватага дітей збиралась на коляду лише для того, щоб підзаробити у свято. Сьогодні ж навіть цього немає. У Святвечір в селі тихо...
Незалежна молодь здригається від одного лише слова “союз”. Не підозрюючи, що багато чого ми могли б у того “союзу” запозичити. Тоді кожен твердо знав, що вчора заробив копійчину, сьогодні піде на роботу, і завтра робота від нього також не втече. Була стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Звісно, довжелезні черги за хлібом, але хліб тоді не коштував стільки, скільки зараз. Старенькі люди, буває, ховають ту хлібину під подушку, щоб завтра було що їсти. І не рідко можна помітити сльозу на обличчі бабусі, коли мовчить про щось своє. Згадує, певно.
Не відчуваю незалежності, коли усвідомлюю, що повинна сплачувати величезну суму за навчання в університеті. Я не відчуваю незалежності, коли не бачу власних батьків, бо ті гнуть спини на двох роботах для того, щоб я могла жити у достатку. Гнуться на двох роботах, але України не залишають. Напевно, лише за це їм треба вклонитись низько.
Менталітет у нас дивний. Не кажу, що поганий, але коли в сусіда горить хата, то чи побіжиш ти гасити полум”я? “Моя хата скраю”, - чується. Може, тому ми — Україна, що складаємось з суцільних країв... Адже справжнє щастя не в тому, щоб робити щасливим себе, а в тому, щоб допомогти відчути те щастя іншим.
Чи можна отримати якісну освіту в Україні? Звісно, можна. Але то не завдання викладачів (вони причетні лише частково). Навчання — особистий процес кожного, і якщо змусиш себе займатись самоосвітою — будуть з тебе люди. Можна, звичайно, кричати про патріотизм і якісь суспільно-значимі риси українців, бігти на Майдан і горланити, що Ющенко — твій президент. Можна вийти на вулицю, зібрати 10 тисяч студентів, таких же, як і ти, взятись за руки і гуляти містом, зриваючи з вуст слова про те, що Табачник — не той, хто повинен займати місце міністра освіти. А можна піти на лекцію з української літератури і послухати. Ні, не Дмитро Табачник винен у тому, що хтось не склав сесію. Винна лінь.
Вихованням дітей займається вулиця. Прикро, але так воно є. А чого може навчити вулиця і сумнівне оточення? Думок багато. Але є такі, що виростають вдома, під батьківським крилом і впливом книжок. “Таких” забирають закордон, бо ж вони щось можуть... зробити, створити, ЗМІНИТИ.
Чи варто жити і творити в Україні? Раніше не вірила, що у когось може виникнути таке питання. Виникають. А відповіді не чути. А хто ж, якщо не ми? Якщо всі розлетяться туди, де краще життя, то хто ж підніме цю державу? Вона ж не заслужила другого занепаду! Вона і без того настраждалась вдосталь. Хіба десь, за межею, існує краще життя? Хіба те, що ти отримуєш втричі більше, компенсує втрачену родину? А потім побіжать сльози, бо власний син тебе не впізнає... Не залеж від чужого! Краще вже залежати від рідного.
Я — українка. Я щаслива від однієї лише думки про те, що можу продовжити те, що почав Шевченко, піднімаючи народ з колін своїм могутнім словом. Знаю що за вірші мене не закинуть на десять років до Сибіру чи ще кудись далеко від дому. Знаю, що мені не потрібно писати символами, щоб хтось часом не здогадався, про що йдеться. Знаю, що можу відверто сказати усе, чим невдоволена. Одягаю вишиванку і йду поміж будинками, з вікна яких майорять жовто-блакитні прапори. Повторюю сама собі : “Не вмре, не загине”. Україна незалежна, а я залежна від любові до неї. Я в Україні, а Україна в мені.
Здається, всі ми українці...
Здається, справжні патріоти.
Але кожен наодинці
Прагне ВЛАСНОЇ свободи.
Здається, всі ми — рідні душі.
Тому тримай мене за руку.
І в мить оту, як гніт задушить,
Я не відчую більше муки...
(авторське)
Автор: Юлія Гриценко. Народилась 4 грудня 1990 року у Львові. Проживаю на Львівщині. Закінчила другий курс факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Пишу змалечку і живу так, як пишеться. Мрію про мир у всьому світі. Не вірю в долю і гороскопи, вірю у Бога і свої сили.