Життя підкидає сценарії, які жоден письменник не вигадає. Отже, цього року в Києві Міністерство культури вирішило зняти відео до Дня Незалежності і для цього встановило декорації в нижній частині алеї Героїв Небесної Сотні, тобто там, де стоїть меморіал загиблим, але безпосередньо вбивств не було. Серед декорацій були ті, що являють собою побут і перед 1918 роком, і перед 1991-м – очевидно, за задумом авторів, персонажі із цих декорацій мали виходити на майдан до монумента Незалежності. Не знаю, наскільки якісним мав бути відеоролик, але тут – як завжди в наших широтах – піднявся крик про зраду.
Основна претензія полягала в тому, що радянські канапи й автомати з продажу газованої води стоятимуть перед портретами загиблих героїв. Мовляв, це ж будуть приходити фанати совка і згадувати, яка прекрасна була країна! Я от навмисне про всяк випадок перечитав біографії всієї Небесної Сотні: ну от просто нема шансів, щоб більшість із цих людей (якщо не всі вони) не спали на схожих канапах чи не пили газовану воду зі схожих автоматів. У Львові радянські автомати стояли до останнього часу (тобто вже після Революції гідності) навпроти пам'ятника Степанові Бандері, ближче до трамвайної зупинки. А ще вони стояли на проспекті Свободи, через дорогу від Оперного. І ніхто, от взагалі ніхто з львів'ян не вибухав праведним гнівом: та як же це так, людоньки, прямо перед Бандерою фанати совка насолоджуються своїми автоматами з газованою водою, та ще й у робочому стані! Я вже мовчу про цілком радянську стилістику самого пам'ятника Бандері, але це ж не кожен здатен зауважити – а от автомати! Як же так?
Повернімося до Києва: кожен, хто був на Хрещатику, не міг не звернути увагу, що він забудований у стилі сталінського ампіру. На самому майдані Незалежності всі будинки – сталінські, за винятком трьох, котрі брежнєвські. Розкішний сталінський ампір сам собою уособлює велич СРСР – але чомусь ніхто не зважав на це під час вибору місця для виступу проти влади. Радянськими є будинки Верховної Ради і Кабінету Міністрів, у радянські роки набула нинішнього вигляду царська будівля Офісу Президента. Радянськими є всі центральні станції київського метрополітену, а тунелями їздять радянські (рідше – післярадянські російські) потяги. І нікого не коробить: приїхати радянським потягом на радянську станцію, вийти на забудовану радянськими будинками вулицю Хрещатик і... Ну, наприклад, подивитися як радянська військова техніка їде на параді до Дня Незалежності.
Я чимало писав про потребу доступного розмитнення автомобілів – щоб німецькі та французькі легковики вимели з наших вулиць радянські «Жигулі» та «Москвичі», які досі становлять значний відсоток автотранспорту в провінції. Але ж ні: тему доступного розмитнення оголосили «шкурною» і «бездуховною», от коли поряд з портретами героїв Небесної Сотні з'являються радянські меблі – це страшна наруга, а коли родини цих героїв змушені їздити на старих радянських автомобілях – що тут такого, правда? Скажу більше: в оселях цих родин (як і в більшості родин України) досі можна знайти ті самі радянські меблі та предмети побуту. І навіть в оселях тих, хто голосно обурювався «зрадою». Вони переважно навіть не задумуються над тим, скільки всього made in USSR в їхньому повсякденному житті. От, наприклад, пиво з назвою «Жигулівське» почали виробляти за сталінських часів, у 1935-му – щоб не вживати іноземну назву «Віденське». В Україні досі випускають пиво зі сталінською назвою, зокрема в галицькому Тернополі та волинському Луцьку! І що, хоч хтось бодай раз зауважив у цьому «зраду»?
То в чому ж річ? Як на мене – у відчайдушній спробі представити Україну і самих себе тим, чим ми насправді не є. Ідеальні українські герої, які загинули за свободу, просто не могли спати на канапі Броварської меблевої фабрики 1984 року випуску. А тим більше їздити на «Жигулях». Вони жили не в хрущовках чи брежнєвках, а, напевне, в європейських особняках або принаймні австрійських (не царських!) кам'яницях. І ніколи не пили пива з назвою «Жигулівське».
А Україна завжди, просто-таки завжди була частиною європейської цивілізації і захищала Європу від східних варварів. Українці в червоноармійській формі окуповують країни Балтії чи Фінляндію? Придушують Чехословаччину? Вторгаються в Афганістан? Та боронь Боже. Ми ж були під окупацією, не було в СРСР чиновників-українців, офіцерів-українців, кадебістів-українців...
Ні, товариство, історія виглядала зовсім інакше. Напевне, очевидна невідповідність бажаної красивої картинки з наявними фактами і призвела до вибуху невдоволення щодо радянських меблів на сакральному місці. І любителі совка, які гіпотетично можуть побачити ці меблі – ні до чого, їх можна в столиці України побачити чи не в кожному будинку, за винятком найновіших. Радянські меблі – всупереч задуму організаторів відеозйомки – нагадали багатьом про радянську сутність сучасної України, причому саме в тій географічній точці, де багато хто захотів би примружитися й уявити, що цієї радянської сутності не існує.
Таке ховання голови в пісок до добра не доводить. Можна скільки завгодно примружуватися й уявляти, що олігарх-кучміст – зовсім не такий, а насправді мудрий сивий селфмейд підприємець, який власним розумом заробив капітал і тепер веде всіх у Європу. Можна уявляти, що європейська нація волелюбних українців у 2014 році крикнула в обличчя ворожій орді: «Никогда мы не будем братьями!» – і впевнено пішла до осяйних палаців прекрасної Європи. Але потім неминуче буде розчарування: «Як? 73% обрали ось це?! Але ж... Мудрий сивий селфмейд... Осяйні палаци...» І потім ще довго обурюватися на неправильний «простий нарід» (вимовляється з максимальною зневагою) і плекати вологі мрії про «пасіонарний стрижень нації». Але їй-бо продуктивніше – прийняти реальність.
У реальності пострадянське суспільство обирає з-поміж пострадянських політиків. Пострадянські політики очікувано не хочуть нічого міняти, обмежуючись максимальною косметизацією всіх реформаторських вимог західних партнерів. Пострадянське суспільство або організовує масовий протест (який призводить до приходу до влади пострадянських політиків з іншої групи впливу), або обирає дуже альтернативного кандидата, який (сюрприз) не менш пострадянський. Ви прослухали короткий курс історії незалежної України.
Що ж робити в такій ситуації? Передусім – перестати воювати проти автоматів з газованою водою чи старих меблів. Зациклення на символах – велика проблема. Ми вже пробували міняти слова в гімні, перейменовувати вулиці. Лунають пропозиції поміняти кольори у прапорі, розробляється пишний великий герб, а останнім часом влада придумала скрізь ставити величезні флаґштоки. Політиків ми також обираємо не за належністю до певної партії, а суто як символ. От Порошенко – він ліберал чи консерватор? Може, соціал-демократ? Його партія колись називалася «Трудова солідарність України». Соціаліст? Та яка різниця. Голосують за символ. І Зеленський також усю свою кампанію збудував на тому, що символ є, а конкретної ідеології – нема. У нас це найпродуктивніша модель.
Так-от, з нагоди 30-річчя Незалежності зичу нашому суспільству припинити цю безперечно естетично-концептуальну, але беззмістовну символьну війну. Сперечаймося не про меблі чи обличчя політиків, а про засади, на яких держава має бути збудована. Більше чи менше податків? Більше чи менше соціальне забезпечення? Чи потрібен величезний акциз на уживані автомобілі зокрема та протекціонізм цілих галузей економіки загалом? Яким має бути пенсійне забезпечення?.. Тисячі питань, на які звертають несправедливо мало уваги, хоча саме від них залежить переформатування держави. Совок – він же не в назвах вулиць, не в архітектурі будинків, не в автоматах з газованою водою, не в обличчях політиків, навіть не в «Жигулях». Совок – він у свідомості суспільства, а все решта – похідне від стану цієї свідомості. І наразі лише ми можемо цю свідомість змінити. Не американці (привіт, Кабуле!), не ЄС, тим більше не Москва. Незалежність – це здатність самим змінити свою суть. Або воювати проти декорацій. Вибір за нами.