До новопридуманого Дня єднання, як це у нас заведено, виникло безліч зауважень. Більшість стосувалася форми та способу проведення – через рознарядку в дитячих садках і школах, наприклад. Загалом це справедливі судження, якщо не враховувати, що левова частка ура-заходів в Україні проходить за бюрократичною процедурою, і нічого страшного не відбувається. Діти терплять це «патріотичне виховання», а ініціаторів поважають у суспільстві. Але були й посутні зауваги щодо змісту відзначення. Мовляв, під впливом неіснуючої події (нападу, якого не було) Володимир Зеленський вирішив організувати свято піару і виборчих технологій.
І ось це вже цікавіше. Адже є причиною задуматися, що й наскільки є реальним у світі інформаційних війн та цифрових технологій.
Наприклад, російські війська на кордоні з Україною скупчилися не з огляду на якісь логічні причини, а радше через хворобливу уяву однієї людини – Владіміра Путіна. Але ця людина володіє такою владою, що її фантазії стають реальністю. Відповідно, армія знімається з місць постійної дислокації і рушає до кордону сусідньої країни, бо «один народ» і «натовські ракети».
Натомість з нашого боку кордону більше важить не фантазія якоїсь конкретної людини, а уявлення колективу. Відповідно, українська нація готова захищатися, попри очевидну несумірність військового потенціалу Росії та України. Це уявлення, підкріплене допомогою у вигляді сучасної зброї та фінансових гарантій, дозволило уникнути паніки і розхитування ситуації.
Допомога Британії і США – результат, числі зокрема, й уявлення про Україну як про демократичну вільну країну, якій варто допомогти, за яку потрібно заступитися. Позиція Німеччини, крім виразно комерційної складової, побудована на уявленні про провину перед російським народом у роки Другої світової війни. А потуги Франції – на уявленні про Росію як важливу складову європейської цивілізації.
Ба більше, Україна сьогодні має безпечний кордон на Заході і не оточена ворогами по периметру тому, що серед поляків перемогло уявлення про непорушність кордонів станом на кінець 80-х років. Польські еліти спромоглися прийняти й переконати суспільство в тому, що кордони міжвоєнної Другої Речі Посполитої – це перегорнута сторінка історії. Тому Львів, знову ж таки в уявленні українців і друзів України, – це безпечне місто в глибокому тилу.
«Вигадане свято», до речі, відбулося на тлі евакуації посольств зі столиці України. Бачите, як воно працює: бомбардування – уявні (вигадані, можна сказати), а евакуація – цілком реальна. І курс гривні, як на те пішло, теж дуже уявна річ, і сильно залежить від уяви громадян. І дуже впливає на їхній реальний, а не уявний добробут.
Усе перераховане вище – це реальні наслідки уявлених речей. У результаті чого ми й маємо те, що називаємо реальністю.
Тепер було б дуже непогано, щоб на наступному етапі уява і далі працювала на користь України. Щоб Путін уявив, ніби, визнавши ОРДЛО як «незалежні республіки», він збереже «лице» всередині країни. А решта світу щоб уявила, ніби це руйнує Мінські домовленості і перестала пропихати цю бомбу відкладеної дії в законодавство України. Українське суспільство щоб уявило, ніби треба відкласти це питання на потім. Коли можна буде повернути території без «бонусів» у вигляді «народних міліціонерів» (бойовиків) і без «місцевих лідерів» (представників Кремля).
А стосовно «святкування вторгнення, якого не було», можна сказати таке. По-перше, це явне пересмикування, і за бажання можна будь-яке свято описати в подібних тонах. «Подарованої номенклатурою незалежності» чи «неіснуючої соборності», наприклад. По-друге, треба розуміти, що інформаційна війна передбачає вплив не лише на український електорат, а й на виборців в країнах Заходу. І навіть на росіян, яких наразі виборцями назвати важко, але все ж таки вони є. От у цьому контексті Україна виглядає дуже навіть непогано. То чому б і ні? Якщо польський президент Анджей Дуда у твіттері пише «Друже Зеленський! Сусіди українці! Ми з вами в День єднання. Підтримуємо жовто-блакитних!» – то, може, все-таки не дурна ідея була?