Парламентські вибори 2019 року, якщо ви не проспали президентські, не можуть не викликати здивування. Ще свіжі спогади про «загрозу капітуляції», «непрофесіоналізм», «маріонетку», «ширму, за якою нічого немає», закиди (справедливі) про відсутність чіткої ідеології, пусті гасла і популізм, звинувачення в підкупі безкоштовними концертами «Кварталу».
І от не минуло й місяця від інавгурації Володимира Зеленського, і що ми бачимо в клубі тих, хто наразі долає 5-відсотковий бар’єр? Петро Порошенко намертво вкопується в націонал-патріотичній ніші з вектором на ЄС і НАТО та проводить косметичний ремонт партії. Зомбі Медведчука гарантовано заходять в Раду на другому місці. Ще живі прихильники Юлії Володимирівни, хоча час і невблаганний, як і статистика тривалості життя. А тим часом «молоді політики» вирішили повторити фокус Зеленського за допомогою Вакарчука. Не заперечую, «Голос» виглядає більш проукраїнським, і навіть більш інтелектуальним. Зрештою, «Вікна» на СТБ – це вам не ТСН, а «Пінчук Арт Центр» – не «Квартал 95». Але, якщо берешся змінювати країну, можна було б починати більш акуратно.
Наприклад, сама природа появи партії «Голос» – не нове явище в українській політиці. Це стара папка з документами і печаткою, перейменована згідно з новим бренд-буком. Класика. Про те, як небезпечно довіряти артистам владу під час війни, сподіваюся, нагадувати не потрібно? Якщо ми так завзято обговорювали роль «Плюсів» і Коломойського особисто, давайте так само відверто поговоримо про Пінчука і його медіа-холдинг, з «Новими лідерами» на додачу. А якщо згадати про труби виробництва компанії «Інтерпайп», для яких російський ринок є критично важливим? А про тестя Віктора Пінчука Леоніда Кучму з «чудовими» ініціативами щодо мінського формату? Чи про одкровення самого Пінчука трирічної давності про «тимчасову відмову від ЄС і Криму»? Про чітку ідеологію поговоримо? Про фінансування? А про заяви щодо статусу російської мови кількарічної давнини? Можемо навіть згадати кадровий голод, який Зеленський тамує «ворогами», а Вакарчук – членами Української галицької партії (це така організація, яка ще тиждень тому виступала проти партій лідерського типу, бо ідеологія важливіша за персоналії, ага). Зеленський, нагадаю, ще задобрював «бидло» халявними концертами, але всі аналогії з концертами «Океану» я особисто вважаю недоречними. Як і порівняння риторики «зробимо їх разом» із «скільки нас» в поєднанні з прагненням незрозумілих змін поколінням нових людей.
Давайте, громадяни, подивимося правді в лице – в нас олігархічне суспільство. В Україні законодавчо закріплене «партійне рабство», а партійні з’їзди – лише атрибути для оголошення волі власників, коли про «праймеріз» навіть говорити не хочеться. Немає сенсу, отже, аналізувати списки, програми, заяви якихось «молодих талантів». Масовка, а тим паче реквізит, не впливає на процес. Це тільки в казці ляльки втекли від Карабаса-Барабаса, а ми ж дорослі люди і в казки не віримо.
Були моменти (у 2014 році, наприклад), коли нова влада могла ризикнути і, опираючись на частину суспільства, провести кардинальні зміни. Але так не сталося. Були всі шанси започаткувати точкові, але незворотні процеси в економіці, але і цього не було зроблено. Наприклад, холопам заборонили займатися сонячною енергетикою ті самі «реформатори», які публічно засуджують монополізацію енергоринку. З якого дива, питається, ці зміни мають настати зараз?
Усі вже давно звикли до такого стану речей. Цілі галузі економіки працюють на наповнення партійних кас. «Середовища», організовані групи і приватні армії на місцевому рівні давно навчилися процвітати в таких умовах. Старі комсомольці-націоналісти, рухівці, «насоси» чи есдеки змінюють партійні бренди, тримаючись на плаву і тримаючи зв’язок між собою. Це наша «Тридцятилітня війна», де ніби і за віру, і є прапори, герби та закони. А по факту – групи найманців ріжуться з групами розбійників, а страждають від цього звичайні бюргери і баєри. Прапори змінюються, символи віри уточнюються, а «середовища» найманців і розбійників нікуди не зникають.
Що ж, колись ми вважали, що в першій п’ятірці списку має бути співачка. Нещодавно суспільство вирішило, що Коломойський допоможе знищувати жадібних бариг. Чого ж, раз така п’янка, чому й Пінчуку не підтримати деолігархізацію?
А тим часом, згідно зі свіжими соцопитуваннями, близько 25% суспільства дотримується правих (у нормальному значенні цього слова) поглядів. Це колосальний людський ресурс. І нікому немає до них діла. Бо всіх цікавить перемога, максимум – за гречку, і бажано – без зобов’язань.