Повідомлення, що сім’я народного депутата Ганни Гопко володіє вісьмома квартирами, не могло не збурити прогресивну громадськість, виховану телепрограмою «Хто тут живе?». Більшість електорату та підпільні мільйонери обурилися не так прикрим фактом наявності нерухомості (судячи з площі цих квартир – фактично комерційного призначення), як тим, що ця інформація не стала надбанням громадськості до обрання пані Гопко депутатом. І якщо з обуренням все більш-менш зрозуміло та однозначно справедливо (невідповідності між деклараціями за два роки для молодого політика – далеко не плюс), то мотиви самої тоді ще кандидатки у народні депутати дещо «прибіднитися» заслуговують детальнішого розгляду.
Не секрет, що політика вимагає колосальних фінансових ресурсів. Водночас кандидати у депутати всіляко намагаються не афішувати своїх статків, «косячи» під «своїх в дошку», «простих», «від народу» і так далі. Перед зустрічами з виборцями залишають машини за два квартали, ховають годинники у кишенях спеціально для такої нагоди куплених дешевеньких піджачків і синтетичних курточок. Натирають білі ніженьки незручним взуттям, вимикають звук на телефонах тощо. І все заради того, щоб не бентежити «народ».
До Революції Гідності практика перевдягання передбачала лише один варіант – бідно і негарно. Можна з національним колоритом (типу вишиванки чи фуфайки, залежно від регіону). Щоб не заздрили чи, боронь Боже, не врекли. Перевдягання супроводжувала така сама невибаглива програма: демократи мали здолати комуністів, реформатори – систему, ющенківці – банду, свободівців – чужинців. І тоді мало настати щастя. Побічним ефектом такого вибору на місцевому рівні (окрім корупції, непотизму, розкрадання комунальної власності та неефективного управління) є, наприклад, салатово-рожева кольорова гама фасадів в історичній частині будь-якого західноукраїнського містечка, приправлена прямокутними прибудовами-сараями з пластиковою вагонкою. Характерно, що «свої в дошку» роблять це не зі зла, їм справді подобається, вони ж «прості».
Час минав, керували «самі свої», а щастя не наставало. Всі більш-менш притомні розуміли, що попри хвалену українську працелюбність, ВВП не росте, а доданої вартості – мізер. До працелюбності вартувало б трохи дисципліни і розуму. Але вголос про це говорити не пасувало, всі ж «від народу». Люди ж не дурні, вони не виберуть того, хто скаже: «поки не утеплите будинок, платитимете за тепло щоразу більше». Ні, вони обирають (народ же мудрий) тих, які говорять: «виділимо кошти, всім за потребами, нікого в біді не залишимо». Далі просто перестали обіцяти і перейшли на високі матерії: нас єднає мова, час єднатись, єдина сила, сильна команда. Як співав Віктор Павлик, «Ні обіцянок, ні пробачень».
Попри зміну влади і перемогу на Майдані, власники медіа (навіть найодіозніших) не змінилися і продовжують формувати порядок денний для громадян, які досі вірять, що є «громадська думка», а не реакція електорату на потрібні подразники. Разом з тим, не врахувати змін у суспільстві було б недалекоглядно, навіть маючи свій медіа-холдинг, тому на наступних виборах є всі шанси спостерігати оновлену традицію переодягання. Звісно, реквізит «бідосі» з минулих кампаній залишиться актуальним, як і батьківська вишиванка чи матусин рушничок, але з’являться у цьому вертепі і нові персонажі. Прототипи, звичайно, взяті з реального життя, але самі прототипи у ньому, за рідкісними винятками, і залишаться. У нас же професійна політика.
По-перше, в кожному окрузі будуть «АТО-шники». Найближчим часом ми дізнаємося, скільки волонтерів і солдатів дали Україні партії («свободівці» вже зараз ставлять собі в заслугу найбільшу кількість загиблих на Донбасі, але це специфічний випадок). Схема відпрацьована ще після Майдану, коли «студенти, співи і танці», як і «провокатори з Грушевського» стали непотрібними. Ці «АТО-шники» ходитимуть у чистих попрасованих камуфляжах міськими вулицями, про героїчні подвиги скромно говоритимуть «ми з хлопцями». Далі – класичний набір штампів: Європа і Америка – «злила», влада – «зрадила». Прив’язки до місцевої політики не буде жодної, як і натяку на те, за які гроші втілюватимуть передвиборчі обіцянки. Очевидно, мали б бути якісь експропріації, але то, певно, в сусідів, «мене ж за що?».
По-друге, потрібно буде якось використати «європейські устремління» електорату. Всі ж бажають жити «як у Європі»: щоб було чисто, зручно, безпечно. Відповідно, з’являться «нові обличчя», які пропонуватимуть змінити країну, почавши із себе. Як і у випадку з «АТО-шниками», «реформатори» не пропонуватимуть власне реформ (тим більше, не говоритимуть, як незручно і невигідно їх проводити у перші роки), натомість агітуватимуть за косметичний «євроремонт» у масштабах округу. На картинці все буде як у Данії: сквери, велосипедні доріжки, поодинокі сонячні колектори. Але цей капіталізм буде лише зовні. Бо самі «реформатори» знають, як важко створити ОСББ з людьми, які щиро не розуміють, чому не варто курити чи лузати насіння на сходовій клітці, чому треба самотужки утеплити стіни будинку (а не «хай дадуть гроші»). Ніхто не захоче говорити своєму виборцю про те, що жити комфортно коштує недешево. І що єдина альтернатива неефективним ЖЕКам – прибуткові приватні підприємства. Тим більше не скажуть, що для того, щоб ніхто не зводив під боком кіосків чи новобудов, треба, щоб земля стала власністю ОСББ з усіма наслідками: податками, витратами на прибирання і благоустрій. Навіщо генеральний план, правила благоустрою, землевідведення, якщо є «народ» і «мешканці»?
Третім свіжим персонажем виборчого вертепу стане «народний контролер». У нього теж буде простий рецепт народного щастя – «вивести на чисту воду і змусити працювати». Нічим, окрім реквізиту, ці борці з несправедливістю не відрізнятимуться від попередніх персонажів. Однак матимуть суттєву перевагу: держиморди – вони поруч. Коротка виборча кампанія не дасть змоги зрозуміти прихильникам «справедливості», що нелогічно спочатку виводити злодія на чисту воду і після цього змушувати його працювати чесно. Та й навряд чи буде від такого чиновника потім користь суспільству. Але це деталі, наш народ мислить масштабно і такими дурницями не переймається.
Очевидно, як і з типологією темпераментів, це крайні й чисті варіанти. У житті вони будуть перетинатися, тим більше, що всіх їх єднає не лише мова, але й добротна порція ідеологічної лівизни.
Ну і як не використати волонтерський рух? Поки справжні волонтери допомагають армії, готують законопроекти, розслідують зловживання владою, політикани вже почали старий перевірений процес «розкрутки» під кодовою назвою «Всі на толоку!» Нелогічно, неефективно і красиво. ЖЕКи погано працюють? Давайте в знак протесту приберемо, зробимо їхню роботу! Нас очолить Кандидат, він зробить місто чистішим! Якщо піти далі, можна і дороги самостійно латати, лагодити лінії електропередач. Але логіка і вибори – речі, як відомо, не сумісні.
Значна частина суспільства таки змінилася і вимагає змін. І ті, хто роками пропонував лаєнце в різних обгортках, зрозуміли, що старі виборчі технології можуть і не спрацювати. Попри загальнонаціональні рейтинги і ток-шоу, просто примазатися до відомого бренду (мовою професійних зрадників – «підставити плече президенту / прем’єру / команді») не вистачить. Але правила, за яким простіше «очолити рух», ніж шукати компроміс між мрією і реальністю, ніхто не скасовував. Відповідно, чекаємо на «вертеп».
Тому потрібно формувати запит на людей, які обіцятимуть і робитимуть реформи, а не рай на землі за чотири роки каденції. Які не намагатимуться виглядати більшими сантехніками, ніж працівники водоканалу, а пропонуватимуть приклад для наслідування. Той, хто почне формувати такий попит, може дещо втратити на наступних виборах, але однозначно відіграється потім. Хто відважний?