Сходи, під’їзди, двори, вулиці, площі, міста, ріки, поля, ліси, гори… Нічийна земля. Державна земля. Наша земля, народу України. Вона починається тут, коли закриваємо двері нашої приватизованої квартири. Далі все – під’їзд, сходова клітка, сходи, дах, двір, тротуар і вся вулиця, вся ця територія перед домом, де в одному випадку, якась грядка з бульбою, в іншому – квіточки цвітуть, а найчастіше затоптаний, разів десять перекопаний шмат землі, ніби нікому не потрібний і тому перетворений на смітник, або автостоянку – державна власність.
Комусь пощастило з ЖЕКом, комусь – ні. В когось прокладали кабель і проривало каналізацію, у когось – ні. Наші вулиці, як і наші площі, красиві, прибрані, навіть деколи вилизані – в самому центрі. Далі? Це навіть не околиці Львова, не спальний район, звідси 15–20 хвилин тролейбусом можна доїхати до центру. Кілька кроків від Стрийської, або Княгині Ольги. З одного боку – залізнична колія, з іншого – ліси, городи, пустирі. Дика суміш висотних гуртожитків, чотириповерхових цегляних хрущовок і приватних віл. Львівський шанхай. Ці приватні будинки, які добудовують, перебудовують, прибудовують і заливають бетонний (вже не цегляний) мур, величні ковані, ворота. І всередині буває такий красивий, милий двір. Там за муром – рівно підстрижений зелений газон, деколи навіть озерця і дитячий майданчик. Але там, за воротами, нічия земля і яма на ямі, калюжі, болото, бруд і будівельне сміття. Нічия земля – наша, державна. Народу України.
У нас от вибори скоро. І немає жодного з тих, хто хоче наверх, у владу, хто там був, хто б не згадав її, нашу земля, землю народу України – голосно, з пафосом і надривом. Не згадав би її, нічию землю. Не стереотипно плакатні рекламні відеокліпи, що й не здогадаєшся одразу – чи то знову реклама шоколаду, чи все-таки політика – з зеленими ланами, ріками, ніби намальованими Карпатами, а реальними, де при дорозі знак-прохання «Не викидайте сміття з вікон автомобілів, не забруднюйте довкілля», реальними людьми і їхніми життям, де є під’їзди, двори, вулиці, площі, міста, мости, дамби, канали і навіть атомні станції і сміттєзвалища.
Тоді, 20 років тому, хоч якесь там виправдання було. Аякже, за комуни це було чуже, чужої влади і чужої країни, а зараз – наше. Кому належить винниківський ліс, який калічать, вирубуючи дерева, який вбивають, засипаючи пластиковим сміттям? Чию землю випалюють: приїхали на шашлики – залишили випалену землю. Сихівський чи то ліс, чи гай, чи то просто фрагменти дерев, де замість трави – розтоптаний пластик. Або просто в центрі, два кроки від Порохової Вежі, як підніматись на Високий Замок, взяти вліво чи вправо від сходів: стежки – масовий смітник і туалет. Чиє це все?
Що більше слухаєш і читаєш тих, хто хоче наверх, хто був там, хто їм служив, хто хоче служити, то сильніша підозра, ніби ми живемо в різних світах, ніби ми живемо в різних країнах. У них виходить якась дуже абстрактна ця Україна: або в нереальному минулому, або в нереальному майбутньому. Таке бачиш, коли хтось хоче налякати виборців конкурентами, тоді зазвичай ідуть чорно-білі кадри – якась страшна бідота, руїни, занепад.
Але навіть коли всі, абстрактно названий народ, говорять і думають: «Україна», то виходить все по-різному, але чомусь не приземлено-конкретно, про те, що буквально під ногами, а так високо-високо: ідеї, думки, почуття. Можна по-іншому: доктрини, програми, концепції. І тільки в рідкісних, дуже рідкісних випадках (бо є такі люди, їх мало, але вони є) мова заходить про те, що поруч, під ногами, на відстані витягнутої руки. Бо є люди, які, добре знаючи, що ця нічийна земля наша, намагаються її зберегти, облагородити, прикрасити. За свої кровні будують дитячі майданчики, розводять квітники біля дому, виносять сміття з парків і лісу. Ні, вони не афішують себе – збудувавши дорогу чи церкву і випрошуючи депутатство. Цих людей, справу їхніх рук знають максимум сусіди. Деколи вони помагають, частіше – ні.
Я от думаю: колись ця нічийна земля стане нашою по-справжньому. Знаю, це наївно й ідеалістично, але якщо це станеться, як в деяких країнах цивілізованого світу, де є сильне почуття громади, спільності, менталітет в людей інший, якщо ті, що в триповерховому палаці, і ті, що в хрущовці (три під’їзди, чотири поверхи), всі ці люди по-новому глянуть на цю змелю, на ці три дерева у дворі, на дорогу в ямах, один на одного без ненависті й класових ярликів – злодії та бандити проти невдах і ледарів – тоді у нас буде шанс.