Рік повномасштабної агресії Росії проти України змінив чимало звичних уявлень. Україна не виявилась failed state, «друга армія світу», хоч і здатна на масштабні злочини й закидання опонента «гарматним м’ясом», проте її потуга виявилась значно переоціненою і у світі, і самими росіянами. Українці вразили світ як на полі бою, так і здатністю до самоорганізації. І це попри постійний ракетний терор й інші намагання ворога розхитати українське суспільство. Український опір знову вивів на порядок денний такі «ретроградні», як вважає чимало західних інтелектуалів, поняття, як патріотизм і нація.
Одна з ключових політичних і культурних змін за підсумками першого року повномасштабної війни – чи не вперше за час незалежності Україна стала активним суб’єктом світової політики, а не просто пасивним спостерігачем, що підлаштовується під панівні тенденції. Українцями захоплюються, а президента Володимира Зеленського оваціями зустрічають парламенти і громадськість багатьох країн.
Прорив відбувся і щодо загальних уявлень про Україну. Тепер чимало людей у світі, особливо на Заході, знають нашу країну не як «десь там у Східній Європі» чи взагалі вважають частиною Росії. Про Україну пишуть і говорять як ніколи багато. Страшною ціною, але українці змогли привернути і втримувати увагу та утвердити самих себе на світовій арені.
Але почивати на лаврах рано. І це стосується не лише бойових дій, які все ще вкрай далекі від завершення. Настільки ж важливо утримувати здобуту суб’єктність на міжнародній арені. А загроза на цьому напрямі посилюється пропорційно до наростання кількості російських невдач на фронті. Лише за останній час українські та світові ЗМІ заполонили звістки про поки що не конкретизований «мирний план» комуністичного Китаю. Зважаючи на добрі відносини Путіна з Сі Цзіньпінем, загальне прагнення китайців до ослаблення Заходу, зокрема США, чи на відмову КНР засуджувати російську агресію проти України як таку, неважко здогадатись, що китайська ініціатива головним завданням має допомогти Росії і внести розкол у поки що достатньо стійку коаліцію західних держав задля допомоги Україні.
Та якщо від китайських комуністів (хоча чому лише китайських?) апріорі не можна очікувати нічого хорошого, тож і дивуватись нічому, то загрози для України не зникли і серед західних політичних чи інтелектуальних істеблішментів. Те, що Київ не вдалося взяти ні за три дні, ні за рік, багатьох політиків чи представників фінансових і бізнесових європейських кіл змусило відмовитись від фінансово вигідних оборудок із Росією. І чимало з них були б зовсім не проти пожертвувати українськими життями й українським суверенітетом, лиш відновити втрачену легкість буття. От тільки наразі якось морально незручно. Хоча останній момент не всіх стримує. Нещодавні висловлювання експрем’єра і все ще популярного персонажа в політичному житті Італії Сильвіо Берлусконі, що у війні винна передусім українська сторона, це підтверджує. Наразі позиції а ля Берлусконі чи Орбан є маргінальними, та чи триватиме так вічно?
Багато в чому це залежить і від інтелектуального поля. Де також чимало загроз. Уже не одна «ікона» як правого, так і лівого ідейного спектру показала власне інтелектуальне банкрутство та неспроможність адекватно сприймати реальність. Останній приклад – есе «гуру» західної філософії, 93-річного німецького мислителя Юрґена Габермаса. На сторінках Süddeutsche Zeitung він закликав західні уряди шукати шляхів до миру з Росією без врахування позиції України та припинити постачати нам зброю. Мовляв, головне – це мир, адже в іншому випадку нас дуже ймовірно чекає третя світова війна.
Позицію Габермаса цілком можна було б проігнорувати, але для безлічі людей, зокрема й для симпатиків лівих ідей в Україні, він досі є потужним авторитетом. І заклики не постачати українцям зброю заради високих ідеалів миру та гуманізму – мовляв, щоб уникнути ще більшої кількості смертей – знаходять відгук у серцях багатьох. І не лише тих, хто сидить на російській ідеологічній чи фінансовій (а часто на обох разом) голці, як німецькі ліві з Die Linke чи праві популісти з AfD (і чимало інших європейських чи то лівих, чи то правих радикалів або популістів). Звідси й чимала підтримка серед німців відкритого листа авторства чільної німецької феміністки Еліс Шварцер та провідної представниці Die Linke Сари Ваґенкнехт, знаної зі своїх пропутінських симпатій. У цьому документі теж під гаслами «ми за мир» прямо відстоюється російський погляд на війну і способи її припинення.
Реакція на російську агресію багатьох інтелектуалів вкотре в історії (згадаймо лиш скільки з них виправдовували радянський тоталітаризм чи злочини Мао в Китаї) продемонструвала, що красиві ідеї – гуманізму, фемінізму, миру і т. д. – дуже легко можуть застосовуватись для виправдання найаморальніших дій. Особливо тими, кому власні теоретичні конструкції важливіші за реальність і реальні цінності, на яких збудовано Західну цивілізацію – свободу, патріотизм щодо власної спільноти, усвідомлення людської гідності. Росія як держава і росіяни як спільнота із цими цінностями не мали і не мають нічого спільного. Неусвідомлення цього факту перетворило консерватора Джордана Пітерсона на нікчемного глашатая збоченого російського традиціоналізму, а Габермаса, під гаслами миру, це привело до зневажання й ігнорування жертв війни та відстоювання інтересів тих, хто провадить масові вбивства і прагне відродити тоталітарні практики «дєдов».
Як уникнути ситуації, коли достатньо вагома частина західних еліт та суспільств загалом піддадуться спокусі відмовитись від підтримки України заради повернення до звичного довоєнного комфорту, загорнутого у пафосні слова про «мир у всьому світі»? Негативний досвід того, як європейські уряди мовчки спостерігають за геноцидом, а тамтешні інтелектуали (і все той же Габермас) закликають нічого не робити, щоб «уникнути ескалації», був не так давно – запитайте у боснійців. Більш давня історія «умиротворення агресора» в особі Адольфа Гітлера в 1930-х – це взагалі канонічний приклад ницості та хибності такого мислення.
У сучасній інформаційній ері присутність в інфопросторі – ключ до успіху. На щастя, чимало західних і політиків, і інтелектуалів більш тверезо оцінюють реальність, а також ще не забули, що таке реальні цінності не лише на словах, але й на практиці. Російська агресія багатьох змусила вийти зі зони інтелектуального комфорту і зрозуміти, що постмодерністські тези про неіснування абсолютної істини чи чітко окреслених добра і зла – хибні.
Завдання ж українських політиків, громадських і культурних діячів чи взагалі будь-кого, хто має таку можливість, – апелювати до моралі та совісті, нагадувати, що добро і зло існують, що вони мають чітке втілення, що війни бувають різними. Що війна – це не обов’язково, коли невинні хлопці гинуть за інтереси генералів чи політиків. А саме останнє бачення будь-якої війни просуває нещодавній фільм «На Західному фронті без змін» – слабка екранізація класика літератури Еріха Марії Ремарка, режисер якої Едвард Берґер, схоже, не зміг адекватно зрозуміти навіть літературне першоджерело. Але його схвальне сприйняття на Заході та номінування на безліч премій, зокрема й «Оскар», є ще одним тривожним дзвіночком.
Важливо апелювати не просто до європейських цінностей, але й до конкретних історичних прикладів. Відстоювання власної суб’єктності – це сутність Заходу. Боротьба англійської аристократії проти королівської сваволі дала історії Велику хартію вольностей, а за кілька століть уже нові суспільні верстви долучились до Славної революції 1688 року, котра остаточно доповнила закладений Хартією фундамент для майбутнього успіху Британії. Прагнення не надто численних, але гордих мешканців далеких американських колоній Британії самим вершити власну долю призвело до створення однієї з найуспішніших держав у світовій історії – Сполучених Штатів Америки. Боротьба за власну суб’єктність проти абсолютизму стала й головним рушієм ще однією епохальної події – Великої французької революції. Якщо йти вже зовсім углиб віків, то саме боротьба за власні свободу та спосіб життя дали грекам перемогу над куди численнішим, проте немотивованим перським військом. Без усіх цих подій історія була би зовсім іншою.
І в нашій історії є на що взоруватись. Ми добре знаємо про козаків, котрі затято боронили власну суб’єктність, а в підсумку стали основою для творення української модерної національної ідеї. Не варто забувати й про досвід української шляхти, яка, попри усталені стереотипи, в українців не просто була, але й великою мірою відіграла роль зразка для тих же козаків. Зокрема, фундаментальний для шляхетської культури XVI–XVII століття принцип, що визначав відносини цієї групи з королями, – «нічого про нас без нас».
Жоден спосіб не може гарантувати Україні стовідсоткову ймовірність не втратити новонабуту суб’єктність. Але розвінчування псевдоінтелектуальних закликів «зрозуміти Росію» чи «мир за будь-яку ціну», активне просування в інфопросторі української теперішності та минулого (але без надмірної міфотворчості), апелювання до реальних цінностей Заходу (і загальнолюдських, зрештою), його моралі й історії, пояснювання, що зло таки існує – це лише кілька напрямів, активність на яких зменшує спокусу пожертвувати Україною.
Однак варто пам’ятати найважливіше. Що найкращий захист, попри втрати і труднощі, попри втому від рутини війни і політичні чвари – це ми самі. Битись на фронті, донатити, волонтерити, навчати молодше покоління, підтримувати економіку, пояснювати наше становище іноземцям – кожен повинен робити те, що в його силах та уміннях. Бо якщо не захищати себе на полі бою або в інтелектуальних, політичних чи економічних баталіях, то чому це повинен робити хтось іще?