Криниця – провінційне містечко. Місцеві дітлахи постійно ображали Никифора. Він був єдиною людиною в Криниці, яку можна було безкарно (і навіть зі схваленням) штовхати та публічно принижувати...
Львів знає Никифора як пам’ятник біля Домінікан з витертими вказівним пальцем і носом. Туристи вірять, що доторк до нього приносить щастя. Екскурсоводам потрібні міфи. Але якщо поцікавитися, яким було життя Епіфанія Дровняка, то вмінню бути щасливим у художника справді варто повчитися.
До відомих людей, зазвичай, пришивають ярличок: Никифор - художник-примітивіст. Додається ще коротка енциклопедична довідка: народився 21 травня (за іншою версією - 25 травня) 1895 року в Криниці на Лемківщині (сьогодні - курортне містечко в південно-східній Польщі). Один із п'яти найталановитіших у світі творців наївного живопису і т.д. Про реальну людину така інформація майже нічого не говорить. Але знати про це - «круто».
Життя художника важко назвати солодким. Його безпорадність, сирітство, жебракування та відверта нахабна зневага оточення викликають співчуття і ще щось незрозуміле. Никифор так і не вибрався з періоду дитинства, не адаптувався в суспільстві. Відкинутий на маргінес, він живе у своєму власному світику, недоступному для загалу. Щоб побачити щось більше, треба бути іншим. Рутина ламає крила, необхідність заробляти гроші руйнує мрії. Залишаються тільки обрані, такі собі диваки, щоб нагадувати решті про існування вищих цінностей, чогось поза межами реальності.
На Никифора в цьому світі ніхто не чекав. Він - позашлюбний син глухонімої наймички Євдокії Дровняк, яка прислуговувала в криницьких домах і санаторіях. Батько - досі невідома особа. За однією із версій, був художником, що приїздив туди на відпочинок. Саме Євдокія прибирала його кімнату.
Єдиним місцем, де мати з сином почувалися у безпеці, була церква. Чи не тому в його картинах так часто зустрічаються церкви і святі.
У 7 років Никифор залишився круглим сиротою. Переховуватися хлопчикові доводилось десь між кухнею, стайнею та подвір'ям. Він мало спілкується з дітьми, не засвоює їхніх «нормальних» понять і стає дивачком чи дурником, що заслуговує на зневагу. В школі довго вчитися не зміг. Через ваду мовлення Епіфаній був приречений на уповільнений розумовий розвиток. Лише у 1950-х лікар-ларинголог виявив, що мовна проблема Никифора вроджена: у нього язик приріс до піднебіння. Виправити це могла своєчасна нескладна хірургічна операція. Не відомо лише, чи шукав би тоді Епіфаній так наполегливо способів виразити себе за допомогою фарб та пензля...
Криниця - провінційне містечко. Місцеві дітлахи постійно ображали Никифора. Не припинилося це навіть у зрілому віці. Він був єдиною людиною в Криниці, яку можна було безкарно (і навіть зі схваленням) штовхати, на яку можна було тикати пальцем і в особливо зневажливий та презирливий спосіб кричати просто в обличчя: глухий, німий, недоумкуватий.
Цікаво лише, що саме асоціальність художника, сприяла розвиткові мови іншої. Недаремно дядечко Платон колись говорив, що живопис - це спосіб мовчати. Никифор малював практично скрізь. Навіть п'ять-вісім картин щодня. Його можна було побачити або з чемоданом (єдине, що залишилося у спадок від матері), у якому художник носив пензлі, фарби і свої роботи, або безпосередньо за малюванням. Тому не дивно, що сьогодні в найрізноманітніших колекціях світу налічується до сорока тисяч його картин.
Малювати - це все, що Никифор вмів робити. Коли він просив милостиню, то завжди натомість пропонував свої картини. Тільки тоді їх ще не цінували і не хотіли брати навіть задарма. Туристи, взявши за кинуту жебракові монетку якийсь малюнок, могли залишити його в найближчому смітнику. Про Дровняка земляки казали, що він цілими днями нічого не робить, навіть не жебрає до пуття, а тільки вимазує аркуші паперу, малюючи на них будинки та фігури. Приїжджих застерігали, щоб ті не купували його картин. Правда, була в Криниці жінка, яка шкодувала Никифора і час від часу обмінювала його твори на склянку молока та булку. Але для неї ті «образки» були звичайним папером, яким добре розпалювати в печі. Епіфаній мовчки за цим спостерігав.
Доки Никифор не отримав світової слави, в Криниці його картини не сприймали. Всі були переконані, що якби той був вартий чогось у своєму малярстві, то вони самі вчасно б це відкрили. Ситуація радикально змінилася, коли Никифор став гучним і відомим. Після вердикту «експертів». А особливо після виставки, що відбулася в Парижі 1959 року в галереї Diny Vierny. Так вже є: майже ніхто не повірить у талант іншого, доки про це не будуть багато говорити. Криничани раптом почали пишатися Никифором. Він навіть стає візитівкою курортного містечка. Починається і польсько-українська війна за нього. Обидві сторони детально вивчають походження та біографію художника. Чого коштував лише доказ того, що Никифор з Криниці та Епіфаній Дровняк - одна і та ж особа. Тепер він став брендом, яким вигідно і престижно володіти.
Не одразу Никифора визнали і в академічних колах. Його творчість була, можна сказати, рухом проти течії: художник, який на той час без мистецької освіти малював картини, варті такої уваги, поставив під знак запитання сенс і потребу офіційного навчання. Відповідно, академічні художники називали його самоуком, аматором, дилетантом.
Консиліум краківських психіатрів визнав Никифора розумово недорозвиненим. Хоча після спеціального медичного обстеження, проведеного Варшавським Інститутом психічної гігієни, вердикт лікарів був все ж таки на користь психічного здоров'я Епіфанія.
Загалом, із життям Никифора пов'язано багато загадок. Одна із найбільших - те, що художник відчував себе щасливим. Принаймні так вважають його опікуни. Хоча у фільмі Кшиштофа Краузе «Мій Никифор» Епіфаній виглядає похмурим, хворим і незадоволеним. Цікаво також, що слава була для нього зовсім чужою. Не відомо навіть, чи міг він її до кінця усвідомлювати. Художнику були потрібні не стільки виставки, які йому організовували, скільки хоча б якась увага, тепле слово, тільки не байдужість... Також Епіфаній був дуже перебірливим в одязі і, коли вже міг собі це дозволити, вибирав найдорожчі костюм і капелюх.
Ненормальність Никифора володіє якоюсь таємничістю. Його часто називають «дурником заради нормальних», який так і не вибрався з періоду дитинства: він не міг сам собі дати ради, ним весь час хтось опікувався. І чи не дитяча відкритість та необтяжлива легкість його картин штовхають глядача на те, щоб прикипіти на місці, зупинитися, забути про все інше...
Що ж намагався сказати «дурник» «нормальним»?
P.S. Деякі люди не створені для світу цього. Їх відверто і без об'єктивних на то причин намагаються знищити. І пам'ятники їм, здається, також... Навіщо в Никифора вкрали картину?
Фото зі сайту www.gazeta.lviv.ua