«Що це робиться у вас в Україні?» – Запитав господар будинку, де я винаймав помешкання, зустрівши мене біля входу. Досі наші нечасті й короткі розмови стосувалися лише квартирної плати та дрібних побутових питань. «Революція!» – Відповів я гордо, розуміючи, що даю чималий аванс цьому явищу. Наша розмова затяглася ледь не на годину, ми самі не зауважили, як замерзли, мов цуцики. Надворі було 22 листопада 2004-го, і ніхто ще не мав ані найменшої уяви, як події на Майдані розвиватимуть далі.
Але вже навіть того, що сталося, було достатньо, аби весь світ зауважив Україну й українців і навіть перейнявся до них респектом. Ок, за весь світ не говоритиму, але Німеччина – точно.
Німці майже з параноїдальним захопленням стежили за теленовинами з України: «Дивіться, там протестують, мітингують, але жодного мордобою, жодної спаленої машини, побитої вітрини. Вони співають!!!»
Нестерпно, ледь чи до болю хотілося тоді на Майдан, де мужньо стали грудьми проти системи мої друзі й подруги (вибачте за пофос). Керівниця української редакції Deutsche Welle пані Уте Шефер по-німецьки відповіла, як відрізала: «Ні, ти тут потрібніший!» І мала, очевидно, рацію. Адже щодня, щогодини прибігали до нашого ньюзруму працівники інших редакцій: «Що нового? Є свіжий коментар? Що кажуть ваші експерти? Маєте нове інтерв’ю?».
Ми мусили працювати втричі інтенсивніше і понад норму. Тексти треба було оперативно перекладати німецькою, а далі кожна редакція перекладала своєю мовою й запускала в ефір по всьому світі. Потім навіть самі із себе дивувалися, що ніхто з нас не вимагав доплат (хоча заради справедливості слід визнати, що DW по заслугах оцінило наші старання). Найбільшою ж приємністю було для нас те, що робота української редакції знайшла схвальний відгук навіть у виступі спікера Бундестагу.
У німецькому ж парламенті у ті дні аж в очах рябіло від помаранчевого кольору: шалики, плакати, флаєри та ще й свіжі помаранчі на столах. «Бундестаг – наш!» – говорили ми жартома. Нашими були й вулиці німецьких міст, де самі ж, так би мовити, чистокровні німці влаштовували демонстрації й мітинги на захист помаранчевої України.
Свідком курйозного випадку я став під українським консульством у містечку Ремаґені, що біля Бонну. Мені там довелося побувати чотири рази, і то не самому: у мій невеличкий VW Polo набивалося під зав’язку практикантів з редакції – всі хотіли проголосувати. А треба було ж спершу подати заяву (тобто, приїхати перший раз), а потім відбути всі три тури голосування. Старожили консульства дивувалися: ще ніколи їхнє відомство не бачило таких довжелезних черг. Так от, у черзі переді мною стояв німець. Ну, такий Ганс Гансович, що не помилишся.
- Перепрошую, а Ви чому тут? – здивувався я, хоча й приємно.
- Та от, привіз свою жінку, – відповів він і вказав на красуню, котра з квасною міною стояла поруч, – не хотіла, бач, їхати…
На початку грудня довелося побувати в Баварії, у старих друзів з Фонду Ганса Зайделя. Зразу ж зауважу, що Фонд фінансує баварська Християнсько-соціальна спілка – та партія, котра, м’яко кажучи, не надто прихильна до ідеї євроінтеграції України (зрештою, як і Туреччини). Тобто українофобами вони в жодному разі не були, радше навпаки. Але мухи й котлети хотіли бачити окремо.
Та у ті дні політики змінювалися практично на очах. Де й поділася їхня категорична позиція, риторика з кожним днем ставала лагіднішою: ну, добре, хай вже буде повноцінне членство, але мусите пройти підготовчий період.
На святкуванні річниці Фонду у старовинному північнобаварському монастирі Kloster Banz, котрий виглядає як замок могутнього феодала, делегацію українських стипендіатів вшановували майже як героїв. Революція на Майдані входила у стадію апогею. Колеги-стипендіати з інших країн ледь не з руками видирали помаранчеві стрічки, які ми завбачливо прихопили зі собою. Африканці, колумбійці, італійці, китайці. Навіть студенти з Білорусі та Росії. Хоча – не так: саме вони передусім прагнули начепити стрічку на груди.
Світ вітав Помаранчеву революцію. Її свіжий подих відчувався навіть тут, на Заході. Уже всім ставало зрозумілим, що вона не перетвориться на заколот, тобто переможе. Світ бажав нам успіху…
Завжди вважав себе людиною холоднокровною, ледь не до цинізму, але й нині кров закипає, коли подумаю: ну як можна було все це так бездарно проср-ти