Лу дивується: як це? Ми вміємо будувати надзвукові літаки, літати у космосі, здатні вмістити у малесенький чіп масу інформації і …ми вміємо залишати людей на вулиці. Якщо б кожен допоміг хоча б одному бездомному то, можливо, і не залишиться бездомних? За словами її батька, це така дійсність, проти якої ми безсилі. Ось із чим ми маємо змиритися, щоб стати дорослими.
Авторка книги «Но і я» - французька письменниця Дельфін де Віган - до дванадцяти років жила у передмісті Парижа, де у неї не було ні друзів, ні телевізора, зате вона любила читати, а згодом сама почала писати вірші та оповідання. У 17 років вона переїжджає в Париж, де навчається в університеті і працює водночас, та через кілька місяців вона повністю перестала їсти, щоб більше не рости, і потрапила до лікарні. Вилікувавшись, вона дала собі слово, що обов'язково напише про це книжку. Змирившись із дійсністю, Дельфін де Віган зустріла велике кохання, народила дітей і написала свій перший роман «Дні без голоду» (2001).
Зараз вона працює у дослідницькому інституті, спеціалізується на соціальних дослідженнях, ночами пише книжки. Наступною була книжка «Красунчики» (2005) та «Грудневий вечір», за яку вона отримала премію Saint-Valentin «за зухвалість стилю, вірність сучасній літературі і службу всім закоханим». Вона і досі сумнівається, чи має право називатися письменницею, та потреба вигадувати і писати перемагає.
«Но і я» - четверта її книжка, вийшла 2007 року та отримала нагороду du Rotary International 2008 і Prix des libraires 2008 і вже перекладена двадцятьма мовами, також плануються зйомки фільму. Це історія маленької 12-річної дівчинки-вундеркінда Лу. Світ у книжці ми бачимо її очима, вона може водночас робити кілька справ, читати навчилась у садку, пішла у школу відразу до 2 класу, де страшенно нудьгувала і тому намотувала волосся на палець і смикала так цілими днями, а через кілька днів в неї утворилась залисина (плішка). На третій залисині її перевели до п'ятого класу.
Лу колекціонує слова - вирізає з газет, «приручає» і наклеює у зошит, їх у неї десятки тисяч, у неї купа енциклопедій і довідників, які вона вивчила напам'ять, а ще сотнями вигадує дивовижні речі, як от квадратне яйце, прозорі фрукти, телескопічні виделки. Вона любить досліджувати все, ставити дивовижні експерименти, надзвичайно уважна і спостережлива, у всьому бачить підводні рифи людських емоцій і почуттів. Водночас вона не здатна зав'язати шнурівки, уникає однокласників і їхніх веселих забав.
Життя їхньої родини поділене на життя «до» і «після». Життя «до» щасливе, у ньому -народження довгоочікуваної сестрички Лу Таїс - «Немає у світі нічого неймовірнішого і дивовижнішого, ніж ця проста річ - поява Таіс із маминого живота. У неї був ротик і носик, і ручки, і ніжки, і нігті. Вона відкривала і закривала оченята, позіхала, смоктала, рухала ручками, і це диво найточнішої механіки створили мої батьки». Та ці спогади тепер навіки закриті у дерев'яній скриньці й заховані у глибині шафи. Страшний крик мами, що пригортає мертву Таїс, знову і знову лунає у голові Лу і розриває її серце. Так почалося життя «після». Разом із сестричкою померла частина мами: «Маму поклали у спеціальну лікарню, Лу відправили у коледж для особливо обдарованих дітей. Я спитала батька, який спеціальний заклад він підібрав для себе. Він усміхнувся і обійняв мене».
Так протривало чотири безконечні роки в очікуванні повернення додому. Роки у коледжі - це роки повної порожнечі і мрій про повернення до звичайного життя, Лу не хоче бути вундеркіндом, вона хоче тільки одного - бути, як всі. Вона заздрить їхньому спокою, їхньому сміху, їхньому життю. «Інколи я кажу собі, що Таїс теж була надобдарованою, саме тому вона швиденько змоталась звідси - зрозуміла, що за муки її тут чекають, і від них немає ніяких ліків», - каже Лу.
Дитина з надможливостями Лу почуває себе самотньою, відокремленою від усіх, її дивні здібності ще не використані, вона - надсучасна машина, яка випереджає інших, з набагато більшою кількістю опцій. Це велике щастя, та впоратися з ним непросто. Тому що ніхто насправді не знає її можливостей, і ця машина часто виїжджає на зустрічну смугу. Навчитись керувати собою - надмашиною - і означає стати дорослою: «Я досі не вмію правильно читати дорожні знаки, я не володію своєю машиною, я постійно виїжджаю на зустрічну смугу, і дедалі частіше у мене виникає відчуття, що я беру участь у жалюгідному дитячому атракціоні, а не у гідних змаганнях».
Одне з улюблених занять Лу - бувати на вокзалі і спостерігати за людськими емоціями. Тут вона і зустрічає бездомну Но, яка на чотири роки старша за неї, але, безперечно, вже має свою таємницю. Ця волоцюжка стає найкращою подругою Лу, вони завжди разом, і це «разом» дуже вагоме для них обох.
Виявляється, поряд із нами існує цілий світ, світ бездомних. Лу дивується: як це? Ми вміємо будувати надзвукові літаки, літати у космосі, здатні вмістити у малесенький чіп масу інформації і ...ми вміємо залишати людей на вулиці. Якщо б кожен допоміг хоча б одному бездомному то, можливо, і не залишиться бездомних? За словами її батька, це така дійсність, проти якої ми безсилі. Ось із чим ми маємо змиритися, щоб стати дорослими.
Але як змиритися з безоднею маминих очей, яка не змогла пережити смерті немовляти, як змиритися з тим, що існує життя «до» і «після» того, як дійсність ламає близьку людину.
Лу вважає, що якщо ми хоч на хвильку забудемо про сталий життєвий устрій, якщо ми повіримо, що все можна змінити, хоч це і складно, то це вихід. Лу - своєрідний «Маленький принц» Екзюпері. Вона пам'ятає, що ми відповідаємо за тих, кого приручили, вона намагається змінити дійсність, вона вірна своїй подрузі до кінця. Чи ж насправді її старання марні?
Вона відкриває для себе нове поняття «насилля». І це не тільки крики, удари, кров і війна, є ще насилля у мовчанні, насилля у невблаганному плині часу, насилля у неможливості повернутися в минуле, у часі, який лікує, насилля - це те, що назавжди залишиться невисловленим: «Достатньо заглянути людям в очі, порахувати тих, хто розмовляє сам зі собою, хто марить наяву, достатньо просто спуститися у метро. Я думала про побічні ефекти життя, які ніде не позначені, немає ні інструкції, ні вказівок, як від них позбавлятися. Я подумала, що насильство було і в цьому. Насильство - скрізь».
Життя сповнене безмежної самотності, і кожен самотній по-своєму, зі своїм болем і стражданнями, у пошуках любові і розуміння. Лу не знає, як боротися з цим світом, як змінити його, але відчуває серцем, що варто спробувати, що коли захищаєш і оберігаєш слабшого, стаєш сильнішим. І, можливо, як каже Лис Екзюпері: «Якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібними одне одному. Ти будеш єдиним для мене в цілому світі, а я буду єдиним для тебе в цілому світі...» Можливо, тільки це і важливе, можливо, достатньо просто знайти когось, щоб приручити.
Це роман про силу і безсилля проти несправедливостей світу, про відданість і благородство, про любов і ніжність, про насильство, з яким неможливо боротись, про те, що буває зрозумілим без слів, про те, з чим ми мусимо змиритися у житті, а що варто спробувати змінити. Чи направду нестандартне мислення і погляди у поєднанні з дитячим серцем всередині кожного з нас все-таки здатні змінити усталений порядок?
Дельфін де Віган. Но і я. Пер. З фр. Світлани Антипової. - М.: Фантом Пресс: Ексмо, 2009.