«Можна безкінечно говорити про багато позитивних речей, щоразу віднаходячи цілком поважні негативи і нарікати на когось або себе жаліти. Так само все можна робити навпаки, одержуючи аналогічний результат, який є нічим іншим, як вбиванням часу, що його краще би потратити на спортивну ходьбу, зустрічі з друзями, вивчення іноземної мови, чи аж на таку невдячну справу, як читання української літератури, ба більше, Шевченківських лауреатів, серед яких можна оминути, але можна й не оминати Бориса Олійника». – «Чому саме його?» – «Бо висунули на здобуття Нобелівської премії! Тому-то й цікаво, що таке цей поет черкає, бо, взагалі, від сучасної літератури держуся осторонь – страшна катавасія, – але як всі говорять, то чом би не вклинитися у бесіду?»
Сама ж розмова почалася в жовтні минулого року, коли з ініціативою висунення Олійника на «Нобеля» виступив професор Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Павло Рудяков. Свою заяву він аргументував так: «Наша ініціатива зумовлена тим, що творчість Бориса Олійника як поетичне, естетичне явище відповідає високим критеріям Нобелівської премії. Так само моральному кодексу Нобелівського лауреата, який негласно існує в Комітеті з присудження премії, відповідає і громадянська позиція Бориса Ілліча».
Вже тоді в медійному просторі почали зринати поодинокі відгуки-реакції щодо цього. Вочевидь, з’явилися такі, що засумнівалися у відповідності Олійникової може й не так творчості, як, власне, «громадянської позиції» «високим критеріям Нобелівської премії». А ще, зовсім недавно стало відомо, що Національна Академія наук України таки висунула Олійника кандидатом на Нобелівку з літератури 2012 року. Відповідно, пожвавилося обговорення даної теми і тематики.
Зокрема, літературний сайт «Буквоїд» провів опитування серед вітчизняних письменників, критиків, журналістів, аби «з’ясувати, хто із сучасних українських авторів заслуговує домінування» на цю престижну нагороду. Результати виявилися досить передбачуваними і найбільше згадувалося ім’я Ліни Костенко. Певна річ, звучали імена Андруховича, Жадана, Забужко, Куркова. Але втішило, що нарешті почали говорити про таких унікальних поетів, як Олег Лишега, Василь Голобородько і Василь Герасим´юк. Зокрема, щодо останнього літературний критик Олег Соловей заявив: «Навряд чи на Заході є сьогодні поет такого рівня». – На жаль, у нинішніх українських довколанобелівських балачках про рівень не йдеться.
Проте, не все так просто і невинним опитуванням не обійшлося. Для прикладу, певний резонанс викликала заява письменника Юрія Винничука, який вважає, що «ідея висунути Олійника на здобуття Нобелівської премії зародилася у влади після того, як почали говорити про можливе висунення кандидатури Юлії Тимошенко на здобуття премії миру. Його висунули лише для того, щоб він фігурував від України і міг затьмарити питання, пов’язані з екс-прем’єр-міністром».
Хоча, як повідомила народний депутат України (фракція «БЮТ-Батьківщина») Наталія Королевська, Норвезький нобелівський комітет таки отримав заявку на включення Юлії Тимошенко до списку номінантів на присудження премії миру, тому в цьому питанні Винничук може й дещо перегинає. Тай нащо і «сюди» притягувати за вуха Юлію Володимирівну, адже вони з Олійником все одно у різних номінаціях. А раптом поталанить! От не було в Україні Нобелівського лауреата, та й не було, а тут раптом два! От було би щастя.
Однак, щодо вище згадуваної «громадянської позиції», Винничук таки має рацію, стверджуючи, що «Борис Олійник досі тримається старих радянських поглядів, сумує за Радянським Союзом і вважає Горбачова Іудою. 2010 року в Росії вийшла книжка “Іуда. Анатомія зради”. Її писали троє авторів — Олійник, Павлов і Рижков. У цій книжці вони паплюжать Горбачова за те, що він розвалив Радянський Союз. В Європі Горбачова шанують, вважають авторитетною людиною, досі запрошують читати лекції і виступати на конференціях. Людина, яка написала таку книжку, ніколи в житті не отримає Нобелівської премії».
Тему продовжує і Володимир Шелухін у статті «Духовна посуха від Бориса Олійника»: «не слід замовчувати цю тему чи просто голо інформувати про факт, мовляв, висунули, спромоглися. Її треба обміркувати, аби зрозуміти саму суть нашої цивілізаційної ідентичності й того, що ми несемо світові й самі собі. При всій патетичності таких заяв, мова, насправді, йде саме про це.
Б. Олійник представляє певний тип культурної ідентичності – радянської. Саме тої радянської, а не «совєтської», як часто її характеризують у публіцистиці. Тої, що сформувалася на уривках пам’яті про автентично лівий рух доби Розстріляного Відродження, а також наслідках, власне, «совєтської» пропаганди, пропаганди зовнішньої та неукраїнської, що вже за декілька десятиліть породила ту кондицію, з якою і взяли свій початок Олесь Гончар, Б. Олійник, Ю. Мейтус, багато в чому А. Малишко й далі за текстом. Це специфічний соціокультурний покруч, який прагне підкреслити свою автентику постійною апеляцію до етнографічних традицій: рідні стріхи, рідні села, і як писав Б. Олійник в одному зі своїх віршів: «...тільки вишні... тільки вишні... тільки вишні». Саме така поверховість – свідчення далекого стосунку до української культурної традиції».
Хоча, попри весь скептицизм, найбільше тішить, що нарешті взялися когось номінувати, хоч і сам номінант не дуже то й вірить у свою перемогу, бо ж заявляє: «Вони мене не питали, тепер хай розбираються. Я до цього ставлюся з гумором,» – але ж яка тут може бути віра (трохи зіронізую), як Олійник – комуніст?
Все ж, головне, що почали. А раптом хтось знайдеться, хто повірить?