Величезна восьмигранна зала у сто квадратних метрів, стіни якої вкриті цільними листами чистого золота із вкрапленням діамантового піску, прикрашена чотирма мармуровими колонами, між якими строго пропорційно розташовані білі м’які шкіряні канапи стилю ампір із закругленими спинками та боковими подушками, вшитими золотими нитками у тіло самої канапи, та прошитими такими самими нитками частинками канапи, які виокремлюють умовні зони сидіння на кожній з них.
По периметру зали стоять дванадцять ідентичних до канап глибоких крісел із ніжками та ручками з оливкового дерева, прикрашені цілісними камінчиками алмазу, розташування яких створює зображення німф на ніжках та метеликів на ручках фотелів, що надає зовні легким білосніжним шкіряним меблям якогось більшого значення і робить їх віддаленими від шалапутства. Посередині зали витончений чорний журнальний столик з дзеркальними, вертикально до підлоги розташованими поличками і вручну виконаними на кінчиках верхнього, дерев’яного, шару столика вирізьбленими німфами та метеликами, а також накриті чорно-білою з малюнком зебри пухнастою накривкою, три так само білих і так само шкіряних, але нижчих і продовгастих, більш фривольних, глибоких та плинних дивани, з’єднаних до купи так, що створюють ілюзію одного цілого дев’ятиметрового лігвища, ніжками утопають у кудлатих ворсинках розкішного іракського килима синяво-чорного кольору. На стіні навпроти входу до зали в очі кидається 138-дюймовий екран міні-кінотеатру, праворуч і ліворуч від нього, із збереженням абсолютних пропорцій, височать башти розмаїтих колонок та сабвуферів, а під ним – компактний музичний центр, керований не тільки дистанційним пілотом, але й голосом.
Вся ця пишнота, а надто разючий біло (меблі)-чорний (килим і техніка) контраст колористики зали підкреслюється світлом ніжно-блакитного забарвлення, яке огортає усю залу і, здавалось, виникає нізвідки. Із зали чотирма променями йдуть коридори, стіни яких, немов продовження сусального золота в залі, інкрустовані яскраво-жовтим бурштином; одна лінія коридорів веде до невеличкої як для цього приміщення – 25 метрів – спальні, друга лінія закінчується модерновою кухнею, з’єднаною комфортним внутрішнім проходом із обідньою залою, третя лінія плавно переходить у робочий кабінет, а далі – розкішні ванну кімнату та туалет, четверта лінія впирається у двері, що ведуть до приміщення прислуги – двох осіб протилежної статі.
Пишність цієї помпезності примусила б примарних гостей отетеревіти остаточно тим більше, що це містечко в мініатюрі розташоване на глибині 6 метрів під землею. Потрапити до середини можливо лише за умови перетину трьох відокремлених величезними парканами зон на поверхні, які з’єднані автоматизованими кодованими дверима, до першої зони мали доступ представники кейтерінгових служб, до другої та третьої, звідки був можливим заїзд просто всередину, – господар; обслуга виходила до першої зони, минаючи другу, і забирала те, що привозили. Гостей тут не могло бути а пріорі – як примарних, так і тих, хто захотів би стати новим господарем.
Під час Першої світової війни, що пройшла цими теренами кривавими серпастими гойдалками, війська Антанти, якими було вирішено замінити вояків Німеччини, знайшли величезну кількість неймовірно міцних та комфортних ДОТів, споруджених трудолюбивими німцями, – частину укріплень було зруйновано, частину використовували за потребою, а ось декількома – найбільш добротними – точками продовжували користуватися, але не завжди з військовою метою; частину ДОТів підлаштували під склади, частину – під тимчасові казарми для військ на марші, а один, найкращий і найбільш облаштований, засекретили і віддали вищому керівництву штабу, яке влаштовувало там виїзні бали і відверті гульбища.
Між війнами радянська влада не рухала спорудження, боячись чи то мін, які могли бути всередині або навколо, чи то якоїсь вірусної палички, яка могла бути засіяна ворогами соціалізму, – а ось з поверненням німців у Другій світовій ДОТ одержав нове життя. Скоріш за все, німці знали про його існування, тому що керівництво дивізії цільово скерувало в село, розташоване в трьох кілометрах від ДОТу, спецзагін, який, періодично організовуючи невеличкі гастрономічні набіги, до кінця окупації прикривав перебування представників генералітету всередині об’єкта, але з поверненням в село радянської влади миттєво зник; червонозоряні натомість, знаючи про продуктову підтримку селянами німців, влаштували погром і ґвалтування і в результаті визвольного походу вогнем винищили село вщент – «за пособнічєство».
Дуже довго ДОТ ніхто не рухав – на нього просто не звертали увагу через нецікавість порослого бур’янами, віддаленого від найближчого населеного пункту колишнього військового об’єкту. Натомість восени 1992 року все змінилось – через невеличкого на зріст худорлявого майора на псевдо Пупок, який до літа 92-го непомітно служив при штабі Групи радянських військ у Німеччині. Приторговуючи на початках перебування в Німеччині списаним бензином і набуваючи розмаїтої клієнтури, ця гроза НАТО перед поверненням додому розгорнув бурхливу різнопланову діяльність – від обміну цілих військових складів на вживані, але все ще чудові Мерседеси, до скуповування за безцінь секретних карт й матеріалів з архівів вмираючої східної Німеччини. Саме так він довідався про ДОТ і, запалившись ідеєю віднайти його, прискорив процес виїзду до України.
Пупок не лише хутко знайшов ДОТ, але, завдяки невеличкій двоярусній залізничній платформі з Мерседесами, яку без проблем було перевезено через два кордони і продано за шалені гроші, та комерційній дружбі з одним дуже поважним генералом, дістався середини об’єкта. Те, що він побачив на глибині, шокувало його: навіть максимально розвинена уява не могла б намалювати більш грандіозну картину, адже тут практично все вражало розмахом планування і маєстатним ставленням невідомих йому колишніх господарів до внутрішніх інсталяцій. Пупок зрозумів, що такий фантастичний талан приходить до людини лише раз у житті, і вирішив діяти, тим більше, що для облаштування власного житла треба було доробити небагато: підчистити золоті й діамантові оздоблення, налаштувати супутниковий та радіо зв'язок, осучаснити систему вентиляції, купити меблі, зробити загальний ремонт. Незабаром у ДОТі вже працювало десять висококласних фахівців – це були засуджені до страти ув’язнені, що очікували апеляції, їх підігнав Пупкові його дружбан-генерал; однієї глупої ночі, через три місяці інтенсивних робіт, коли помешкання було доведено до стану абсолютного глянцу, вісьмох ЗЕКів стареньким автобусом вивезли в бік міста, але при повороті на трасу в автобус випадково врізалась вантажівка без номерів, що перевозила легко займисті матеріали, – вибух був такої сили, що ні від автобуса, ні від вантажівки нічого не залишилось, а тому фахівці лише розвели руками; двох засуджених до смертної кари, доволі молодих чоловіка і жінку, залишили в ДОТі як обслугу, якій пояснили, що відтепер вони не мають змоги покинути приміщення, оскільки там, нагорі, вважаються такими, що здійснили втечу, і за подібний поворот власного життя ці двоє знедолених, що отримали можливість жити нехай в клітці, але золотій, сприйняли із цілуванням пупкових рук і ніг.
Пупок обізвав своє помешкання норою.
Минали роки, господар насолоджувався життям, нічого у ньому не змінюючи, лише осучаснював інтер’єр та техніку нори. Але одного разу генерал через гострий брак залежних від нього людей зажадав його переїзду до Києва – натомість у нору поселив двох чоловіків, які відразу ж оплатили Пупкові сто двадцять тисяч доларів оренди за рік наперед і пообіцяли розраховуватись і надалі вчасно, нічого не чіпляти під землею й поводити себе тихо. П’ять років вони дотримували слова, але два місяці назад – якраз через тиждень після того, як Пупок завіз нові телевізор та музичну вежу, – вони прокололись, одного було вбито, а другого поранено і завезено до шпиталю, де під час періодичного вимикання мєнтами апарату штучного дихання той зізнався, що разом із колегою був кілером, вбивав людей по наводці, розповів про минулі операції і місце, де жив останні роки. Невеличка оперативна група з трьох генералів миттєво прибула до ДОТу, і, прорвавшись під землю, знайшла там щось таке, від чого довго не могла оговтатись: двісті автоматів Калашніков, сто автоматів УЗІ, тридцять п’ять автоматів OICW Increment, двадцять сім гранатометів OICW Increment, сотні ручних гранат, пістолетів і біля двох тонн набоїв, усе чистеньке і невикористане. Вже за дві години, коли стемніло, під ДОТ на власних автівках прибули найближчі родичі трьох генералів, які вже були готові вивезти бодай частину цього добра по домах для подальшого збуту, як раптом під саму браму під’їхало десять броньованих BMW і автобус, з якого винирнули бійці спецпідрозділу, частина з яких оточила, тримаючи під прицілом зніяковілих мєнтів з родичами, які вирішили швидко щезнути, а частина пірнула в нору, звідки вигребла зброю і, завантаживши її у дев’ять машин, щезла у невідомому напрямі, залишивши біля ДОТу другу частину спецназу і десяте авто, з якого згодом вийшли солідні кремезні люди і опустились в нору.
Вже через добу під ранок у величезному тунелі, який починався в Україні і закінчувався на теренах Унії, усю зброю за готівку було продано курдським повстанцям. Попри дуже високий рівень переговорів, ризик операції був неабияким – а тому задля відволікання уваги від цієї акції було вирішено здати журналістові місцевої районки на псевдо Бобцьо другорядний лаз, через який кидали дрібненьку контрабанду у вигляді цигарок і спиртного, – а вже завтра журналісти усіх центральних каналів смакували саме цю лазівку, гадки не маючи, що в семистах метрах від неї відбувається чи не найкрутіше за останні роки гендлярство.
Тим часом незадоволення мєнтів зростало, вони вважали себе відкривачами нори та жадали компенсації за втрачений ґешефт зброєю. Контора на перемовини йшла в’яло, а згодом відмовилась від них взагалі. Розпалювання пристрастей спричиняло локальні сутички, а вночі переросло на справжню війну. Від двох обласних керівників силових структур водночас надійшла вказівка працювати проти конкурентів по бєспрєдєлу, але без мочіловки. На ранок було заблоковано те, що дахували як мєнти, так і контора. Всі базари, кіоски, автостоянки, хати з проститутками, наркопритони, масажні салони, митні переходи, коридори на кордоні, більшість магазинів, заправок, перукарень припинили роботу. На дорогах відчутно поменшало автівок і взагалі не стало машин з іноземними номерами. Почались затримування, доходило до відвертих бійок. Місто і область були паралізовані. Прокуратура, податкова, губернатор панікували, не розуміючи, в чому справа, а тому боялись інформувати Київ. Губернатор, щоправда, вирішив вимахнутись і заждав від голови обласної ТРК замутити матеріал про те, що в області викрили мережу нелегальних структур, контрольованих опозицією, але в останній момент злякався можливих результатів виборів.
Приховувати конфлікт далі ставало неможливим, справа вже набула розголосу, чутки поширювались, ситуація потребувала термінової розв’язки, і пояснень зажадав Смотрящій по області, а це було серйозно. На екстреній сходці керівників структур із Смотрящім викристалізовувалось все те, що Смотрящій мав доповідати Рішалі.
Настало перемир’я. Очікували рішення. Всі були у напрузі.
Нарешті тридцятого грудня зранку деяким особам було повідомлено, що вони запрошуються на зустріч нового року у нору. Об одинадцятій вечора тридцять першого у великій залі нори зібрались губернатор, обласні керівники силових структур, три генерали, які першими виявили зброю, їхні родичі на автівках, Пупок, його друг генерал, голова обласної ТРК та журналіст Бобцьо. В норі відбулись суттєві зміни – не стало золота, діамантів, мармуру, бурштину, меблів, техніки, килимів, натомість посередині зали було накрито стіл з вишуканими стравами і напоями. Прислуговували двоє знедолених екс-ЗЕКів протилежної статі.
Годинник показував рівно дванадцяту ночі, а це означало, що винищувач українських ВПС, який злетів з аеродрому в Полтаві і ніс дві важкі американські бетонобійні бомби типу «МОР», буде над ДОТом через дві хвилини.
Губернатор почав виголошувати тост...