Роман ірландської письменниці Саллі Руні «Нормальні люди» вперше вийде українською у «Видавництві Старого Лева». Книга «Нормальні люди» побачила світ у 2018 році і відтоді кількість проданих примірників перевищила мільйон. У тому ж році роман потрапив до довгого списку Букерівської премії та виграв British BookAward.
Книга перекладена понад 40 мовами, а у 2020 році на телеекранах з'явився однойменний серіал, знятий за її мотивами. Він мав рекордну кількість переглядів на BBC та Hulu.
У центрі роману – відверта історія дорослішання, кохання, пошуків та втрат себе, дружби двох молодих людей – Маріанни та Коннелла. Українською роман переклала Анастасія Коник, художнє оформлення створив Назар Гайдучик.
Головні герої роману – Маріанна та Коннелл – у школі вдають, наче не знають одне одного. Він – популярний та улюблений усіма, вона – самотня дивачка, з якої відкрито насміхаються. Однак між ними виникає дивовижний зв’язок, який вони вирішують тримати в таємниці і який відтоді назавжди змінює їхні життя. Пізніше, у дублінському коледжі, Маріанна впевнено вписується у тамтешнє товариство, а Коннелл незграбно шукає своє місце серед столичної богеми.
На полицях українських книгарень книга з'явиться вже за місяць, а щоб полегшати читачам очікування, ZAXID.NET публікує уривок з роману.
***
Лютий 2011
Вона сидить за туалетним столиком і дивиться на своє відображення в дзеркалі. Її щокам та підборіддю бракує чіткого контуру. Це обличчя – наче технічний пристрій, а її два ока – блимкотливі курсори. Або наче подоба місяця, відображеного в чомусь хиткому та кривому. Воно виражає все й одразу, тобто, по суті, не виражає нічого. Макіяж за подібних обставин – недоречний, вирішує Маріанна. Не порушуючи зорового контакту з самою собою, вмочує палець у відкриту баночку прозорого бальзаму для губ і наносить його.
Коли Маріанна знімає пальто з гачка унизу, з вітальні виходить її брат Алан.
Куди йдеш? питає він.
Гуляти. Куди гуляти?
Вона засовує руки в рукави пальто й поправляє комір. Починає нервуватися й сподівається, що її мовчанка виражає зухвалість, а не невпевненість.
Просто прогулятися, каже вона.
Алан стає між нею і дверима.
Ну, з друзями гуляти ти точно не збираєшся, каже він. Тому що в тебе немає друзів.
Немає.
Вона незлобливо усміхається у надії, що цей знак покори втихомирить його і він відійде від дверей. Натомість він питає: Для чого ти це робиш?
Що? запитує вона.
Так дивно усміхаєшся.
Він передражнює її, викривляючи обличчя в потворній посмішці з вишкіреними зубами. Хоча Алан і посміхається, сила і надмірність цього виразу роблять його сердитим.
Ти задоволена, що не маєш друзів? питає він.
Ні.
Досі усміхаючись, вона ступає два крихітні кроки назад, тоді повертається і прямує до кухні, де двері з внутрішнього подвір’я ведуть у сад. Алан іде слідом. Він хапає її руку й відсмикує від дверей. Вона розуміє, що зціпила зуби. Його пальці стискають її руку крізь піджак.
Якщо ти поплачешся мамочці... починає Алан.
Ні, каже Маріанна, не буду. Я просто піду прогулятися. Дякую.
Він відпускає її, вона прослизає через двері внутрішнього подвір’я, зачиняє їх за собою. Повітря назовні дуже холодне, у неї починають цокотіти зуби. Вона обходить будинок, під’їзну доріжку й виходить на вулицю. Рука пульсує в місці, де її схопив брат. Вона дістає телефон із кишені й набирає повідомлення, кілька разів потрапляючи на неправильну літеру, видаляє та вводить текст наново. Нарешті надсилає його: Уже в дорозі. Отримує відповідь, не встигнувши сховати телефон: класно, скоро побачимося.
Наприкінці минулого семестру шкільна футбольна команда пройшла в фінал якихось змагань, і всі учні паралелі мали пропустити останні три уроки, щоб подивитися на гру. Дотепер Маріанна ніколи не відвідувала їхніх матчів. Вона не цікавилася спортом, а уроки фізвиховання викликали в неї тривожність. В автобусі по дорозі на матч вона слухала музику в навушниках, ніхто з нею не розмовляв. За вікном проминали стада корів, зелені луки, білі будиночки з коричневою черепицею. Усі члени футбольної команди зібралися нагорі автобуса, пили воду та поплескували один одного по спині, щоб підняти моральний дух. Маріанну охопило відчуття, що справжнє життя триває десь дуже далеко, минає без її участі, і вона не знала, чи коли-небудь довідається, де саме, і стане його частиною. Вона нерідко відчувала таке в школі, але не уявляла конкретно, яким могло б бути на вигляд чи відчуватися реальне життя. Знала лише: коли воно почнеться, їй більше не доведеться його уявляти.
День матчу видався посушливим. Їх привезли туди й розставили вздовж поля, щоб вони підбадьорювали гравців. Маріанна опинилася біля самих воріт, із Карен та іншими дівчатами. Схоже, усі, крім Маріанни, знали напам’ять шкільні пісні, тексти яких вона ніколи раніше не чула. Перший тайм закінчився з нульовим рахунком, і пані Кіні роздала всім сочки й енергетичні батончики. У другому таймі команди помінялися половинами поля, шкільні нападники тепер грали біля того місця, де стояла Маріанна. Коннелл Волдрон був центральним нападником. Вона дивилася на нього, у футбольній формі, сніжно-білих шортах, футболці з номером дев’ять на спині. У нього була чудова постава, краща, ніж у будького з гравців. Уся фігура – наче довга елегантна лінія, проведена пензлем. Коли м’яч рухався до їхнього кінця поля, він зазвичай бігав туди-сюди й часом розмахував однією рукою, а тоді знову займав свою позицію. Спостерігати за ним було приємно, і вона не думала, що він знає чи переймається тим, де вона стоїть. Якось після школи Маріанна могла б сказати, що спостерігала за ним, а він би розсміявся і назвав її дивною.
На сімдесятій хвилині Ейдан Кеннеді довів м’яч до лівого краю поля та перепасував Коннеллу, той пробив із кута штрафного майданчика, над головами захисників – і м’яч закрутився в сітці. Усі закричали, навіть Маріанна, Карен обхопила її за талію й міцно стиснула. Вони разом раділи успіху, вони стали свідками чогось дивовижного, що знищило звичайні стосунки між ними. Пані Кіні свистіла й тупотіла ногами. Коннелл і Ейдан обійнялися на полі, немов возз’єднані брати. Коннелл був таким прекрасним. Маріанна усвідомила, як сильно хотіла б побачити його з кимось у ліжку; необов’язково з нею, із будь-ким. Було б прекрасно просто за ним спостерігати. Вона знала, що саме ці думки відрізняють її від інших людей у школі й роблять дивнішою.
Схоже, усі Маріаннині однокласники просто обожнювали школу й вважали це нормальним. Для них звичним було щодня вдягати ту саму форму, повсякчас дотримуватися деспотичних правил, відчувати постійний контроль за поведінкою. Школа не здавалася їм гнітючим середовищем. Минулого року Маріанна встряла в конфлікт із вчителем історії, паном Керріґаном, – він помітив, що вона дивилася у вікно під час уроку, – і ніхто в класі не став на її захист. Їй здалося справжнім божевіллям кожного ранку одягати цю форму, цілий день ходити зграєю по величезній будівлі й не мати змоги бодай подивитися туди, куди хочеться, навіть рухи її очей підпадали під юрисдикцію шкільних правил. Ти нічого не навчишся, витріщаючись у вікно й мріючи про всякі нісенітниці, сказав пан Керріґан. Маріанна, яка до того часу вже втратила самоконтроль, огризнулася у відповідь: Не обманюйте себе, мені немає чого у вас вчитися.
Нещодавно Коннелл сказав, що пригадує той випадок і що тоді йому здалося, що не варто так із паном Керріґаном, – той був одним із найкращих вчителів. Але цілком розумію, про що ти, додав Коннелл. Про відчуття певного ув’язнення в школі. Згоден, йому варто було дозволити тобі визирнути у вікно. Ти не робила нічого поганого.
Після розмови на кухні, коли Маріанна йому сказала, що він їй подобається, візити Коннелла до її домівки почастішали. Він приходив раніше, щоб забрати маму після роботи, і чекав у вітальні, практично нічого не говорив або стояв біля каміна, запхавши руки в кишені. Маріанна ніколи не запитувала, чому він прийшов. Часом вони розмовляли, або вона говорила, а він кивав. Коннелл сказав, що Маріанні слід прочитати «Маніфест комуністичної партії», подумав, що це їй сподобалося б, і запропонував записати назву, щоб вона не забула. Я знаю, що таке «Маніфест комуністичної партії», відказала вона. Гаразд, знизав він плечима. За мить додав, усміхаючись: Ось ти вдаєш із себе всезнайку, але ж ти навіть його не читала. Вона не втрималася і розсміялася, а він засміявся у відповідь. Сміючись, вони не могли дивитися одне на одного, тому відводили погляди по кутах кімнати чи на свої ноги.
Схоже, Коннелл розумів, що вона думає про школу; сказав, що завжди готовий вислухати її думки. Ти їх вдосталь чуєш на уроках, відказала вона. Він буденно відповів: У школі ти інакша, не така, як насправді. Здавалося, Коннелл вважав, що Маріанні доступна ціла низка різних особистостей, які вона з легкістю міняє. Це її здивувало, бо зазвичай вона відчувала замкненість усередині єдиної особистості, завжди однакової – що б вона не робила чи не говорила. Колись вона спробувала стати іншою, як своєрідний експеримент, але нічого не вийшло. Якщо вона й була іншою з Коннеллом, зміна відбувалася не всередині неї, в її особистості, а між ними, у стосунках. Часом вона змушувала його сміятися, та зазвичай той був мовчазним і загадковим, і коли він ішов, вона почувалася збудженою, нервовою, водночас енергійною і страшенно виснаженою.
Минулого тижня він пішов із нею до кабінету – вона шукала примірник «Наступного разу – пожежа», хотіла дати йому почитати. Він стояв, оглядаючи книжкові полиці, із розстебнутим верхнім ґудзиком та розв’язаною краваткою. Вона знайшла книжку й передала йому, він сів на підвіконня, розглядаючи зворот обкладинки. Вона сіла поруч і запитала, чи його друзі Ерік і Роб знають, що він так багато читає в позашкільний час.
Та їм таке не цікаво, відказав він.
Тобто їх не цікавить, що коїться довкола?
Коннелл скорчив гримасу – невиразно насупився, як завжди, коли вона критикувала його друзів. Це не те саме, сказав він. Вони мають свої інтереси. Не думаю, що вони читали б книжки про расизм і таке інше.
Звичайно, вони занадто зайняті вихвалянням про те, хто і з ким переспав, буркнула вона.
Коннелл на секунду замовк, нашорошивши вуха через це зауваження, але не знав, що відповісти. Так, буває, відказав він. Я не захищаю їх, бо знаю, що вони можуть дратувати.
І це тебе не нервує?
Здебільшого ні, відказав він, трохи помовчавши. Деякі їхні вчинки трохи переходять межу, і це, без сумніву, мене дратує. Але, зрештою, вони мої друзі. Для тебе це інакше.
Вона поглянула на нього, але він досліджував корінець книги.
Чому інакше? запитала вона.
Він знизав плечима, перегинаючи туди-сюди обкладинку. Вона відчула розчарування. Її обличчя та руки палали. Він продовжував вивчати книжку, хоча, безумовно, уже прочитав весь текст на звороті. Вона відчувала його тілесну присутність на молекулярному рівні, ніби навіть його подих міг завдати їй шкоди.
Знаєш, ти якось сказала, що я тобі подобаюся, мовив він. На кухні, коли ми розмовляли про школу.
Ага.
Ти мала на увазі, як друг?
Вона втупилася поглядом у свої коліна. На ній була вельветова спідниця, і при світлі з вікна вона помітила, що та всіяна шматочками ворсу.
Ні, не лише як друг, відказала вона.
А, ясно. Мені було цікаво.
Він сидів, киваючи самому собі.
Я дещо заплутався у своїх почуттях, додав він. Думаю, у школі будуть незручності, якщо між нами щось виникне.
Не обов’язково комусь говорити.
Він подивився на неї прямо, дуже уважно. Вона знала, що він зараз її поцілує, і він таки поцілував. Його губи були м’якими. Язик злегка проник їй до рота. Тоді все закінчилося, і він відсторонився. Наче пригадав, що тримає книжку, і знову почав її розглядати.
Це було приємно, сказала вона.