«З України колективний Захід створив анти-Росію». Таку тезу за останні 11 місяців повномасштабної війни Росії проти України з екранів російського телебачення (а радше пропагандистської машини) повторювали вже неодноразово. Запустив її в обіг сам очільник Російської Федерації Владімір Путін ще у своїй сумнозвісній статті-екскурсі (принаймні так йому здавалося) в історію України, яка з’явилася в липні 2021-го, і повторив під час звернення 21 лютого 2022 року – за дві з половиною доби до вторгнення. І далі її слухняно підхопили журналісти й публіцисти всілякого розливу від центральних до регіональних ЗМІ.
Але, правду кажучи, так чи інакше подібне ставлення росіян до нашої держави спорадично проявлялося й раніше – від таврування українського тризуба та жовто-блакитного стягу як ледь не «неонацистської символіки» до творення перед західними державами образу України як ненадійного партнера та й взагалі «штучної держави», яка не має своєї історії, теперішнє в неї – синонім виключно корупції та русофобії, а майбутньому навряд чи бути. Та й навіть в умовно «дружні часи» президентства Януковича російські медіа, висвітлюючи ті чи інші події на українській арені, мало коли стримувалися, аби вкотре не поіронізувати зі слова «нєзалєжна» – цей епітет часто ставав публіцистичним замінником офіційної назви нашої держави (це вже після весни 2014-го будуть «кієвскіє власті»).
Втім такі кпини, а часто – абсолютні зразки на тему «як найкраще сфальсифікувати історію» чи «штучно сконструювати образ ворога», завжди демонстрували не слабкість української сторони чи її недоліки, а радше навпаки – були показником того, що зміцнення суверенності України на внутрішньо- та зовнішньополітичній аренах не подобається офіційній Москві. Для останньої, яка планувала зберегти свій вплив принаймні на більшість держав – колишніх радянських республік – і після 1991-го, це фактично було рівнозначно відвертій невдачі, якщо не поразці. Тим паче, якщо йшлося про Україну – «братню», також «східнослов’янську», «православну», з Києвом – «матір’ю міст руських» та ще й з виходом до морів і транзитним розташуванням між Європою та Азією. Дуже ласий і великий шматок, щоб просто так втратити!
Але ж які були спроби зроблені, щоб таки втримати її у фарватері Москви! Так, Україна поруч із Росією та Білоруссю зразка грудня 1991 року фактично була і співорганізаторкою юридичної ліквідації СРСР, і співзасновницею СНД. Останній у тодішніх геополітичних умовах початку 1990-х років, коли російський лідер Борис Єльцин був зайнятий боротьбою за владу в державі з парламентом, виглядала десь як справді спроба зберегти як добросусідські відносини між новопосталими замість СРСР незалежними державами, так і політичні, економічні та й культурні зв’язки між владними елітами і громадянами. Втім коли Борис Миколайович внутрішню «війну за владу» таки виграв, значно посиливши свої позиції в російських «верхах», – перейшов до ігор на полі зовнішньополітичному. І тут уже всередині СНД з подачі Росії, а з 1994-го року (з початком президентства Олександра Лукашенка) і Білорусі почалися схиляння всіх членів Співдружності до появи наднаціонального органу в структурі СНД (а хто ж міг гарантувати, що потім ця справа не переросте у становлення реформованого СРСР, навіть якби він так не називався?). За таких обставин Україна відмовилася ставати членом об’єднання. І так жодного дня ним і не була.
Вочевидь, у Кремлі сприймали це не дуже радісно, адже потенціал СНД без України був значно обмежений. Але разом із цим характерною ознакою першого російського президента була й певна політична далекоглядність – він не спалював мости з Україною, а радше навпаки – у публічній сфері намагався продемонструвати, що поважає будь-яке рішення українських колег, і воно ніяк не впливає на подальший розвиток російсько-українських відносин.
Принаймні в 1990-х роках справді багато моментів (особливо вигідних російській стороні) вирішувалося досить швидко й ефективно (та й часто просто на особистому рівні між президентами, неодноразово і при щедрому застіллі) – чи то розподіл Чорноморського флоту СРСР між Україною та Росією і продовження дислокації його російської частини в Севастополі, ядерне роззброєння української сторони чи то питання ціни на російський газ для України (і погашення її ж боргів за «блакитне паливо») і його транспортування теренами останньої. Зрештою, Єльцин фактично мовчазно проковтнув рішуче «присікання» Леонідом Кучмою відцентрових тенденцій у Криму середини 1990-х років. Навіть десь ціною свого рейтингу напередодні президентських виборів 1996-го.
Наступник Єльцина (якому той у буквальному сенсі передав владу) Владімір Путін уже не вирішував справ з Україною «за пляшкою». Поступово між Москвою та Києвом розпочалася «прагматизація» відносин. Наприклад, у Росії дедалі частіше залунали тези про те, що оскільки українська сторона не є членом СНД, то потрібно й ціну на газ для неї підняти із «по-братськи» штучно заниженої до ринкової.
Втім, звісно, у Кремлі завжди зберігали про запас аргумент можливості збереження дешевого «блакитного палива» та інших економічних і не тільки переваг – за умови тісної участі Києва в нових, ініційованих уже Путіним, інтеграційних проєктах – Євразійському економічному співтоваристві (ЄвразЕС) та Єдиному економічному просторі (ЄЕП). Якщо в першому випадку Україна стала лише державою-спостерігачем, то в другому офіційний Київ виступив стороною-співзасновницею об’єднання, а український парламент у квітні 2004-го, синхронно з парламентами Росії, Білорусі та Казахстану, ратифікував відповідну угоду.
Здавалось би, ось уже Україна в російській «інтеграційній кишені». Український президент Кучма на Заході був дискредитований після «касетного» та «кольчужного» скандалів, а тому традиційна для нього багатовекторність у зовнішній політиці дедалі частіше окреслювалася у проросійському напрямку. Та й Путін (сьогодні важко буде в це повірити) мав чимало симпатиків серед пересічного загалу українських громадян. Принаймні соціологічні дослідження першої половини 2000-х років фіксували, що його в Україні сприймали краще навіть за особу тодішнього глави української держави.
Вочевидь, такі інтенції вловлював і сам російський президент, і цю карту намагався розігрувати на свою користь. Наприклад, чи багато з іноземних лідерів держав робили «прямі лінії» з народом України на українських центральних телеканалах? А ось Путін – так – 26 жовтня 2004-го, під час свого візиту до Києва за кілька днів до першого туру виборів українського президента. Але, за іронією долі, справа виявилася малоефективною – Янукович, за якого під час телемарафону непрямо агітував російський очільник, виборчу кампанію програв, а з перемогою Помаранчевої революції та її насамперед євроінтеграційних запитів, питання повноцінного членства України в ЄЕП поступово відійшло з порядку денного української влади. Дарма, що свій перший закордонний візит новий президент – лідер «помаранчевих» Віктор Ющенко – здійснив саме до Москви.
Путін сприйняв успіх тоді ще Помаранчевого майдану як особисту поразку. Він так до кінця і не зрозумів – а проти чого ж протестував український народ, у якого якраз лише економіка стабілізувалася, добробут пересічного українця почав покращуватися, та й навіть з’явилися перші зародки українського середнього класу? Та ще й російський газ далі був недорогий. Чого ж тим українцям було ще треба? Казали, що вибори фальсифікували? Та це ж не привід виходити на протести!
Розмірковуючи десь у такому напрямку, російський глава держави (а у 2008–2012 роках – прем'єр-міністр) Путін робив все, щоб таки посадити на чолі України свою маріонетку, через яку поступово возз’єднати «блудну українську сестру» в лоні «братніх народів». І набір інструментів для цього був підібраний масштабний – від «газових війн» 2006 та 2009 років, які мали б дискредитувати українську владу перед власними громадянами та західними партнерами до формування росіянами образу України як failed state та його поширення фінансованими з Росії західними ЗМІ. Це вже не кажучи про щедру інформаційну (та й фінансову) підтримку всередині України проросійських партій та громадських організацій, які мали б всіляко підживлювати опозиційні настрої проти «помаранчевих». А також просування ідеї «руского міра» серед пастви УПЦ МП та на гуманітарному фронті.
Зрештою, у 2010 році таки переміг Янукович. І знову, здавалось би – ось уже вона, Україна! Нарешті попалася! Відразу навесні 2010-го, так би мовити, «не відходячи від каси» Москва та Київ підписали Харківські угоди, а парламенти обох країн ратифікували їх. Україна мала б отримати дешевший, аніж у «контрактах Тимошенко», газ (спойлер – так фактично і не отримала), а Росія – пролонгований термін перебування свого Чорноморського флоту в Севастополі до 2042 року.
А які ж відкривалися перспективи для подальших переговорів! Можна ж було домагатися приєднання української сторони до Євразійського економічного союзу (ЄЕС), ідея становлення якого якраз у 2010 році зародилася у кремлівських кабінетах. Принаймні до Митного Союзу ЄЕС. А ще – ближче інтегрувати нашу культуру, освіту, історію, спорт (чи ще хтось пам’ятає ідею створення об’єднаного українсько-російського чемпіонату з футболу?).
Але й таким солодким снам кремлівських мрійників не судилося збутися. Здавалось би, маріонетка Янукович, чи то з небажання ділити український ринок, який сприймав як свою вотчину, з росіянами, чи то побачивши в європейській інтеграції добру можливість для власного репутаційного «вибілювання» та й додаткового збагачення, впритул наблизився до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Ох, можна собі уявити, якою і цього разу була злість Путіна! І він таки надавив на українського візаві – за тиждень до підписання документа Янукович та прем’єр-міністр Азаров оголосили про «відтермінування» його візування. У Москві видихнули з полегшенням, але ненадовго – відмова від євроінтеграційного курсу України спровокувала справжнє суспільне обурення, яке врешті переросло в Революцію гідності.
Після тримісячних акцій протесту на київському Майдані, супроводжуваних розстрілами протестувальників, Янукович з поплічниками втекли з країни. Більшість з них опинилася в Росії. Але, звісно, «інтеграція» в такому вигляді Путіна не надто втішила. У Кремлі перемогу Майдану сприйняли як «державний переворот», у «покарання» за який Росія вирішила окупувати Кримський півострів та частину Донбасу.
Але ж хотілось би контролювати всю країну! І російський президент чекав. Великі надії покладав на парламентські вибори 2019 року. За цей час зробив ставку на свого кума Медведчука, який від рівня маргінального «Українського вибору» виріс до «Опозиційної платформи – за життя». Паралельно наближені до цієї політсили соціологічні агенції малювали величезну підтримку проросійських настроїв серед українських громадян.
Брехня настільки бурхливо продукувалася, що в неї повірили самі ж її автори. Вочевидь, щиро надіючись, що серйозного опору російська армія в Україні не зустріне. Що насправді потрібно розділяти хороший український народ, який, мовляв, усвідомлює свою «спорідненість з російським народом» (чи дарма під авторством Путіна влітку 2021 року з’явилася стаття з екскурсом в українську історію), та «злочинний київський режим», який нібито «окупував Україну», російський президент розпочав повномасштабну війну проти української держави. Скромно назвавши її «спеціальною воєнною операцією», планувавши за декілька днів, а максимум – тижнів нарешті приборкати цю «норовливу Україну», встановивши там підконтрольний Москві режим.
Тижні з того часу вже переросли в місяці. А Путін і далі дивується, де ж і цього разу було допущено прорахунки? І найзручніше в такій ситуації йому ствердити, що «Захід з України створив анти-Росію». Бо, як виглядає, кремлівському диктатору навіть в голові не вкладається сама думка про те, що Україна здатна самостійно визначати свою внутрішню та, головне, зовнішню політику. І мільйони людей готові за це боротися. Навіть зі зброєю в руках. Часто жертвуючи і своїм життям.
А тим часом Путін у військових невдачах на фронті готовий безкінечно звинувачувати чи то російський генеральний штаб, чи то когось зі свого оточення. Головне – не власну недалекоглядність. Бо визнавати себе головним невдахою у світовій геополітиці ніхто не хоче. Особливо тоді, коли ним насправді і є.