Так, в Умані встановлено пам’ятник Ґонті і Залізняку. Саме в Умані.
Інформаційний простір переповнений емоціями, звинуваченнями в бік українців, антисемітськими гаслами тощо.
Як на це реагувати історику? Давньоримський автор Тацит проголошував принцип «без гніву та пристрасті». Чи можливо це?
Адже кожен історик є людиною і, знову латинська мудрість, «ніщо людське йому не чуже». На його бачення історичних подій впливає громадянство, релігійна та національна належність, політичні переконання, гендерна належність.
Отже, що я можу сказати з приводу історичної події «монументалізації» історичних постатей? Сказати як українець єврейського походження, прибічник демократичного європейського вибору України?
1. Національні герої та «національна історіографія»
В одній із попередніх статей я вже писав, що національні герої є різними у різних народів, і часто буває, що національний герой одного народу є кривдником чи навіть катом для іншого. Можна навести приклади Чингіз-хана для монголів і слов’ян, полководця Олександра Суворова для росіян і поляків, Моше Даяна для євреїв та арабів тощо.
Дуже нечасто бувало, коли національний лідер підіймався над національними інтересами свого народу та розумів, що національний егоїзм, деструктивний націоналізм, спрямований проти інших, зрештою вдарить і по його власному народу. Серед таких небагатьох передусім хочу назвати ім’я Митрополита Андрея Шептицького, духовного провідника українського народу в часи суворих випробувань середини ХХ століття, очільника Української Греко-Католицької Церкви, справжнього українського патріота, захисника інтересів українців. Він же організував порятунок близько 200 євреїв від полум’я Голокосту, сприяв налагодженню нормального, дружнього співжиття між українцями та поляками. Тішить, що сьогодні ім’я цієї непересічної історичної постаті стає дедалі відомішим серед українців. Нещодавно зведений пам’ятник Митрополиту у Львові, біля Собору Святого Юра, сприяє консолідації нашого суспільства на основі загальнолюдських цінностей, які ми шануємо.
Що ж стосується Ґонти та Залізняка – жодним чином не хотів би повчати українців або навіть рекомендувати, якого історичного героя їм шанувати, кому встановлювати пам’ятник та покладати квіти. Ще раз наголошую: у кожного народу є свої національні герої, їх обирає народ… Або ті люди, які намагаються вплинути на народ, зорієнтувати на щось чи проти чогось.
Ґонта і Залізняк діяли на теренах, де основними національними спільнотами були українці, поляки та євреї. Звичайно, на цей базовий «національний трикутник» намагалася впливати і Росія, яка мала свої імперські плани щодо українських та польських земель.
Відповідно, варто хоча б коротко ознайомитись із ставленням поляків, українців, євреїв, росіян до згаданих українських ватажків та самого українського руху – Коліївщини.
Багато польських істориків, а за ними – чимало пересічних поляків слідують традиції польського історика Фр. Равіта-Гавронського. Він упереджено характеризує українців як «дикунський» народ, який милується такими «чеснотами», як розбишацтво, грабіжництво, кровожерливість та анархістичне бунтарство. Це, мовляв, і було основною причиною виникнення Коліївщини. Подібних поглядів дотримувались Корзон, Роллє та ряд інших польських істориків.
Московській характеристиці Коліївщини та її ватажків надала тон сама цариця Катерина Друга, назвавши українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» розбійниками й злодіями («разбойніки, вори»). Таку ж оцінку повторювали практично всі московські історики Російської імперії. Відомий історик С. М. Соловйов виступи селян оцінює як сліпий бунт проти панського гноблення. Але, крім того, невідомо на чому базуючись, твердить про наявне і позитивне змагання гайдамаків, особливо ж коліїв, до... возз’єднання правобережної України з Московщиною.
Протилежну, позитивну оцінку Коліївщині надають відомі українські історики Михайло Грушевський, Олександра Єфименко, Іван Крип’якевич та інші. М. Максимович, протестуючи проти навішування на Коліївщину ярлика розбишацтва, вказує на національно-релігійні конфлікти між українцями і поляками як причину кривавої розправи коліїв з польськими гнобителями. М. Костомаров характеризував Коліївщину як протест проти соціального та релігійного тиску польських панів.
Не можна не згадати піднесення образу українських повстанців Тарасом Шевченком. Не в науковій праці, а у формі політичної поеми Кобзар характеризує Коліївщину як всенародне повстання українців проти національного, соціального та релігійного гноблення, а коліїв – як героїв, що героїчно віддають життя за свій народ. Зауважимо, що саме у згаданій поемі «Гайдамаки» вбачають відверті антисемітські сюжети, які бентежили навіть радянську ідеологічну машину, яка підносила народність та «революційний демократизм» українського поета.
К. Гуслистий, О. Лола, В. Голобуцький та інші радянські історики присвятили Коліївщині чимало уваги. Але всі вони намагалися представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як соціальну революцію тогочасного «пролетаріату», тобто селян (представників різних національностей), бажанням яких було «возз’єднатися з російським народом».
В наш час у повсякденному сприйнятті українців домінує образ Ґонти та Залізняка, заданий через «Гайдамаків» Шевченка. При цьому одночасно існує шевченківська героїзація цих діячів як «борців за віру» і радянська характеристика – як борців проти «лядського панського поневолення». Цікаво, що Ґонті та Залізняку сьогодні приписують палке бажання встановити державну незалежність України.
У поляків також залишається поширеним образ, накинений ще історіографією ХІХ ст. Одночасно є тенденції наукового переосмислення гайдамацького руху як виявів соціального бандитизму, а не національно-визвольних або релігійних рухів.
2. Передумови українсько-єврейських взаємин за часів Хмельниччини та Гайдамаччини
Свого часу я написав невелику статтю про українсько-єврейські відносини в історії (тут я навожу нотатки з неї, прибравши посилання, щоб не переобтяжувати текст). Я прагнув не виправдати чи засудити когось чи щось, а намагався показати саме історичні передумови, що формували характер певних рухів, та вчинки конкретних історичних осіб, у тому числі Ґонти та Залізняка.
З’ясування цього питання видається мені надзвичайно важливим, якщо ми хочемо позбавитись неправдивих, суб’єктивних, емоційно забарвлених міфів та оцінок певних історичних постатей та тих спільнот, які вони представляли.
Історична доля євреїв тісно пов’язана з історією українського народу. Як відомо, перша згадка про євреїв на території України датована першим століттям нашої ери, є відомості про їх перебування у Києві з X ст.
Масове переселення євреїв на українські землі відбувалося у XV – ХVI ст., особливо з Польщі після 1569 р. Вони селилися в містах і містечках, рідше – у селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини та Закарпаття разом з українцями та представниками інших народів – росіянами, поляками, білорусами, чехами, словаками, татарами, турками, вірменами, циганами тощо.
Євреї відігравали помітну роль у соціально-економічному та політичному житті України ХVІ – ХVІІІ ст. Але поряд із свідченнями економічного співробітництва між євреями та українцями було чимало явищ економічного суперництва та антагонізму, поряд із добросусідством у селах та містечках вражають факти насильства і масових убивств, що супроводжували національно-визвольну війну українського народу в середині XVII ст. Важливим питанням є з’ясування передумов цих подій.
Ще Микола Аркас, автор відомої «Історії України-Русі», виділяв такі причини народної революції (тут і далі збережена стилістика оригіналів): «...релігійні – бо народ хотів одстояти свою віру, котра зазнавала тяжких утисків; національні – бо народності Українській була велика небезпека од Поляків; політичні – бо народ наш не хотів помиритися з тим ладом державним, що запанував був у Польщі; нарешті соціально-економічні – бо дуже тяжко гнітило народ шляхетсько-жидівське господарство, дуже тяжко давалася взнаки народна неволя на те, що землі людські підгарбали собі пани».
Коли ми розглядаємо соціально-економічні передумови українського повстання, то, перш за все, треба зазначити той відомий факт, що євреї не мали права володіти землею, тому заняттями, що були їм доступними за умов вузького середньовічного ринку, лишалися ремесло, орендарство, лихварство, торгівля і посередництво. З іншого боку, за Литовськими статутами 1566 і 1588 рр. права євреїв у підлеглих Польщі землях встановлювалися практично нарівні з правами шляхти.
Особливо велику питому вагу становили євреї серед орендарів, які нещадно експлуатували українських селян. Так, у володіннях роду Острозьких було близько 4 тис. орендарів-євреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що були під владою Польщі, перебували під орендою єврейських підприємців. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за кілька років, вони нещадно експлуатували селян. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг. Іншою формою оренди стали надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну. Це давало можливість орендареві встановлювати монопольно високі ціни на ці продукти.
Ці аспекти українсько-єврейських відносин широко представлені у багатьох джерелах та історичних дослідженнях. М.І. Костомаров пише: «...Паны, ленясь управлять имениями сами, отдавали их в аренды иудеям с полным правом панского господства над хлопами. И тут-то не было предела истязаниям над рабочею силою и духовною жизнью хлопа... Отдавать имения на аренды казалось так выгодным, что число иудеев-арендаторов увеличивалось все более и более, и Южная Русь очутилась под их властью. ...Крестьянам не дозволялось ни приготовлять себе напитков, ни покупать их иначе как у жидов, которым пан отдает корчму в аренду».
Не кращим було становище в українських містах: «...Міста под польським режимом... занепадають, – пише М. Грушевський, – відстають все більше від сучасного прогресу економічного та культурного життя і разом з тим набувають все більш інородного характеру... Залишки торговлі і промислу потрапляють до рук євреїв, незважаючи на всі спрямовані проти них заборони та обмеження».
Варто зазначити, що і описи соціально-економічного тиску на українців з боку польсько-єврейської верхівки, і картини погромів під час української національної війни в основному збігаються в українських та єврейських джерелах. Так, в українському «Літописі Самовидця» читаємо:«...B Киеве немалое притеснение древним божьим церквам творили бывший тогда киевским воеводой Тышекич, а также иезуиты, доминиканцы, бернардинцы и другие монашеские ордена. Они... запрещали просвещение и школы, христианскую веру считая хуже языческой: больше уважали любого плохого еврея, чем самого видного христианина-русина». Про це ж читаємо у відомій єврейській хроніці Натана Ганновера «Пучина бездонная»: «...Православний народ все більше впадав у злидні, зробився упослідженим і низьким, і перетворився у кріпаків і слуг поляків і навіть, окремо скажемо, у євреїв»; «…вони були настільки принижені, що майже всі народи, і навіть той народ, що стоїть нижче всіх (тобто єврейський, – авт.), панували над ними».
Як наслідок, українське населення сприймало євреїв як союзників польської шляхти в соціально-економічному та духовному поневоленні. Варто зауважити, що ненависть українського селянства до своїх польських та єврейських поневолювачів екстраполювалася на всіх євреїв, зокрема незаможних, які не мали стосунку до експлуатації українського селянства.
Важливим чинником українсько-єврейських взаємин були ідеологічні чинники. У XVIІ столітті, як і в попередні часи, ідеологія здебільшого була представлена у формі релігії, тому мова йде про релігійні чинники.
З одного боку, християнство з давнини живило антисемітські настрої, звинувачуючи євреїв у «боговбивстві», організовуючи «криваві наклепи» тощо. Формувався образ євреїв як «ворогів Христових», чужинців, які, мовляв, протистояли цінностям добропорядних християн.
З іншого боку, в Речі Посполитій православні потерпали від шаленого тиску католицької церкви. Відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (нерідко насильницьке) в уніатство чи католицизм.
Тому під час народних повстань українці знищували і ксьондзів, і євреїв – союзників польських панів. «В одному костьолі, – пише М. Аркас, – над престолом повісили разом ксьондза, жида… і над ними написали: віра однака».
Перехід до християнства (або ще татарський полон) часто був для євреїв єдиним шляхом порятунку. «...Многие из евреев в то время, боясь смерти, – читаємо в “Літописі Самовидця” про часи Хмельниччини, – приняли христианскую веру, но потом, выждав время и убежав в Польшу, остались иудеями, и редко кто из них остался христианином. И так на Украине не осталось ни одного иудея... Также и по той стороне Днепра, по самый Днестр было такое же опустошение замков и костелов, усадеб шляхетских и дворов еврейских...».
Чимало подібних прикладів знаходимо і в єврейських хроніках Меїра з Щебржешина, Натана Ганновера, Шмуеля Файбіш Файделя. Але в більшості випадків євреї відкидали спокусу врятувати свої життя ціною відступництва.
Мужність людей, які йшли на смерть, але не зраджували вірі своїх предків, далеко не завжди викликала повагу повсталих. Часто це сприймалося як упертість у своїх помилках та несприйняття «істинної християнської моралі», щось незрозуміле і тому вороже. Це безпосередньо пов’язано з ксенофобією, несприйняттям чужого та іншими явищами, що стали соціально-психологічними передумовами українсько-єврейських взаємин.
Євреї відрізнялися від українського (як і будь-якого іншого народу Європи) традиціями, звичаями, суспільною організацією. Вони були «не такі, як усі» і, до того ж, самі будували бар’єри самоізоляції. Це, з одного боку, зумовило врятування єврейського народу від асиміляції протягом тисячолітньої історії в діаспорі, а з іншого боку – сприяло пробудженню ксенофобських виявів з боку неєврейського населення.
При цьому в українській національній свідомості формувався стереотип єврея-гнобителя, хитрого та жадібного, підступного і навіть дужого, що примушує українців до дурних звичок. В одній з українських пісень йдеться:
«Як іде український козак, то й корчму минає,
А жид вибігає та українського козака за чуб хватає,
Та ще його двома кулаками по потилиці затинає…»
Отже, ці та інші передумови викликали жорстокі переслідування євреїв, які відбувалися під час повстань – визвольної війни українського народу середини XVIІ ст., Коліївщини тощо. Картини жахливих погромів, масових убивств подібні і в українських, і в єврейських, і в інших джерелах.
У «Літописі Самовидця» читаємо про погроми часів Хмельниччини: «Где только нашлись шляхтичи, замковые слуги, евреи, городские власти – везде их убивали, не жалея жен и детей, грабили имения, жгли и разрушали костелы, опустошали шляхетские замки и усадьбы, еврейские дворы, не оставляя ни одного. Редко кто тогда не обагрил рук кровью и не принимал участия в грабежах имений... Больше всего евреев пропало в Немирове и Тульчине – несметное множество». Про це ж пише М. Костомаров: «...Самое ужасное остервенение показывал народ к иудеям: они осуждены были на конечное истребление, и всякая жалость к ним считалась изменою. Свитки Закона были извлекаемы из синагог, казаки плясали на них и пили водку, потом клали на них иудеев и резали без милосердия; тысячи иудейских младенцев были бросаемы в колодцы и засыпаемы землею...».
Жахливі картини нищення євреїв дають єврейські хроніки. Тільки в Немирові за один день було вбито 6000 євреїв. С. Рот пише: «По всій країні прокотилася хвиля погромів і вбивств таких розмірів і такої жорстокості, що залишила позаду усі переслідування євреїв в Європі...». У 1648 – 1656 pp. повсталі убили десятки тисяч євреїв. Багатьох євреїв було вбито у жорстокий спосіб і коліями.
Чимало дослідників пробують з’ясувати, чим була викликана особлива жорстокість повсталих, зокрема до євреїв. В.А. Смолій та В.С. Степанков у своїй роботі пишуть: «Чим нестерпнішими були знущання з боку панів, урядовців, орендарів, католицького духовенства, чим лютіше власті карали учасників рухів…, тим жорстокішими ставали розправи повстанців над гнобителями...». Як підкреслював Я. Дашкевич, «методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених».
Зрозуміло, що картина українсько-єврейських взаємин була б недостовірною без згадки про співробітництво між українцями і євреями, що повністю не припинялося навіть у часи війн та повстань. Згідно Зборівського миру (1649 р.) євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. Однак ще за часів Хмельницького в Україні-Гетьманщині були євреї. Так, за документами, єврей Абрагам взявся супроводжувати шведського посла Веллінга в його подорожі з Молдавії в Україну, і він спокійно доїхав з послами до тодішньої столиці Гетьманщини – Чигирина.
Є документи, що свідчать про наявність євреїв серед самих козаків. Уже під час повстання під проводом К. Косинського (1591 – 1593 рр.) та С. Наливайка (1594 – 1596 рр.) серед повстанців були євреї. З виданої у 1697 р. у Франкфурті-на-Майні книги берестейського рабина Іоіля Серкеса відомо про принаймні 11 євреїв з-поміж козаків-наливайківців, один з яких, на ім’я Берах, геройськи загинув у бою проти польських військ. Є факти про участь євреїв-повстанців у штурмі Збаража. За дослідженням німецького історика З. Любера, серед козаків-реєстровців, ядра козаків-повстанців, були особи й прізвища, які можуть свідчити про єврейське походження їхніх носіїв (Зраїтель, Жидченко, Жидовкин та ін.).
Історик С. Я. Боровий згадує не тільки євреїв-воїнів, що брали участь у козацьких військових походах, але й євреїв-маркітантів, що супроводжували польсько-козацькі армії в їхніх походах, євреїв-купців тощо.
Отже, важливими чинниками українсько-єврейських взаємин були також економічна вигода та здоровий глузд.
Українсько-єврейські взаємини протягом століть не були однозначними. Про деякі з цих сторінок історії незручно та важко говорити. Але ми маємо з’ясовувати передумови тих чи інших подій та явищ для того, щоб усвідомлення історичного досвіду дозволяло нам позбавлятись міфів про «українців – погромників і різунів» чи про «євреїв – експлуататорів-гнобителів та більшовиків», та про окремі історичні постаті – як про «шляхетних народних захисників» чи про «кривавих убивць-маніяків».
Після цієї історичної ретроспективи повернемось до Ґонти та Залізняка.
3. Отже...
Взяття Умані й влаштована там різанина, постаті Ґонти та Залізняка і сьогодні мають протилежні оцінки з боку польських, єврейських та українських істориків і відповідних національних спільнот. Польські автори, абсолютна більшість пересічних поляків таврують Ґонту та Залізняка як розбійників і зрадників. Єврейські історики та єврейська спільнота характеризують їх як жорстоких погромників та вбивць. Українські історики та більшість їхніх читачів визнають їх як героїв визвольної боротьби, народних месників. Ґонта постає в українській історичній пам’яті як мученик, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ.
Об’єктивну оцінку сучасній історіографії Гайдамаччини, Коліївщини та інших подібних рухів намагалася дати провідний український історик Наталя Яковенко: «...Як і опришківство, гайдамацький соціальний бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків з одного боку та російських і українських – з другого. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до «інстинктів напівдикого суспільства», над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу «народного руху проти шляхетської Польщі», викликаного «кріпосницьким гнітом» та «релігійними утисками»».
Я хотів би підкреслити ось що: кожен народ має право на своїх національних героїв. Але шанування тої чи іншої історичної постаті – у конкретному місці, за конкретного часу – багато що говорить про історичну, національну зрілість народу, його здатність поглянути на них «з іншого боку», зважаючи, зокрема, на історичну пам’ять народів-сусідів.
З огляду на це, спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові – то є вияв піднесення духовності та людськості, і не тільки для українців – але і для євреїв.
Спорудження пам’ятника Ґонті та Залізняку в Умані на мій погляд, є легітимним вибором тих українців, які цього прагнули, але цей вибір обурює євреїв та примушує замислитись, які саме ідеї, меседжі несе цей факт – в Умані, місті з великою багатонаціональною історією. Місті, де поховані єврейські цадики, місці поклоніння десятків тисяч юдеїв з усього світу.
Є відомі постаті євреїв у нашій спільній українсько-єврейській історії – Каганович, Мехліс та інші лідери більшовицької доби, які стали катами для багатьох українців та представників інших народів. Їхня відомість в історії, тим не менше, не дає підстав абсолютній більшості євреїв пишатися цими злодійськими, зловісними постатями.
Мені завжди важко було зрозуміти, чому деякі грузини пишаються Сталіним, відповідальним за злочини проти багатьох грузин (як і проти мільйонів інших), або Берією, який особисто причетний до репресій щодо своїх одноплемінників-мегрелів та грузин.
Мені особисто сумно і шкода, що від імені українців піднесено на монументальну висоту саме Ґонту і Залізняка, саме в Умані.
До речі, Ґонта і Залізняк відомі не лише вбивством багатьох тисяч євреїв Умані, тисяч поляків, але й катуванням та вбивством українців-«уніатів». Що думають про це діячі впливової, авторитетної Української Греко-Католицької Церкви?