У Штатах скоро проміжні вибори. Вже 8 листопада американці переобиратимуть нижню палату Конгресу та третину членів Сенату. Звісно, тут уже давно почались свої внутрішні політичні ігри. Республіканці, в тому числі і ті, які особисто підтримують Україну і персонально хотіли би більшої підтримки для нас, починають критикувати демократів за «такі великі гроші для України». Чисто для того, щоб бути опозицією і отримати за цей популізм свої політичні бали.
Серед техтусовки в Сан-Франциско, Кремнієвій долині і Каліфорнії загалом присутні настрої, які транслював в своєму твіттері Ілон Маск. Мовляв, Україна – молодці, звичайно, але потрібно все це завершувати – тобто домовлятися, не допустити ядерної війни. Та й загалом, саме американські громадяни – це основний пріоритет, адже «в нас тут криза/рецесія/бідність, а ми відправляємо so much money to Ukraine». Саме таким питанням починається один з останніх випусків популярного в США подкасту Джо Рогана, в якому він брав інтерв’ю у Тулсі Габбард. Це колишня представниця Демократичної партії, яка напередодні вийшла з неї, назвавши її «елітарною кабалою розпалювачів війни» і звинувачуючи уряд США в тому, що «вони заробляють на війні».
Також слід згадати Девіда Сакса – голову великого венчурного фонду Craft Ventures і колишнього COO у PayPal. Девід є одним з яскравих критиків та «голубів миру», який апелює до того, що в США немає плану виходу з війни, і що Україні треба віддати Крим, бо «інакше буде ядерна війна і ми всі помремо»…
І це не означає, що всі вони є агентами Кремля, хоч фактично вони й поширюють наративи Москви. Насправді це означає, що… вони і справді так думають. Ці люди володіють великими активами. Їм є, що втрачати. І власне тому ризики, пов’язані з ескалацією та ядерною війною, для них настільки відчутні – вони бояться цього та апелюють до того, що просто хочуть спокійного економічного фону. «Nuclear war» – я чув від них це словосполучення десятки разів. І саме про цей ризик вони думають та постійно говорять в контексті України.
Ну і вони зовсім не робили R&D (домашньої роботи) – досліджень – щодо української історії та історії світових воєн. З огляду на це, вони накидають свої помилкові візії та пропозиції, часто думаючи про Росію, як про СРСР, і екстраполюючи бізнесовий досвід на політику, наївно думаючи, що в політиці діють ті самі правила, і все працює так само логічно, як і в бізнесі.
Водночас із розмов з ними стає зрозуміло, що в США бізнес (навіть дуже великий) досить віддалений від політичного істеблішменту та ухвалення стратегічних рішень. Тобто політика в США – це така доволі закрита тусовка, в якій протягом років учасниками є здебільшого одні і ті ж сім’ї, і потрапити в яку без певної комбінації атрибутів майже нереально.
Відповідно, бізнес, як і твіти Маска, в моменті не впливають на жодні стратегічні рішення США. Ці твіти Ілона впливають лише на його особисті рішення, які стосуються його приватних грошей, і на думки техгіків та хіпстерів, які теж в моменті особливо не впливають на політику.
Саме тому американці так довго запрягають – із законами, ленд-лізами і т.д. Довго підписують документи, але і на довго зобов’язуються та вписуються. Тому зі зміною більшості в Палаті Представників, в теорії, певні процеси щодо допомоги Україні можуть ускладнитись, але не зупинитись.
Незважаючи на це, нам потрібно шукати меседжі та підходи до тих людей та підприємців, які волею-неволею зайняли невигідну для нас позицію. Працювати над тим, щоб «повертати їх на сторону добра», пам’ятаючи, що все це – гра в довгу, і як би нам не було боляче чи неприємно, просто «образи» нічого не дадуть – потрібні дії.