Кожен раз, коли ми ведемося на таку гру – віримо словам влади, що у її діях нема «нічого особистого», або й більше, починаємо їй підігравати своєю злосливістю, заздрістю і т.д., будьмо певні: наступною жертвою можемо стати ми самі. Бо спочатку прийдуть за ними, а потім – за Вами, Вашими друзями, колегами і родичами.
Можливо, нічого особливого не сталося. Можливо, справді йшлося про профілактику – от що зроблено це було невміло й незугарно, у стилі, який більше до лиця старому КДБ, а не службі безпеки демократичної держави з європейськими амбіціями.
Можливий й інший варіант. У світлі того, що відбувається останніми тижнями в Україні – скажімо, справи «Експресу» чи сестри Андрія Парубія – візит СБУ до Українського Католицького Університету виглядає на ще одну провокацію, покликану нейтралізувати опозицію. Нагадаю: Католицький Університет разом з Києво-Могилянкою були єдиними двома університетами в Україні, що офіційно виступили проти призначення Дмитра Табачника міністром освіти.
Як би там не було, ми приречені жити у світі, де ніколи не матимемо достатньої інформації для прийняття рішень. Особливо цієї інформації буде бракувати у стосунках з такими організаціями, як Служба безпеки. Це, однак, не звільняє нас від потреби приймати рішення і діяти – особливо у таких ситуаціях, які описані у листі о. Бориса.
Є одна добра порада: коли не знаєш відповіді, спробуй розширити контекст. Вдайся до порівнянь.
Передусім вилучимо ті порівняння, які можуть не допомогти, а зашкодити. Не порівнюймо СБУ з КДБ і не говорімо, що мова йде про повторення масових репресій тоталітарного режиму. Янукович – не Сталін, а Україна – не СРСР. Ніхто не має зараз ані достатніх ресурсів, ані відповідної ідеології, щоб загнати одну половину країни в табори та змусити другу вдавати, що нічого не сталося. Це по-перше. По-друге ж, перебільшуючи масштаби загрози, ми обеззброюємо себе тоді, коли приходить справжня загроза – як у казці про пастуха, який лякав усіх вовком, поки не прийшов справжній вовк.
Насправді, теперішню Україну варто і треба порівнювати з її двома найближчими – географічно й історично – сусідами: Польщею й Росією. Розкриття архівів польської Служби безпеки показує одне: змушення громадян ПНР до підпису навіть до невинного з першого погляду документу слугувало прологом до вербування. Особливо це стосувалося інтелігенції й духовенства – двох верств, які пересічно відрізняються вищим рівнем громадського сумління та суспільної відповідальності, й саме на цьому, як на струнах арфи, могли майстерно грати «есбеки». У багатьох випадках це ні до чого серйозно не привело. Але воно кинуло на підписантів тінь, з-під якої їм тепер дуже тяжко вивільнитися. У поодиноких випадках це мало трагічні наслідки: не витримуючи тиску обставин, жертви таких ігор закінчували життя самогубством. Зрозуміло, були й такі, що доносили без тіні сумління, заради кар’єрних цілей та особистої вигоди. Але покаранням їм тепер став суспільний остракізм родичів, друзів і колег, не кажучи вже про наслідки державної люстрації.
Якщо Україні судилося піти шляхом Польщі – хоча й непрямим, з відставанням і зиґзаґами – то урок польського досвіду для українців звучить майже як по-євангельски: у демократичних державах немає нічого такого, що б рано чи пізно не стало явним, з усіма можливими наслідками.
У кожному випадку, Ваш контакт зі службою безпеки не може залишатися лише Вашою приватною справою. Якщо це вже сталося – і якщо це не стосується державних таємниць! – то зробіть його надбанням публічної сфери: розкажіть про це своїм друзям і близьким, напишіть листа або текст у своєму блозі і т.д. Привчайтеся до цього самі – і привчайте до цього Службу безпеки, яка має навчитися діяти не в умовах тотальної закритості, а в умовах відкритого публічного простору.
Польський приклад може навчити ще одного: польська опозиція у 1980-ті свідомо пробувала відстежувати кожен випадок переслідувань і робила його надбанням публіки. Подібно польські колеги, ветерани «Солідарності», уже звертаються до нас, українців, творити громадські комітети, які би спеціально вишукували інформацію про репресії й оприлюднювали її. Думаю, прийшов час до цієї поради серйозно прислухатися.
Російський випадок є складнішим і менш передбачуваним. Хоча б тому, що Росія застряла у своїй пост-комуністичній трансформації, і невідомо, коли і чи взагалі – попри ліберальну і прозахідну риторику її теперішнього президента Медведєва – з цього трясовиння вибереться. Одним з головних елементів затягування у це трясовиння була робота спецслужб, спрямована на посилення суспільної ностальгії за «порядком» і «сильною рукою».
Але знову ж таки: у Росії не дійшло до повного винищення опозиції. Її просто загнали у комфортні резервації – такі собі суспільні ніші, де вона може порівняно безпечно існувати, доки не справляє серйозного впливу на суспільство. Ця ситуація є взаємовигідною: опозиція зберігає своє обличчя, бо все-таки виявляє незгоду з владою, а влада має усі нагоди показувати Заходу ці ніші як доказ існування у Росії демократії. За такої схеми репресії не припиняються – вони стають просто більш точними і вибірковими. Головними їхніми жертвами стають ті, хто пробує висунути голову з ніші – а головним інструментом розправи є неполітичні звинувачення у корупції, несплаті податків, сексуальні скандали і т.п.
Схожий сценарій побудови «контрольованої демократії» в Україні намагався використовувати Леонід Кучма в останні роки своєї влади. Його бідою було те, що українські спецслужби на загал не дотягуються за фаховим рівнем до російських. Доказом цього став хоча би витік інформації з найближчого оточення Кучми – т.зв. плівок Мельниченка. Політичні аналітики, які займалися вивченням цих плівок, дуже точно поставили діагноз режиму: вони охрестили його «державою-шантажисткою» (blackmailing state). Держава створює такі умови, за яких практично неможлива чесна та законна бізнесова чи політична діяльність, і кожен громадянин є потенційно злочинцем – а тоді шантажує його, якщо він наважиться на порушення правил гри.
Поведінка Януковича за перші тижні своєї влади не полишає сумніву, що йому ближче до душі російська, а не польська модель. Питання, однак, чи він готовий у цьому йти так далеко, щоб наслідувати Кучму. Це питання немає наперед заданої відповіді, бо залежить не лише від намірів чи потуг самого Януковича, але й від того, наскільки цей рух «вперед у минуле» толеруватиме саме суспільство.
Тому не спішімо судити когось, коли його звинувачують у корупції чи іншому скандалі. Дивімося, чи за цими звинуваченнями не проглядається тінь політичної розправи. Розпізнавати цю тінь досить просто: найправдоподібнішими кандидатами на такі скандали є саме ті структури, які виразно заявляють, що не гратимуть за такими правилами гри. Це, приміром, бізнесмени, які підтримують опозицію, чи той же Український Католицький Університет. Кожен раз, коли ми ведемося на таку гру – віримо словам влади, що у її діях нема «нічого особистого», - або й більше, починаємо їй підігравати своєю злосливістю, заздрістю і т.д., будьмо певні: наступною жертвою можемо стати ми самі. Бо спочатку прийдуть за ними, а потім – за Вами, Вашими друзями, колегами і родичами.
Опозиція у цій ситуації заслуговує на окреме слово. На ній лежить повна відповідальність за те, що за майже п’ять років перебування при владі вона не могла чи не захотіла поламати стару систему. Тому не даваймо їй шансів зараховувати кожен випадок громадського спротиву у свій актив. Нехай опозиція доведе, що вона цієї громади варта – а для початку нехай хоча би вибачиться за свою попередню бездіяльність, малоефективність і т.д.
Зрозуміймо: головним сюжетом української драми не є боротьба влади проти опозиції чи опозиції проти влади. Головним сюжетом є перетворення цієї боротьби у такий формат, коли з’являється можливість для появи і зміцнення третього незалежного гравця – самого суспільства у вигляді незалежних профспілок, автономних університетів, органів самоуправління тощо. Тому фіксування кожного такого випадку, як в Українському Католицькому Університеті, є захистом не лише цього університету, але й всього суспільства, усіх Вас з нами – навіть тієї молодої людини, яка працює в СБУ і так незграбно повелася під час свого візиту (чи, краще сказати, повинна підлягати незграбним правилам, які панують в СБУ).
Найбільшою нашою цінністю є життя, і ніхто не має права у нас його забирати. Другою є гідність. Не даваймо її у себе нікому забирати, дозволяючи вписувати себе у підозрілі схеми співпраці з владою чи опозицією на хисткій моральній базі. Пам'ятаймо: уряди приходять і відходять – нам же з Вами у цій країні жити.