Перший футбольний матч на стадіоні «Арена-Львів» був цікавий усім, крім, власне, самого футболу. Для Львова головні події увечері 15 листопада відбувалися поза межами поля: на дорогах, під стадіоном, зрештою – на трибунах.
Вже непроста процедура добирання на стадіон з центру міста за добрих півтори години до початку матчу Україна-Австрія підтверджує побоювання. Дарма, що «Арена-Львів» розташована досить далеко за межею міста - це не знімає ту саму проблему автомобільних заторів, яка у вечори топ-матчів львівських «Карпат» мучить вболівальників, котрі добираються до майже центрального стадіону «Україна». Можливо, вона стоїть не настільки ж гостро, але навіть на приватному транспорті з центру до стадіону доводиться їхати близько години.
Сам стадіон у вечір матчу виглядає, треба визнати, значно краще, ніж трохи більше двох тижнів тому, у день свого відкриття. До найбільш цнотливих місць зовнішньої «обшивки» стадіону, які тоді були завішані білими шматами, вже теж дійшли руки будівельників; внутрішній навіс «Арени» також нарешті повністю закінчено. Натомість ще далеко не всюди входи на територію стадіону належним чином обладнано, і функцію турнікетів залюбки виконують працівники міліції, пропускаючи бажаючих потрапити на історичний матч безбілетників за 50 грн – ясна річ, неоподаткованих.
А ось купити з рук справжній квиток – проблема. Доводиться обійти увесь стадіон і опитати десятки людей, поки нарешті вдається помітити масове скупчення людей неподалік центрального входу (чи то пак того входу, якому згодом належить стати центральним – наразі повної визначеності тут немає). Стартова ціна квитка з рук – 150 грн, але з кожною хвилиною наростаючий ажіотаж перетворює процес купівлі-продажу на свого роду аукціон, і бідний перекупник, очевидно, під народним тиском всерйоз подумує про втечу. Серед народу, який його переслідує, подейкують, що йдеться про «стоячі» квитки – мабуть, маються на увазі «фанатські» місця за воротами.
Журналістська перепустка, втім, дозволяє пройти на стадіон без зайвих клопотів. Трохи більше клопотів з тим, щоб знайти ложу преси, бо далеко не всі стюарди знають, де ж вона знаходиться – це езотеричне знання доступне лише тим із них, в кого на манішці красується напис «Chief steward».
Після того, як вирішено й цю мінімальну проблему, можна спокійно сісти на місце і спостерігати, як поступово наповнюється чаша «Арени-Львів». За півгодини до початку матчу зайнято лише близько третини місць, але з кожною хвилиною глядачів все прибуває, і в момент стартового свистка норвезького судді, який ще не підозрює, скільки до його роботи буде претензій, на стадіоні вільними залишаються лише зовсім поодинокі сидіння (якщо не рахувати напівпорожньої ложі преси і незрозумілої «залисини» за лівими воротами).
Безпосередньо перед виходом на поле футболістів на нього вибігає Руслана. Очевидно, співати своє «Давай грай» на відкритті їй так сподобався, що вона вирішила повторити виступ ще в перерві між таймами першого матчу на новому львівському стадіоні – а для цього, ясна річ, потрібно було знову провести для глядачів «технічну репетицію» і роздати директиви, як саме їм слід реагувати у різні моменти її виступу. Не можна, однак, не помітити, що в цьому питанні співачка відмовилася від своїх злегка завищених амбіцій і дещо спростила завдання для своєї не надто зацікавленої масовки – тепер треба було всього лише правильно запускати «хвилю».
Ну а далі розпочинається футбол. Розпочинається доволі мляво – футболісти, очевидно, не можуть призвичаїтися до мокрого від снігу поля. Вже на 18-ій хвилині Мілевський забиває гол, на що стадіон реагує бурхливою радістю, але загалом збірна аж ніяк не демонструє тієї яскравої гри, що була з Німеччиною. До того ж, улюбленець публіки, правий захисник львівських «Карпат» Артем Федецький, явно проводить не найкращий свій матч.
Перший тайм закінчується з рахунком 1:0 на користь України. Як тільки лунає свисток на перерву, народ масово валить на «балкон» курити, ігноруючи декілька разів виголошену диктором заборону. Поки Руслана закликає всіх присутніх на трибунах давати і грати, думається про те, що «Арена-Львів» таки справді дуже затишний стадіон (що й казати, якщо футболісти бігають по полю настільки близько до глядачів, що без будь-яких камер і біноклів можна розгледіти цівки поту на їхніх обличчях), і що акустика на ньому в сотні разів краща, ніж на «Україні».
Починається тайм другий, в якому триває млявий футбол тайму першого. Федецького Блохін очікувано замінив у перерві. Ложа преси дещо менш очікувано заповнюється вщерть, подекуди – не конче схожими на представників ЗМІ школярами.
Найбільше пожвавлення трибун викликає вихід на поле Андрія Шевченка – публіка волає «Шева, Шева!», а Шева все ніяк не може дочекатися паузи в грі, щоб вибігти на газон. На 71-ій хвилині Австрія цілком логічно зрівнює рахунок не без допомоги Кучера, який невдовзі реабілітується перед львівськими вболівальниками, даючи волю своїм емоціям і рукам, після чого на полі виникає щось на кшталт бійки. Для Кучера це все закінчується червоною карткою, а для глядачів – хорошим приводом висловити і висвистіти судді все, що вони про нього думають. Трибуни настільки близько, що норвежець все може добре почути, от тільки навряд чи – зрозуміти.
За три хвилини до кінця основного часу публіка підводиться і співає гімн України. Збоку це схоже на останню крапку в історії матчу Україна-Австрія, але Марко Девіч на першій доданій хвилині вписує постскриптум, забиваючи-таки переможний український гол. Щось є в цьому символічне – в першому матчі на «Львів-Арені» за збірну України забивають не етнічні українці, а натуралізовані білорус Мілевський та серб Девіч.
Під скандування «Україна, Україна!» лунає фінальний свисток, і доводиться думати про те, як тепер добратися назад до Львова. Транспорту безпосередньо від стадіону немає, і стюарди радять йти «через хащі» до торгового центру King Cross. Нічого, зрештою, не залишається, як саме так і зробити – таксисти за дорогу до центру міста хочуть аж по 100 грн.