Вже втретє День Соборності минув безрадісно. У 2014-му йшли бої на Майдані, у 2015-му – під Дебальцевим, та й ця зима проходить в очікуванні біди. Попереду маячить проблема реінтеграції непідконтрольних територій Донбасу. Не зважаючи на оптимістичні заяви президента, всім зрозуміло, що зміна прапорів у Луганську і Донецьку – це ще не соборність. Тим більше, що проблеми з суспільною солідарністю існують не тільки по той бік лінії розмежування.
Після Майдану на деякий час запанувала думка, що старі українські протиріччя подолано. Однак уже на парламентських виборах 2014-го виявилося, що розкол між північно-західними та південно-східними регіонами не зник, а просто перейшов у мовчазно-приховану фазу. Невже спалах сепаратизму, який стався у 2014-му, може повторитися знову? Невже Україні завжди доведеться боротися за свою соборність, компенсуючи брак громадянської солідарності зусиллями армії та спецслужб?
Питання суспільної солідарності – одне з головних у держбудівництві. Якщо населення країни тримається купи лише під тиском державних інституцій і життєвих обставин, така країна дуже вразлива. Будь-який історичний струс, що паралізує силові органи та бюрократичний апарат (революція, війна, політична криза) може спричинити розпад країни. Власне, так і сталося в Криму, коли анексію вдалося провести без жодного пострілу.
Розуміючи цю небезпеку, державні еліти зазвичай докладають значних зусиль, аби солідаризувати суспільство. Щоразу винаходити велосипед не треба – існує кілька апробованих, історично вивірених стратегій. Щоправда, вони не є цілком універсальними. Питання в тому, яка стратегія підходить до конкретного суспільства та історичних обставин. І ціна неправильного вибору може бути надто високою.
Найкраща формула солідарності – націоналістична. Народ для націоналістів – не просто населення, а цілісний історичний суб’єкт, зцементований кров’ю. На думку етнонаціоналістів, людей зв’язує у націю кров у їхніх жилах, а у націоналістів політичних – кров, яку вони разом проливали, виборюючи собі місце під сонцем. Звичайно, у дистильованому вигляді обидві версії націоналізму зустрічаються рідко, зливаючись в один більш-менш зв’язний і дуже переконливий наратив.
Націоналізм має чималий мотивуючий потенціал. Ще б пак – ідея єдності крові завжди оповита містичним ореолом і торкається простих та сильних почуттів. «Україна для українців» – конкретний зміст цього слогану достеменно невідомий, але його формально-логічна несуперечливість причаровує і інтелектуалів, і плебс. Те саме стосується предковічної боротьби, яка точилася довго, запекло і героїчно, тому зрадити дідівську справу абсолютно неможливо.
Єдине слабке місце націоналізму – в його обмеженості. В теорії все добре, але на практиці націоналізм провокує одночасно і солідарність, і розколи. Приміром, майже чверть століття ми спостерігаємо, як питання мови – центральне у наших націоналістів – одночасно об’єднує і роз’єднує українців. Суспільство, як по команді, розпадається на непримиренні табори, абсолютно нездатні до діалогу, а стейкхолдери вправляються у взаємних провокаціях.
Ну а історія – це взагалі предмет вічних дискусій з нульовою сумою. Хоча б тому, що в багатьох випадках наші предки вели героїчну боротьбу під чужими знаменами і майже завжди – одночасно по обидва боки фронту. Тому розмови про славних прадідів великих незмінно виходять на незручні теми, а популярну версію історії доводиться ретушувати так сильно, що вона дедалі більше скидається на «Квадрат» Малевича.
А все тому, що Україна надто строката, а її історія надто складна, аби влізти у вузькі рамки простих націоналістичних догм. В останні роки націоналістичну теорію оживили Майдан і АТО. Вони лягли в основу нової міфології про націю, чия солідарність загартована у боротьбі з внутрішнім, а потім і з зовнішнім ворогом. Тут тобі і герої, і подвиги, і, без перебільшення, величні символи. На жаль, ця прекрасна теорія знову не узгоджується з дійсністю.
Майдан, напевно, об’єднав найбільш прогресивних громадських активістів, проте не всю країну. Наприкінці 2014-го лише 54% українців оцінювали Майдан позитивно. Що й не дивно – у багатьох східних та південних регіонах Революція Гідності перемогла лише тому, що активістам вдалося переломити пограничну ситуацію. Ставлення суспільства до АТО також амбівалентне – якщо в Галичині панують войовничі настрої, то Схід налаштований на компроміси заради миру.
Звичайно, і Майдан, і АТО займуть почесне місце в сучасній історії України. Однак ці події не стануть об’єднуючим чинником для всіх громадян – навіть по цей бік лінії розмежування. Тому владі навряд чи вдасться звести Майдан і АТО в ранг національного культу, як це сталося в СРСР з революцією 1917-го та Великою Вітчизняною війною. Відтак питання про основи для солідарності знову зависає у повітрі.
Знайти вихід у межах націоналістичного дискурсу неможливо – всі спроби української влади зайнятися нацбілдингом давали протилежний результат. Схоже, що до об’єднання українців варто підходити зовсім з іншого боку. Справа в тому, що об’єднувати громадян може не лише кров і спільні жертви. Навіть мова й культура – не панацея. Навіть коли історичних підстав для єдності немає, вирішальну роль може відігравати привабливість країни для власних громадян.
США заразили весь світ своєю «американською мрією» не тому, що ковбої «крутіші» за середньовічних лицарів, а американська війна за незалежність дала більше героїв, ніж всі інші війни. Сирійські біженці штурмують кордони Німеччини не тому, що закохані в поезію Шиллера та музику Баха. Та й українців тягне до Євросоюзу зовсім не через сентиментальні почуття і навіть не через гроші – на Заході нас приваблюють передусім можливості, перспективи успіху та елементарний комфорт.
Відкрите суспільство, в якому соціальна нерівність зрівноважена широкими можливостями для самореалізації, вабить не менше, ніж країна з тисячолітньою історією. Греція дала світові Платона і Аристотеля, але лежить на узбіччі міграційних шляхів. Тому що велич Парфенона не компенсує корупції та популізму влади. Якщо держава не здатна забезпечити гідне життя своїм громадянам, її не любитимуть, скільки б героїв не поклали голови за її прапор.
Тому, за влучним висловом Ярослава Грицака, нам справді час перейти з мови ідентичностей на мову цінностей. І не абстрактних цінностей, а тих, що відлиті у європейських стандартах життя. Українці стануть патріотами лише тоді, коли держава дасть їм змогу жити гідно, а не почуватися в’язнями у власній країні. А доти дідівські подвиги будуть збуджувати лише юнаків та сентиментальних обивателів. А решта буде мріяти про еміграцію.