Наступного року виповниться сто років від вибуху Першої світової війни. Війни, яка почала процес руйнації світу наших предків, на цінностях якого значною мірою виховувалися сьогоднішні дорослі покоління народів Центрально-Східної Європи. Цінностях, без розуміння яких зближення з Європою для нас буде неможливим.
Ще під час війни почалися всі ті руйнівні процеси: боротьба «всіх проти всіх», конкуренція за власні національні держави, розквіт націоналізмів і трагедія Другої світової війни, до якої все це призвело. Вони поділили ті європейські народи, які в культурному і світоглядному сенсі становили колись своєрідну, хоч і розмаїту спільноту.
Звісно ж, ідеться про спільноту не «патріотів», а «обивателів», спільними для яких були стиль життя в галицьких містах і містечках, елементи побутової культури, спільні для різних мовних груп слова і терміни, які побутували лише в Галичині. Ну і, звісно, кухня – ще й нині в Галичині з обох боків кордону годі визначити, які страви мають «польське» а які – «руське» походження. Але перш за все у них було ідентичне розуміння таких понять, як добро і зло, справедливість і кривда, гідність та ганьба etc.
Багато що з цього, на щастя, ще збереглося у галичан, і втратити його було б непростимою безвідповідальністю. Це той позитив, на основі якого ми можемо і повинні творити нову спільноту.
Досить вже цих поділів, у результаті яких навіть сьогоднішні мешканці української Галичини, Закарпаття чи Буковини мало знають про колишню спільність, а відтак ставляться одні до одних з недовірою і підозрою. Ще гірша справа з сусідами з-за кордону. Повоєнні кордони різали «по живому» етноси, релігійні і культурні спільноти.
Півстолітня радянська окупація з її політикою ізоляціонізму призвела до того, що нині українці і поляки з єдиної колись Галичини знають про себе щораз менше, а також мало цікавляться одні одними як «чужими». Те ж саме можна сказати і про мешканців Закарпаття та Словаччини, Угорщини, Чехії тощо.
Як показав 22-літній досвід незалежності, Київ та його регіональні пахолки, будучи нездатними впоратися з цими проблемами, замість творення спільноти пропонують «хохляндизацію» всіх земель всередині країни, а зовнішні двосторонні стосунки з сусідами будують на основі конкуренції націоналізмів, що радо підхоплюють націоналісти з тих країн. Україна як слабий і закомплексований гравець боїться своїх сусідів і воліє уникати потреби відкритого діалогу з ними шляхом висування на передній план претензій за «історичні кривди».
Така ситуація є незадовільною, а навіть шкідливою у перспективі зближення України з Європейським Союзом. Тільки ЄС дає надію на те, що народи сучасної Західної України знову повернуться до сім`ї європейських народів – передусім свого «історичного» регіону. Щоб цей процес відбувся природно і цивілізовано, нам потрібно знову повернути собі усвідомлення єдності – історичної, культурної, ментальної та іншої – цього регіону, який становив колись «східну стіну» Австро-Угорської імперії, а згодом може творити східний форпост Європейського Союзу.
Тому нам, Галичанам, варто взяти ініціативу у свої руки. Ініціативу створення нової галицької спільноти, базованої на всьому тому прекрасному, що єднало стару, довоєнну спільноту – той «народ багатьох народів», про який писав Анджей Хцюк.
Основою нової спільноти мають стати всі, хто вважає себе патріотом Галичини, незалежно від того, з яких родин вони походять: чи з довоєнних галичан різних національностей і віросповідань, що й нині мешкають на батьківщині з обох боків кордону, чи з галицьких родин, розпорошених по світах. А також – з родин повоєнних, тобто сучасних мешканців Галичини, які прийняли історію, культуру й ментальність цього краю і стали його патріотами, пов’язують з ним своє майбутнє і майбутнє своїх дітей.
Бо саме про побудову щасливого майбутнього йдеться, а не про воскрешення «щасливого минулого». І саме такий підхід має нас єднати. Від минулого, звісно ж, не втечеш, але його можна відсунути на другий план, щоб воно нас не ділило.
Це має бути спільнота нормальних людей, об’єднаних на галицькому ґрунті. Створення такої спільноти принесе нам чимало переваг. По-перше, дасть силу для того, щоб повернути собі вітчизну. По-друге, допоможе повернути довіру і налагодити співпрацю з народами інших частин колишньої Австро-Угорської імперії, відштовхнутих пугалом українського націоналізму.
Передусім це стосується поляків. Справжнє польсько-українське примирення і поєднання на міжлюдському рівні, які базуються на емоціях, а не тільки на міждержавному, основою для якого є діловий прагматизм. Адже всі больові пункти з історичної українсько-польської спадщини стосуються перш за все галичан (війна за Львів, міжвоєнна діяльність ОУН, «волинська різня» і операція «Вісла»), а не мешканців «великої» України, тож і вирішувати їх доведеться галичанам і з галичанами.
Це буде непросто, але можливо, якщо ми – повторюся – зуміємо минуле, яке нас ділить, відсунути на другий план, звільняючи місце для побудови спільного майбутнього. Майбутнього в єдиній спільноті європейських народів, до яких ментально нам ближче, ніж до малоросів чи великоросів. Але для початку ми мусимо створити свою власну спільноту, базовану на культивуванні європейських цінностей, успадкованих від галицьких предків.