Традиційно в Україні люблять проводити реформи, опираючись на західний досвід. І традиційно, не зраджуючи культу карго, навіть не задумуються над західними принципами, цінностями та ідеями. Просто механічно пробують робити «як в Європі». Результати стабільні, що мало б уже натякнути про якусь тенденцію. Але ні.
Тому не стала сюрпризом і ситуація в новій українській школі. Відразу зауважу, що мова не про конкретну реформу, і навіть не про «владу», а про загальну суспільну тенденцію. Де чергова реформа – лише черговий приклад «карго-культуризму», не більше.
Що нам говорять гуру від виховання й освіти (що у високих кабінетах, що на модних вебінарах) останні парканадцять років? Що кожна дитина унікальна, що всі рівні, що треба знайти в кожній дитині приховані таланти. І це правда! Але які висновки вони виносять зі своєї балаканини? Може, вони говорять, що потрібно важко і цілеспрямовано працювати, щоб стати кращим? Чи потрібно хотіти змінюватися на краще кожен день? Або, якщо дитину підтримають у цьому школа, батьки, середовище, вона стане тим, ким прагне стати? Що таланти потрібно розвивати, врешті-решт? Ні. Не треба напружуватися, говорять нам гуру, ви всі вже є настільки цінними і унікальними, що просто пливіть за течією! Слухайте внутрішній голос, приймайте себе і світ навколо таким, як є. На практиці це виявляється, наприклад, у відсутності оцінювання в молодшій школі. І в забороні вчителю негативно оцінювати роботи учнів.
Щиро кажучи, приймати себе і світ, яким він є, – це чудова порада. Особливо для того, кому за 40 і кому треба знайти виправдання самому собі. Але не для тих, для кого життя тільки починається і є всі шанси зробити його повноцінним. Рівність не означає «кожному за потребою» від колиски до пенсії, це просто нинішні патріоти-реформатори ніяк не можуть забути навчання в партійній школі КПРС. Рівність передбачає однаковий доступ до ресурсів, зокрема тих, які надає школа. А вже в школі потрібно ними розумно розпорядитися. Що дасть дитині школа, в якій не потрібно працювати, де результати не оцінюються взагалі?
Ще важливішим є визначити, що є добрим, а що – поганим. З кого брати приклад? На кого рівнятися? Якщо, як стверджують модні гуру виховання, не існує неправильних думок і кожна думка важлива і цінна, а оцінювання не потрібне, то що залишиться? Ігрова форма і комунікативні навички? Невігласи і так впевнені в собі, розумні постійно сумніваються. Тепер, оскільки кожна думка важлива, а неправильних думок не існує, здогадайтеся, чия думка домінуватиме. Особливо, якщо така думка як «не знаю» буде підкріплена ігровою формою і комунікативними навичками.
Якщо не буде визначено, що можна вважати «успішністю в навчанні» (щоб нікого не образити), для чого тоді працювати над собою. Це вже навіть не негативна селекція, це просто відсутність будь-якого напрямку для розвитку. Хоча батькам школярів стало однозначно простіше – вечорами можна зі спокійною совістю дивитися телевізор.
Так, «європейська модель», яку ми робимо вигляд, що копіюємо, працює ніби так само. Але там є конкретна мета – виявити природні схильності дитини, щоб розвиватися в конкретному напрямку. Українська «нова школа» аналогічно декларує цю ж благородну ціль. Але покладає її втілення на ту саму кількість педагогів і на базі тієї самої матеріальної бази. Чудово, з таким самим успіхом можна доручити Національній академії педагогічних наук відкрити під Києвом Силіконову долину.
Крім того, на Заході, досвід якого ми так старанно намагаємося перебрати, відмова від оцінювання в молодшій школі впроваджувалася після ста з гаком років капіталізму, а в деяких випадках – і після домінування в суспільстві «протестантської етики» (якщо вірити Максу Веберу). Тобто школа врівноважувала панівні в суспільстві настрої, де успіх, праця і самовираження є чимось само собою зрозумілим. Де освіта – ключ до успіху. Після чого «урівнюємо шанси» ми? Після радянської школи і цінностей 90-х років? Коли хлопчики в школах мріяли стати рекетирами, а дівчата – повіями. За пізнього Кучми, правда, тенденція змінилася, і хлопчики почали мріяти стати міліціонерами, а дівчата – їхніми дружинами-підприємицями. Але суть, в принципі, залишилася та сама. До традиційних «покірне телятко дві мамки ссе», «хто сильніший – той правий» і «не висовуйся» ми додаємо «європейську» (в нашому розумінні) модель рівності a la гламурний постсовок. А диплом і так можна купити, головне – здоров’я.
Якщо ми урівнюємо всіх дітей не лише за можливостями, а й за результатами їхньої роботи, ми знеохочуємо їх працювати над собою. По суті, ми робимо колективну лоботомію тим, хто найбільше хоче вчитися. Бо якщо дітей залишити з ігровою формою і комунікативними навичками, але без мети і без завдання, то «виживе сильніший». А еталоном успішності стане, у кращому випадку, «активіст» з успішністю, нижчою від середнього рівня. У гіршому – просто фізично сильніший. Так, це все можна загорнути в гарну обгортку «роботи в колективі». Дуже корисне вміння, потрібне і в науці, і в тюрмі. Потрібне всім, а не тільки «ботанам». Проблема в тому, що тоді не буде ніякої науки, а буде «середнячок» для всіх, і приватні школи «для багатих». Ми точно цього прагнемо?
Кожне покоління вважає своїх наступників інфантильними, незрілими, неготовими до дорослого життя. Про нас такого не скажеш. Наступне покоління буде кращим, бо куди вже більше інфантильності, ніж зараз. Зате так стало добре батькам – без домашнього завдання і щоденників.
До речі, теза про те, що не існує правильних і неправильних думок, вам нічого не нагадує? Про «різні сторони конфлікту», про «не все так однозначно на Донбасі», наприклад. Чи ми просто готуємо нове покоління до життя в умовах постправди?