Європейська Унія прямує великими кроками до створення стратегічного альянсу з Росією. Ціна не має значення
Обкладинка привертає погляд яскравими кольорами. Вона поділена вертикально на дві половини: червону і блакитну. Посередині ведмідь, що стоїть на двох лапах, оточений бубликом начебто знайомих золотих зірок. Під ним заголовок: "Eurussia. Il nostro futuro?" (Євросія. Чи це наше майбутнє?).
Італійський Limes - це серйозне видання, одне з найважливіших європейських періодичних видань про міжнародні відносини. В останньому номері, присвяченому майбутньому відносин між Європейською Унією та Росією, роїться від прізвищ поважних авторів і співрозмовників: є тут і Алєксандр Рар, німецький "гуру" з російських питань, і його співвітчизник Міхаель Штюрмер [Michael Stürmer], відомий історик і колишній радник канцлера Коля, а також Фьодор Лук'янов, головний редактор видання "Росія у глобальній політиці" [Россия в глобальной политике], Алєксандр Медвєдєв, заступник голови правління Газпрому, чи нарешті британський консервативний філософ і публіцист Джон Лафленд [John Laughland].
Головна теза номера: Росія має багато вад, змінюється повільно, її характеризує непередбачуваність, але Європа на неї приречена однаковою мірою через енергетичну залежність і через спільні геополітичні інтереси. Унія повинна відкритися до Росії, щоб дихнути на повні груди, вилікуватися від самозакоханості та зійти з дороги, що веде до неминучого занепаду.
Крім того, без Росії Європа ніколи не стане рівноправним суперником для Америки і Китаю. Лише з Росією Європа буде в стані скинути з престолу дотеперішнього гегемона - США - і лише з Росією зможе опонувати Серединній державі (Китаю). Унія може навіть першою вислати людину на Марс - як пророкує автор одного з есеїв - якщо тільки об'єднає свої сили з Кремлем. Цей політико-науковий чин повинен був би остаточно довести силу і технологічний поступ нової світової великої держави: Євросії.
G2? Яке G2?
Протягом кількох десятків років мрій Європейської Унії, а раніше Співтовариств, про підняття на вищий, ніж посередність, рівень і повалення дотеперішнього глобального ладу розбивалися через брак політичної єдності, економічну безпорадність і військову слабкість. "Святим Граалем" повинен був бути для ЄУ Лісабонський договір, проте, окрім збільшення ролі найбільших гравців Унії (Німеччини і Франції) у формуванні її зовнішньої політики, а також задоволення ego Тоні Блера як майбутнього президента ЄУ, ймовірно, він не принесе очікуваної зміни сил на міжнародній сцені.
Восени минулого року здавалося, що Європа отримала унікальну нагоду: по Вол-Стріт вдарило фінансове цунамі, американська економічна модель виявилася нежиттєздатною і, на думку багатьох європейських оглядачів, самоліквідація США стала реальною перспективою. Європа повинна була тріумфувати на уламках "неприборканого капіталізму" і американської пихи.
Вистачило, проте, декілька місяців, аби ці надії безповоротно випарувалися. Нині Європа бореться з наслідками цього самого цунамі й не виключено, що з кризи виходитиме довше, ніж Америка. Мало того: очі більшості економістів і аналітиків, що думають над тим, скільки ще триватимуть ці негаразди, спрямовані радше на Нью-Йорк, Вашингтон, Пекін і Шанхай, а не на Берлін чи Рим. Про маргінальну роль Європи свідчили також повідомлення зі саміту G20 у Лондоні, в яких найбільше місця присвячували зустрічі Барака Обами з Ху Цзіньтао. ЗМІ вперто вживали формулювання "саміт G2" - що мусило відчутно допекти Анґелі Меркель, Ніколя Саркозі та самому господарю заходу - Ґордону Брауну.
А, отже, майбутнє нашої планети мала б визначати "Кимерика", як вважає британський історик Наєл Ферґюсон і як припускав під час січневого візиту до Пекіну Збіґнєв Бжезінскі? Невже Європу знову вкотре переграли та зіштовхнули на бічний шлях світової політики?
Антиамериканські настрої об'єднують
У цій ситуації альянс із Росією видається розсудливим рішенням, що дає Європі шанс на вихід із тіні "Кимерики".
Серед лідерів Унії найбільш захоплено про таку можливість заявляв прем'єр Італії Сильвіо Берлусконі, який вже у 2002 р. прямо запропонував вступити Росії до Європейської Унії, звісно, у найближчому невизначеному майбутньому. У вересні минулого року президент Франції Ніколя Саркозі, виступаючи перед Генасамблеєю ООН, заявляв про будівництво "спільного економічного простору", який з'єднає Європу і Росію. Місяцем пізніше в Евіані, під час конференції, організованої французьким Інститутом міжнародних відносин, він висловив надію, що Росія буде колись "привілейованим партнером" Унії у справах, що стосуються безпеки.
Також згаданий Алєксандр Рар, незвично впливова постать у німецькій зовнішній політиці, висловлюється за якнайглибші зв'язки Європи з її східним сусідом. "США, Франція і Німеччина зрозуміли, що без Росії не вдасться збудувати сильної і квітучої Європи", - писав Рар три місяці тому в газеті "Российская Газета", офіційному органі російського уряду. В свою чергу, Йошка Фішер, колишній міністр закордонних справ Німеччини, у статті у січні цього року пропонував перетворити НАТО на нову "структуру європейської безпеки з участю Росії". Тільки найбільш наївні не знайшли б у цій ідеї того, що хотів приховати автор: "... і без участі Америки".
Недружнє ставлення до США може бути головним ідеологічним об'єднувальним елементом Євросії. За часів президента Джорджа Буша-молодшого слова критики, що лунали на його адресу з Москви, Берліну чи Парижа, були майже однакові. Досить згадати німецько-франко-російський опір американському вторгненню в Ірак у 2003 р. У Європі винятково гучними були голоси обурення таємними польотами ЦРУ чи ставленням до в'язнів на базі Ґуантанамо - зокрема, коли їх порівняти зі слабким попискуванням після вбивств Алєксандра Літвінєнко чи Анни Політковської.
Німецькі, французькі чи бельгійські політики усвідомлюють, що їхня антиамериканська риторика падає на сприятливий ґрунт. У 2007 р. в опитуванні, проведеному інститутом Forsa [forsa Gesellschaft für Sozialforschung und statistische Analyse mbH] для тижневика Stern, аж 48% німців вважали США більшою загрозою для світу, ніж Іран, і лише 31% мали іншу думку. Виглядає на те, що абревіатура ЦРУ викликає нині в Західній Європі більшу огиду, ніж СРСР, і цього не змінить навіть найбільш проєвропейський та налаштований на мир президент США.
Німеччину і Францію, найважливіші країни Унії, об'єднує нині з Росією більше, ніж зі США. Американська адміністрація хоче членства України і Грузії в НАТО; Франція, Німеччина і Росія - ні. Американці хотіли (на жаль, минулий час є, напевно, тут найвідповіднішим) розширити систему протиракетного захисту у Польщі та Чехії; німці, французи і росіяни реагували на ці плани з алергією (у згаданому опитуванні [Soft Return] 72% німців визнали, що проект щита є неприйнятним).
Американці хочуть, щоб Туреччина увійшла до ЄУ і відігравала більшу роль у регіоні Близького Сходу; Франція, Німеччина і Росія бояться Туреччини як вогню. Американці хочуть зберегти економічні санкції щодо Ірану; французи, німці та росіяни охоче б торгували з Тегераном без жодних обмежень. Про економічні зв'язки між Німеччиною і Росією не варто навіть згадувати - час від часу може складатися враження, що німецький уряд діє як одна велика лобістська компанія, оплачена Кремлем для дбання про російські інтереси в Європі.
Варто, натомість, згадати про скандал, який приголомшив атомну енергетику на початку цього року: німецький концерн Siemens безцеремонно зірвав співпрацю з французькою Areva, щоб увійти в альянс із російським Росатомом [Росатом]. Керівництво Areva було настільки обурене, що на початку травня подало позов проти своїх друзів приятелів із братерської Німеччини до міжнародного арбітражного суду.
Ніщо не вказує на те, аби цей німецько-російський романс раптом згас.
Ніхто не слухатиме стогонів
Що це означає для Європи? Дедалі глибші економічні зв'язки з Росією, спільне будівництво атомних електростанцій, спільне транспортування та розповсюдження газу по Європі, повільне відкриття енергетичних ринків Росії для європейських фірм і європейських ринків для Газпрому. У політиці ж остаточне поховання надій колишніх держав радянського блоку на вихід із орбіти Кремля і посвячення України, а також Грузії на вівтарі "нової системи безпеки", про яку писав Йошка Фішер. А врешті спільний фронт Унії і Росії щодо кількох гарячих місць на світі (Іран, Афганістан) і в Раді Безпеки ООН.
"Злагодженість у діях між Європейською Унією та Росією буде в майбутньому все виразнішою (...) В інтересах Європи - підтримка Росії в її діях задля створення власної форми ліберальної демократії. Першим кроком повинно бути відкриття [економічне], завдяки якому росіяни зможуть пізнати зблизька принципи функціонування європейських суспільств і економік, а європейці - краще зрозуміти сучасну Росію" - пише в останньому номері "Россия в глобальной политике" Стефан Шеперс [Stefan Schepers], пов'язаний із унійними інституціями голландський політолог.
Найближчим часом буде інтенсифікована операція з "пом'якшення" обличчя сучасної Росії. Президент Медвєдєв уже вислав декілька сигналів відлиги, даючи, зокрема, інтерв'ю опозиційній газеті "Новая Газета" і звільняючи з в'язниці Свєтлану Бахміну, юриста Міхаїла Ходорковского. Все з одною метою: дати лідерам Унії привід до поглиблення дружби з Росією, яка "демократизується".
Німці та французи, напевно, прагнутимуть до формалізації цього альянсу - будівництва "нової системи безпеки", і агонія НАТО стане нагодою для розриву альянсу з Америкою. А після створення (у 2020, а може в 2030 році?) вільної зони торгівлі між Європою і Росією ми будемо вже на межі створення великої європейсько-російської федерації, Євросії, яка повинна стати противагою для "Кимерики".
Для чого дотримуватися використаної ідеї Європейської Унії, в якій Німеччина не має жодного інтересу в тому, щоб допомагати Естонії, а французи - щоб підтримувати Болгарію, якщо можна створити нову реальність? Без корсета політичної коректності, без необхідності каяття за безсоромні справи з режимом, що ностальгує за епохою Радянського Союзу.
Якщо Америка має за союзників криваві диктатури, у вигляді хоч би Саудівської Аравії чи Єгипту, чому союзником Європи не може стати Росія? А коли Росія стане вже другом Європи, ніхто не слухатиме стогонів русофобів литовців чи поляків. Дружба з Москвою може стати обов'язковою, як колись обов'язковою стала любов до Європейської Унії.
Німці та французи ж зітхнуть із полегшенням, оскільки ніхто вже не звинувачуватиме їх у реалізації власних інтересів за рахунок інтересів Унії. Оскільки бізнес із Росією стане тоді також "нашим" бізнесом, як і проект північного газопроводу стає із дня на день "проектом" Унії. Якщо натомість якась країна почне ставити під сумнів сенс такого геополітичного бачення, завжди може вийти з Унії - таку можливість передбачає навіть Лісабонський договір.
А хто не вийде, полетить в нагороду на Марс.
Чи ми готові до такого сценарію?
Автор: Марек Маґєровскі [Marek Magierowski]
Назва оригіналу: Nowe mocarstwo: Eurosja
Джерело: Rzeczpospolita, 13.05.2009
Зреферував Омелян Радимський