Після всього, що сталось і досі відбувається з нами, нараз постало безліч питань. Ще кілька місяців тому ніхто й не наважувався проблематизувати речі, які всім здавались аксіоматичними. Так, ніхто з нас не ставив під сумнів українську незалежність, яка впродовж останніх 19 років устигла-таки перетворитись на хитку й нестабільну, але все-таки даність. Сьогодні до хрестоматійних питань класичної російської літератури «хто винен?» і «що робити?» додається вже цілком раніше немислиме «чи буде Україна?».
Втім, останнє питання впритул пов’язане зі ще одним: хто очолить спротив сьогоднішній владі? Вже неодноразово багатьма людьми – деморалізованими й дезорієнтованими нахрапистими діями нової влади України (не повертається язик назвати цю владу українською) зі здачі українських національних інтересів – ставилось питання про потребу нового лідера. Лідера, який у короткостроковій перспективі здатен об’єднати роз’єднану і посварену постпомаранчеву опозицію.
Доводилось чути різні речі різного рівня адекватності. Комусь здається, що опір має за старою звичкою будуватись на перевірених кадрах. Тобто, хтось вважає, мовляв, варто гуртуватись навколо Юлії Тимошенко, що вже сьогодні заробляє стигмати мало не мучениці режиму. Комусь найкращою кандидатурою ввижається Олег Тягнибок, якого так часто запрошують останнім часом на ефіри до Мустафи Найєма на ахметовському каналі «Україна». Декому нічого ліпшого на думку не спадає, як оголосити новим месією вічно перспективного й молодого Арсенія Яценюка, або своєрідну еманацію «сильної та справедливої руки» в Україні – Анатолія Гриценка. Хтось чекає Джорджа Вашингтона, хтось марить про Беназір Бхутто, комусь до вподоби Йорґ Гайдер або Авґусто Піночет українського штибу. Ідеологічні смаки й персональні уподобання в українців різноманітні.
Однак, за всіма згаданими (і не згаданими) політиками тягнеться непростий і суперечливий шлейф кар’єрної історії. В певному сенсі кожен із них – це, образно кажучи, «старі граблі», генетично пов’язані з режимом Кучми. Всі вони якимось чином включені до «розкладів», за якими їх вельми легко тримати на короткому повідку. «Газові справи» Тимошенко, оборонні (міфічні чи реальні – наразі значення не має) оборудки Гриценка, «нафтогазове» походження Яценюка, необережні провокації Тягнибока (вже не кажучи про екстремістські погляди) – список «компроматів» можна продовжувати.
Крім того, існує цілком приземлена причина майбутнього провалу більшості сьогоднішніх опозиціонерів. Річ у тому, що всі вони пов’язані з будь-якою владою, що досі існувала в Україні, майновою пуповиною. Умовно кажучи, вони так само компактно, як і будь-який чиновник високого калібру, розселені як не в Кончі-Заспі, Козині, Плютах, то в Пущі-Водиці та Нових Петрівцях. Я вже мовчу про київські «царські села» і «оболонські липки», де компактно розселено український політичний клас із числа колишніх і теперішніх.
Тому коли ми говоримо, наприклад, про Гриценка або Яценюка як головних опозиціонерів, то мусимо тримати в голові простий факт: вони – частина владної субкультури з її неодмінними атрибутами. А відтак, навіть прийшовши до влади в осяжному майбутньому, чи здатні вони будуть забезпечити насправді докорінні зміни системи, з якої вони генетично походять, хоч начебто й позиціонують себе в якості політиків патріотичних, демократичних і проукраїнських, здатних змінити сьогоднішній ганебний і неприйнятний статус-кво?
На жаль, відмовитись від цих атрибутів їм не дозволяє інертність. Людська, надто людська інертність. Тому кожним своїм кроком вони озираються як не на власне майно, то сусідський пліт, умовно кажучи, якогось депутата Кузьмука, з яким на дозвіллі і горілки можна випити, і шашлик з’їсти, і по душах погомоніти. З таким багажем ми знову в майбутньому наступимо на старі граблі 2005 року, коли замість судових процесів ми отримали класичне замирення в межах одного політичного класу. Замирення, яке сьогодні дозволило посмішку нахабної вседозволеності Сергія Ківалова у Страсбургу, що його картка проголосувала за «харківські угоди» за його відсутності.
Я переконаний (і це очевидно вже сьогодні): жоден із сьогоднішніх позавладних політиків не здатен повною мірою об’єднати людей навколо своєї особи. Тому на роль антивладного лідера потрібно шукати людину з інших середовищ. Новий лідер просто мусить походити з іншої субкультури, з іншого кола – студентського, профспілкового, інтелектуального, правозахисного, військового. Сьогодні це здається фантастикою, проте, на мою думку, саме таке нестандартне розв’язання лідерського питання стане запорукою наших завтрашніх перемог.
Зрештою, невже всім українським спецслужбістам – колишнім і сьогоднішнім – подобається те, що відбувається з Україною?