Між першою радянською окупацією Львова 1939 року і «визволенням» 1944 року існувала велетенська різниця. Якщо 1939 року радянська влада, прикриваючись гаслами визволення українських братів з-під польського ярма, все-таки змушена була терпіти домінування поляків і євреїв у місті, то 1944 року цієї «проблеми» вже не існувало.
Євреїв повбивали німецькі нацисти. Місцеві українці, рятуючись перед наступом Червоної армії, рушили з нехитрим скарбом на Захід. Поляків Сталін вирішив виселити на здобуті землі, а точніше провести цивілізовану етнічну чистку територій Західної України. Таким чином у Львові з’явилося багато «нічийного» житла. Але й охочих отримати житло у Львові було чимало.
Тільки з грудня 1944 р. по січень 1945 р. у міську раду було подано 3130 заяв, з яких задоволено 2562. За соціальною належністю це були здебільшого військовослужбовці з сім’ями та інваліди війни. У серпні 1946 р. для якнайшвидшого забезпечення житлом працівників МВС та МДБ виконком міської ради встановив спеціальні ліміти для районів міста. В середньому по 5 квартир на район. Як правило, по місту мова йшла про 70 квартир.
Попри такий високий попит на житло, радянська влада вирішила скористатися ситуацією і радянізувати Львів. Для цього до Львова почали переносити підприємства з Уралу та глибинної Росії. Персонал, зрозуміло, також у повному складі переселявся до Львова. Тож під виглядом індустріалізації проводили радянізацію та русифікацію Західної України. Показовим прикладом масового заселення стало перебазування до Львова на початку 1945-го авіаційного заводу №87, потреби якого в житлі перевищували 15 000 м². Відповідно, вільний житловий фонд швидко вичерпувався. Для поповнення резервів житла наприкінці жовтня 1945 р. в кожному районі міста було створено по п’ять комісій для виявлення вільної житлової площі. Комісії формувала переважно з офіцерів НКВС, в окремих випадках залучали офіцерів з львівських військових частин. Ці комісії мали завершити роботу до 5 грудня 1945 р. Як працювали такі комісії – не важко зрозуміти.
Військовослужбовці були не тільки основною соціальною групою, яка сподівалася отримати житло у Львові, але й водночас найбільш некерованою. Їхнє прагнення отримати житло часто було агресивним, а подекуди відверто бандитським. Для прикладу, наприкінці березня 1945 р. лейтенант І. Могилевський, військовослужбовець 24 артелерійсько-ремонтної майстерні, увірвався в кабінет начальника житлово-квартирного відділу міськвиконкому Ботира з наміром застрелити останнього за відмову надати квартиру. За щасливим збігом обставин, у нього вдалося відібрати зброю.
З першого липня 1946 р. Львівська міська рада спробувала запровадити новий принцип отримання житла. Керівникам львівських підприємств заборонили самовільно викликати на роботу робітників, не маючи для них відомчого житла. Виконкоми районних рад Львова були позбавлені права видавати ордери у своїх районах. Відтепер це право належало тільки заступнику голови Львівського виконкому Павлу Бойку, а за його відсутності – секретарю міськради Ніні Молчановій. Забезпечення житлом офіцерів Червоної армії, МВС, МДБ проводили тільки через Квартирно-експлуатаційну частину (КЕЧ). Всі лімітні ордери, видані організаціями для своїх працівників, вважалися з 1 липня 1946 р недійсними. Надалі видання лімітів було заборонено, за винятком окремих постанов уряду. Видані виконкомом ордери були дійсні тільки протягом 10 днів. За цей час отримувач ордеру був зобов’язаний зареєструватися (прописатися) і вселитися у квартиру, інакше ордер втрачав силу.
Але вже 19 листопада 1946 р. липневу постанову скасували на спільному засіданні виконкому та міському КП(б)У, очевидно, зачепивши інтереси багатьох можновладців. Згідно з новою постановою, виконкоми районних рад міста повернули собі право розподіляти житло. Тепер у першу чергу житло могли отримати громадяни, які постійно працювали на підприємствах і установах Львова, зокрема, демобілізовані червоноармійці, інваліди війни, відставні офіцери та працівники, яких скерували до Львова центральні органи влади. Охочі стати львів’янами мали подати заяву на ім’я голови виконкому, документ на підставі якого він прибув до Львова, або клопотання керівника підприємства з місця роботи. Особи, які прагнули покращити житлові умови, окрім перелічених документів, додавали довідку будинкоуправління із зазначенням умов проживання.
Керуючі будинкоуправліннями непогано заробляли на цих довідках, за потреби зменшуючи розміри житла чи збільшуючи склад родини. Потрібно було зібрати кілька комплектів однакових довідок. Один комплект надавали при записі на чергу, другий – під час отримання ордеру і так далі. Розростання бюрократії породжувало хабарництво. Тому не дивно, що 90% людей, які зверталися у виконком за отриманням житла, самовільно поселялися у квартирах і навіть приписувалися в міліції, не маючи при цьому житлових ордерів.
Активно процвітала і торгівля квартирами. У Львові було кілька неофіційних квартирних бірж. Одна з найбільших діяла на тодішньому Краківському ринку, позаду Оперного театру. Охочі, які мали вільні кошти і хотіли оминути бюрократичну тяганину з міськвиконкомом, радо вдавалися до послуг підпільних маклерів. Схема продажу базувалася на фіктивному обміні багатокімнатних помешкань на однокімнатні з компенсацією різниці. Після цього новий власник, за згодою продавця, реєструвався за новою адресою, а старий невдовзі виписувався з помешкання. Або виїжджаючі в Польщу під приводом продажу меблів продавали і квартиру. Середня вартість такої угоди становила 20 тис. крб, з яких 6 тис. припадало на меблі. Таким шляхом на ринку можна було придбати від невеличкої комірчини до шикарного «люксу». Збігалися ціни і на чорному ринку, зокрема у червні 1946 р. за квартиру середніх розмірів підпільні маклери просили від 10 до 15 тисяч карбованців.
Щоправда, чорний ринок житла мав і недоліки. Існував великий ризик натрапити на аферистів. Як пригадував тодішній квартировинаймач Юрій Гроссман, найколоритнішою постаттю квартирної біржі був бессарабський єврей Аркадій. Одягнений у довгу військову шинель, самовпевнений, з товстим зошитом адрес чимось притягував, викликав довіру. При розмові відразу ж називав низку адрес із буцімто вільними квартирами. За свою „роботу” нічого не просив, але вимагав завдаток 300 крб., буцімто для власника квартири, які той обіцяв врахувати при розрахунку. Отримавши гроші, Аркадій залишав кілька адрес і зникав. Як виявилось згодом, усі вулиці були видумані. Згодом горе-покупець ще неодноразово зустрічав Аркадія у місті, не раз бачив, як того лупцювали, але грошей вже було не вернути.
Ще одне місце, де можна було покращити житлові умови, було на вул. Горького, (тепер – вул. Гнатюка). Імпровізована «біржа» на Горького порівняно з Краківським ринком мала радше інформаційний характер. На місці теперішнього житлового будинку у середині 1946 р. був пустир, огороджений парканом, який і слугував своєрідною дошкою оголошень для охочих знайти помешкання. Оголошення тут здебільшого залишали керівники новостворених львівських підприємств, які надавали житло за умови влаштування на роботу. Намагаючись підібрати оптимальний варіант, люди приходили туди, як на роботу. У багатьох випадках їхні пошуки закінчувались успіхом. Пізніше, у серпні 1948 р., Львівський виконком запропонував міським газетам „Вільна Україна” та „Львовская правда” приймати оголошення від громадян про винайм, пошук, обмін житла, та продаж хатніх речей, що мало сприяти покращенню побутового обслуговування населення. А ще трохи пізніше, у жовтні 1948 р., Рада міністрів СРСР дозволила продаж громадянам одно- і двоповерхових будинків, з числом кімнат від однієї до п’яти включно. Але знову ж таки, придбати житло дозволялось тільки вибраним мешканцям за певні заслуги.
Довільний розподіл житла виконкомами, самозахоплення, торгівля житлом на чорному ринку невдовзі привели до хаосу у житловій господарці міста. Одні громадяни отримували ордери на житло через два дні, інші – через два тижні, треті – через півроку і більше, залежно від «розуміння» кожним шукача квартири глибини проблеми. Назрівала гостра потреба впорядкування житлової галузі, яку цілком природно взяв на себе Львівський міськвиконком. У листопаді 1946 р. міська рада оприлюднила нарешті постанову, яка встановлювала правила реєстрації охочих отримати помешкання. Фактично цим документом виконком запровадив у Львові чергу на житло. Квартирно-житлові сектори районів Львова зобов’язані були завести книгу реєстрацій поданих документів під назвою „Книга черги забезпечення житловою площею”. Книга мала пронумеровані, прошнуровані, скріплені сургучевою печаткою сторінки. Запис у ній здійснювали виключно начальники квартирно-житлових секторів на підставі письмового розпорядження голови виконкому районної ради. Відтепер забезпечення житлом мали здійснювати тільки в порядку черги реєстрації документів у книзі. В особливих випадках квартиру можна було отримати поза чергою в індивідуальному порядку, спираючись на рішення виконкому.
Виконкоми районних рад міста, як виняток, могли надавати житло громадянам, які працювали в інших районах міста за умови, що ті не претендуватимуть на житло за місцем праці. Питання надання житла вирішували спеціальні комісії, які існували в кожному районі міста. До їх складу входили голови виконкомів або заступники, начальники квартирно-житлового сектору та представника районного комітету КП(б)У. Для прикладу, у Львові на 1 січня 1948 р. нараховувалось 3069 осіб, які очікували на житло і були записані в чергу. Особливу категорію в черзі становили, знову ж таки, військові: Герої Радянського Союзу, демобілізовані, інваліди війни та родини загиблих на війні. Протягом року вдалося забезпечити житлом 2115 осіб. Але за рік, з січня 1948 р по січень 1949 р., черга на житло зросла ще на 1470 осіб. В середньому з часу запровадження черги протягом року в ній перебувало від 3000 до 3500 тис осіб.
Але, на жаль, там, де можливі швидкі прибутки, порядок і дисципліну навести дуже складно. Листопадової постанови виконкому 1946 р. часто не виконували: при відповідних знайомствах житло і надалі можна було отримати поза чергою. Саме так можна пояснити, чому із 2520 квартир, розданих у Львові 1949 р., тільки 510 були за чергою, решта отримали житло завдяки кулуарним домовленостям. Всі наступні постанови виконкому почасти також мали лише декларативний характер. Зокрема у червні 1948 р. виконкоми районних рад Львова мали провести перереєстрацію всіх осіб, які очікували на житло. В майбутньому помешкання поза чергою надавали тільки тим, кого викликали до Львова на роботу партійні органи, та відрядженим до міста міністерствами та главками. Особливі пільги надавали демобілізованим солдатам та офіцерам Червоної армії. При бажанні залишитись у Львові квартиру їм надавали без будь-яких застережень. Всіх інших, хто приїхав до Львова за власним бажанням, житлом не забезпечували.
На впорядкуванні процедури отримання житла не могли не позначитися ідеологічні нюанси, пов’язані із ставленням радянської влади до приватної власності. Впорядкування у квартирній сфері обернулося для місцевого населення вилученням «надлишків» житла. Позбутися власного помешкання можна було і в більш прозаїчний спосіб. Якщо квартировинаймач не працював протягом трьох місяців і не „займався суспільно-корисною працею”, його позбавляли помешкання в адміністративному порядку.
Привертає до себе увагу і той факт, що начальники квартирно-житлових секторів на своїх посадах довго не затримувались. Посада керівника давала певні преференції, тому завжди була бажаною і затребуваною серед значної категорії кар’єристів. Тільки в грудні 1944 р. - січні 1945 р. було замінено на посадах трьох начальників і одного заступника квартирно-житлових секторів районів міста, що також свідчить про певну «специфіку» розподілу житла у Львові. Так, з грудня 1944 р. по січень 1945 р. Житлово-квартирний відділ міста очолював М. Літвіненко, потім Таїсія Каховська – обоє отримали дивіденди у вигляді житла.
Але навіть чиновники нижчих управлінських ланок міськжитлоуправління могли розраховувати на серйозний приробіток. Юрист житлового управління Львова Т. Попова отримала трикімнатну квартиру на вул. Дверницького, 48/1 (тепер вул. Ю. Мушака). Скориставшись першочерговістю заселення, Т. Попова самовільно поміняла таблички з номерами квартир, зайнявши таким чином замість трикімнатної – чотирикімнатну. Згодом отримане чотирикімнатне помешкання Т. Попова розділила на два окремі, продавши його працівникам Академії Наук – Бондаренку та Хижняку на основі фіктивних довідок про обмін.
Відчувалася конкуренція у боротьбі за житло і серед приїжджих обивателів. Мешканці будинку (особняка) №70 на вул. Енгельса (тепер вул. Є. Коновальця) Федір та Кіра Висоцькі, Анатолій Копачев та Зоя Бодрова довели до нервового зриву такого ж новосела ‑ інженера Компанійця разом із сім’єю. Претендуючи на площу інженера Компанійця, названі мешканці неодноразово вривалася в його помешкання з матюками, без відома Компанійця давали оголошення про продаж його частки будинку, били вікна та підкидували до помешкання дохлих котів та кротів, справляли природні потреби на сходах квартири, викидали сміття у сад інженера тощо. На жаль, такі випадки по місту були непоодинокі.
Не менш важливою для міста стала проблема збереження житла. Новоспечені «львів’яни» часто ставилися до легко набутого майна, м’яко кажучи, по-варварськи. Для прикладу: керуючий будинкоуправлінням №303 І. Ших для опалення контори розібрав дерев’яні сходи в будинку на вул. Перацького, 40 (тепер вул. Залізнична); старший лейтенант НКДБ Н. Конюхов у грудні 1944 р., проживаючи в квартирі №3, що на вул. Ходкевича, 5 (тепер вул. І. Богуна) розібрав кахельну піч та зірвав бойлер у ванні; завідувач їдальні спецторгу Андрівінова, яка мешкала у квартирі №2, що на вул. Академічній, 5 (тепер пр. Т. Шевченка), звільняючи помешкання, зруйнувала водопровід, газогін, вивезла пральню, бойлер, розібрала кухню, зняла двері, віконні рами. В готелі „Аполло”, що на вул. Косинерські, 7 (тепер вул. І. Карпинця) військові, які там розміщувалася, продовжували користуватися несправними санвузлами, внаслідок чого нечистоти витікали в коридор, руйнуючи приміщення. Ідентична ситуація з військовими була в готелі „Вікторія”, що на вул. Краківській, 9. До жахливого стану була доведена триповерхова будівля на вул. Вроновських, 28 (тепер вул. Ф Колесси). Військова прокуратура, як орендар цього будинку, спричинилася до порушення всіх можливих санітарних норм, зокрема правил користування газом. Газові лічильники були зняті, печі розібрані, газ горів прямо з труб. На тій же вулиці Вроновських, 14у квартирі під №7 мешкав капітан Лазарев, який у сусідній квартирі №8 організував відгодівлю свині і курей.
Завдавали шкоди житловому фонду, як це не дивно звучить, і самі будівельники. На вул. Городоцькій, 12 горе-будівельники знищили декоративну ліпнину – карнизи та пілястри, у несучій стіні з лівого боку пробили нові вікна, що не тільки зіпсувало зовнішній вигляд, але й викликало загрозу обвалу будівлі. Про санітарний стан таких квартир знову говорити не доводиться.
Культура поведінки новоприбулих до міста мешканців вражала виразно споживацькими підходами. З документів радянських та партійних органів виразно випливає, що нові мешканці Львова аж ніяк не цінували того, що їм дісталося задарма, що майже всі вони жили за принципом: «Після нас – хоч потоп!». Про ніяку «цивілізаційну місію» і близько не йшлося. Починаючи з 1944 р., і аж до 1953 р. у багатьох постановах виконкому та всіх правилах користування житлом ішлося про заборону рубати дрова на паркеті чи порозі, рекомендувалося стежити за чистотою в туалеті, не виливати нечистоти на тротуар. Але такі випадки все одно траплялися у місті. Слід віддати належне міськвиконкому, який в квітні 1951 р. намагався вплинути на дотримання новими мешканцями хоча б елементарних санітарно-побутових умов, створивши громадські житлово-конфліктні комісії при будинкоуправліннях. Основним завданням таких комісій було збереження житлового фонду, завдяки застосуванню сили громадського впливу на порушників, закликання до соціалістичної свідомості радянських громадян. Але, попри активність житлово-конфліктних комісій, їхній вплив на мешканців не варто переоцінювати. Випадки недобросовісного ставлення до майна та конфлікти між мешканцями нікуди не зникли, а «комуністична» свідомість і далі диктувала – «все вокруг народное, все вокруг мое».