Вже стали легендарними розповіді сучасних львів’ян про прадідівську кам’яницю у Львові, про варварів зі Сходу, які саме в їхнього прямого родича відібрали елітне помешкання і, заселившись туди, довели його до повної руїни. Дуже часто ці родинні легенди, обростаючи неймовірною кількістю стереотипів та кліше, починають претендувати на єдину «справжню» версію історії повоєнного Львова.
Для подолання такого роду історичних кліше та стереотипів ZAXID.NET вирішив продовжити цикл публікацій про перші повоєнні роки у Львові. Ми пропонуємо сьогодні нашим читачам першу частину дослідження, яке провів львівський історик Роман Генега. Ця стаття є результатом ґрунтовного дослідження матеріалів львівських архівів.
Вінстон Черчіль колись сказав: „Спочатку ми будуємо будинки, а потім будинки будують нас”. Цей принцип не був чужий і для більшовицької влади у Львові. Намагаючись забудувати Львів типовими житловими проектами, радянська влада прагнула створити нову візуальну концепцію соціалістичного міста, яка мала б переважити попередні австрійську та польську соціальною простотою та комфортом. З часом Львів мав перетворитися з класичного європейського в індустріальне, пересічне радянське місто з притаманним йому плануванням та відповідною соціальною атмосферою. Тому житловому будівництву у міській раді надавали пріоритетне значення. Приблизні підрахунки показали, що в 1944-1953 рр. житлові питання стали предметом розгляду на засіданнях виконкому півтори тисячі разів, тоді як питання медицини тільки 500, освіти 400 тощо. В середньому протягом року відбувалося близько сорока засідань виконкому, на яких розглядали від 270 до 300 питань.
Умовно все житло у Львові ми можемо розділити на дві категорії – комунальну (державну) і приватну власність. Державний сектор завдяки націоналізації постійно зростав, і на кінцевому етапі становив 90% усієї житлової площі міста. Сюди також входили комунальні готелі та гуртожитки. Згідно з інформаційною довідкою міського комунального відділу, у Львові на 1 листопада 1944 р. нараховувалося 15 готелів, які мали 508 кімнат і 688 ліжок. Але виконували свою функцію тільки три з них, всі інші були зайняті військовими частинами або частково зруйновані.
Значні сподівання радянська влада покладала на гуртожитки, які мали стати перехідним житлом на час масштабної розбудови міста. За радянським зразком вони поділялися на відомчі та студентські, всі гуртожитки були погано облаштовані, їх забезпечували всім необхідним за залишковим принципом. У гуртожитках заводів „Сільмаш”, №647, №797, „Будкомбінат” ще в жовтні 1947 р. були побиті вікна, бракувало ліжок і м’якого інвентарю. В результаті робітники спали по двоє, мали воші, хворіли на тиф. Кожен із цих сегментів побуту – тема окремого дослідження, але ми зупинимося на двох основних категоріях міського житла: комунальній та приватній.
Уже першою постановою від 27 липня 1944 р., після звільнення Львова від нацистів, міськвиконком заборонив мешканцям міста самовільне захоплення і обмін квартир та переміщення меблів. Особливо це стосувалося військовослужбовців і тимчасових, і постійно розташованих у Львові частин. Покинуті будівлі мали охороняти від розкрадання будівельних матеріалів, вікна мали бути забиті дошками. Усе майно, залишене колишніми власниками в квартирах без нагляду, оголошували державною власністю, відповідальність за яку несли керівники будинкоуправлінь та двірники. У вересні 1944 р. з’явилася постанова виконкому про відбудову комунального господарства Львова. Згідно з нею, виконувач обов’язків начальника „Облжитлоуправління” Тімофеєва мала до 20 жовтня скласти дефектні акти про знищені та пошкоджені будівлі у місті. Після цього мали розпочатись ремонтні роботи із широким залученням мешканців міста, включаючи домогосподарок.
Згідно з інформаційною довідкою міського комунального відділу, на 1 листопада 1944 р. у Львові проживало 280 тис осіб, і нараховувалося 2 млн 240 тис. м² житлової та нежитлової площі, з яких 331 тис. м² були пошкоджені під час війни. А з 15 097 будинків – 2 116 підлягали різного ступеню ремонту, що становило приблизно 14,8% від загальної кількості житла. Із вказаних 15 097 будинків понад 7 тис. перебували у приватній власності, інші були націоналізовані. На початку березня 1945 р. міська рада вирішила розібрати із загального числа 22 будинки, які не підлягали відбудові. Решту будинків об’єднали в будинкоуправління, яких у Львові на 1945 р. нараховувалось 283. Згодом, на першій міській конференції архітекторів, яка проходила з 25 по 28 січня 1947 р. у Львові, архітектор Генріх Швецко-Вінецький уточнив початкові дані, зазначивши, що на 1947 р. 72% усієї житлової площі міста становлять будівлі на три поверхи і вище, 18% - двохповерхові і 10% - одноповерхові. Загалом це становило приблизно 2,3 млн м² житла. Оприлюднений на конференції генеральний план розвитку міста передбачав протягом п’ятнадцяти років демографічний приріст населення у межах 500 000 тис. осіб, що збільшувало потребу в житлі майже вдвічі. За умови дотримання встановленої житлової норми 9м² на особу це було рівнозначно будівництву нового міста.
Поставивши перед собою такі грандіозні плани, радянська влада, замість будувати нове житло, взялася його активно реквізовувати. При цьому відкрито порушуючи елементарні права громадян. Для прикладу, 10 листопада 1944 р. заступник голови Львівського виконкому Павло Ковинєв у листі до прокурора Червоноармійського району міста Стадніка просив дати санкцію на адміністративне переселення мешканки квартири №6 на вул. Пелчинській, 16 (тепер вул. Д. Вітовського) Гертруди Пастернак для передачі її житла працівникам міськради. Інший випадок стався наприкінці грудня 1944 р. Невідомі особи, не пред’являючи ніяких документів чи ордерів та користуючись потуранням керівника будинкоуправління №25-28, намагалися силоміць завезти меблі та виселити з квартири №5 на вул. Собєського, 3 (тепер вул. Братів Рогатинців) робітників електро-механічної майстерні.
Або на початку 1945 р. Львівський митрополичий ординаріат Греко-католицької церкви в особі канцлера митрополита Миколи Голянта звернувся з листом до голови Львівського виконкому Павла Бойка. У листі йшлося про виселення голови Сталінського райвиконкому Павла Павленка з помешкання сестер Василіанок по вулиці Св. Марка, 20 (тепер вул. О. Кобилянської), яке той захопив самовільно. Вселяючись у будинок, П. Павленко викинув з другого поверху кам’яну фігуру Матері Божої, привласнив собі меблі, які були в помешканні, заборонив монахиням, які мешкали поруч, одягати чернечий одяг, обзивав їх нецензурними словами, не платив квартплати тощо.
Найбільше трагедія виселення зачепила польське населення Львова. Обіцяючи допомогу з переїздом до Польщі, нова влада наполегливо пропонувала полякам „добровільно” передавати свої помешкання. Багато польських громадян, не витримавши тиску, змушені були залишити квартири з усім майном, які одразу ж заселяли радянські військові та партійні функціонери. Надалі полякам доводилося місяцями ночувати «на пожитках», очікуючи наступного транспорту на батьківщину. Ті ж польські громадяни, які на свій страх і ризик вирішили залишитися у Львові, також не почувалися у безпеці. Так, Францішка Кручковська, яка мешкала на вул. Длугоша, 27 кв. 1 (тепер вул. Кирила і Мефодія) намагалася отримати ордер на своє помешкання ще з осені 1944 р., але у міськвиконкомі її запевняли, що ця процедура не є обов’язковою. Але, як виявилося, на її квартиру видали ордер новим поселенцям ще в липні 1945 р. Потім вони силою намагалися виселяти її з помешкання.
Підрахувати точну кількість виселених людей доволі важко, бо як така статистика просто не велася. Побіжні свідчення архівних документів дають змогу лише приблизно уявити справжні масштаби трагедії. Зокрема, у середині листопада 1947 р. Львівський виконавчий комітет розглядав питання про розподіл майна виселених зі Львова „українсько-німецьких націоналістів”. Причому цього майна вистачало для того, щоб передати його частину дитячим садкам, будинкам, лікарням, бібліотекам і після цього ще реалізовувати через торговельні організації міста.
Серед різних соціальних груп, які прибували до Львова зі Сходу, якісне житло, яке значно перевищувало встановлені житлові норми, отримували здебільшого партійні функціонери та високопосадовці. При цьому вони часто використовували адміністративний ресурс. Інші категорії населення мусили миритися з однокімнатними квартирами, які часто були переплановані з багатокімнатних „люксів”. Яскравим прикладом такого „розподілу” стало надання міськвиконкомом у липні 1946 р. житла ректору Львівського державного університету імені Івана Франка Івану Білякевичу. Він отримав у користування двоповерховий будинок на вул. Поморській, 58 (тепер вул. О. Мишуги) загальною площею 160 м², який складався з семи кімнат та присадибної ділянки. У зв'язку з цим Львівський університет змушений був відмовився на користь помешкання І. Білякевича від десяти інших приватних будинків, наданих міськвиконком для професорсько-викладацького складу університету. Тоді ж випускник Московського державного історико-архівного інституту Юрій Гросман заледве влаштувався комендантом на Львівському склозаводі №1, отримавши однокімнатну квартиру із загальною житловою площею 12 м².
Певні преференції в отриманні житла отримували переселенці з Польщі. Фактично це були чи не єдині західні українці, яким було дозволено селитися у Львові в перше повоєнне десятиліття. У наданні житла переселенцям міськвиконком не був самостійним, а керувався постановою Ради Міністрів УРСР від 3 грудня 1949 р. № 2825, яка регламентувала ці питання. Постанова не тільки надавала можливість репатрійованим українцям заселитися в цілком пристойні помешкання (у більшості особняки), але й сприяла дотриманню декларативної етнічної присутності українців у Львові. Причини такої лояльності радянської влади саме до цієї національної групи пояснити важко. Очевидно, потенційні кандидати на поселення в місті проходили певну перевірку або якимось чином засвідчували свою відданість режиму, або ж договір, підписаний між Москвою і Варшавою, мали безоглядно виконувати у Львові.
Найбільш імовірно, що радянські функціонери завдяки цій політиці намагалися вполювати двох зайців: розбавити населення Львова українським елементом, щоб в подальшому мати підтвердження пропагандистській тезі про «визволення» Західної України з-під польського панування і мати лояльну до радянської влади групу українців. Але на цьому баталії довкола «нічийного» львівського житла не припинилися, вони навіть перейшли у форму відкритого протистояння між чиновниками і військовими різноманітних радянських відомств.