Якщо на самому початку радянська влада тільки те й робила, що ділила між своїми «нічийне» житло у Львові, то після війни постало питання про розбудову нового комуністичного міста. Львів мав набути звичних для радянських міст рис із типовими будинками райкомів та міськкомів партії, з широкими проспектами, де не бракувало б місця для пропаганди і вихваляння радянського способу життя.
Радянська влада відразу заходилася творити нові проекти перебудови міста, за деякими з них мала впасти жертвою навіть частина історичного Львова. На щастя, цього не сталося, а будівництво радянського Львова обмежилося на початках окремими архітектурними вкрапленнями у центральній частині міста.
Перші радянські житлові будинки у Львові були запроектовані ще 1946 р. Цього року Львівський виконком виділив Електроламповому заводу земельну ділянку обсягом 1,66 га на розі вулиць Тургенєва та Бєлінського (тепер вул. Смаль-Стоцького) для житлового будівництва. Але саме будівництво через брак обладнання і матеріалів проводили дуже повільно, вийшовши на завершальний етап заледве на початку 1950-х років. На цьому етапі влада за рідкісними винятками воліла добудовувати, ніж починати нове будівництво. До слова, при проведенні будівельних робіт обласне архітектурне управління дуже ревно стежило за тим, щоб у проекти не проникли навіть найдрібніші національні чи місцеві елементи.
На першій міській конференції архітекторів, яка проходила 25-28 січня 1947 р., архітектор Слободяник висловився про недоцільність застосування місцевого досвіду будівництва у майбутніх новобудовах Львова, назвавши таку практику „безпринципним застосуванням місцевої архітектури”. Єдиний присутній на конференції галичанин Євген Нагірний досить емоційно заперечив своєму колезі, зауваживши, що саме народ і є натхненником не тільки архітектури, але й усіх інших починань радянської влади. Насамкінець, роздратувавшись, пояснив Слободянику, що таке еклектика, яку останній вбачав чи не у кожному новому проекті, зазначивши, що місто Львів – це архітектурний музей, і тут є чому повчитися. На жаль, аргументи тверезомислячих архітекторів мало впливали на прийняття рішень керівництвом міста. Уже в кінці липня 1947 р. міськвиконком затвердив типову радянську схему будівництва Львова під назвою «Комплексна схема розміщення будівництва у Львові протягом 1946-1950 рр.» Схема, яку представив головний архітектор міста Андрій Натальченко, передбачала розміщення нового житлового будівництва поблизу заводів з урахуванням можливості формування новітнього цілісного житлового комплексу.
У другій половині 1949 р. на засіданні Львівського відділення Союзу радянських архітекторів відбулось обговорення серійних типових проектів житлових будинків для західних областей України. Проекти виконала на вимогу Комітету у справах архітектури при Раді Міністрів СРСР група львівських архітекторів (Микула, Персіков, Шарапенко).
Будівництво Львівського автобусного заводу (1948)
Однією з перших будівель, збудованою за типовим проектом, став житловий будинок для тресту «Головмука» на вул. Б. Хмельницького, 130-132. На виділеній ділянці трест збирався з березня 1952 р. будувати триповерхову житлову будівлю з водогоном, каналізацією і центральним опаленням за типовим проектом серії 302-Д-3. Будинок був розрахований на 20 квартир. Біля нього за типовим проектом серії 264/1535 та серії 722/2 мали також збудувати двоповерхові дитячий садок та ясла. Застосування типових проектів суттєво зменшувало витрати, але водночас це було кроком назад у розвитку архітектури та будівництва. Для прикладу, тримаршові сходи запропоновані у типовому проекті „Большой тип Б”, мали різну висоту сходинок і дивували безграмотністю та кустарністю виконання. Диспропорцію посилювали спроби механічно розміщувати типові будинки в якомусь геометричному порядку, без бажання одержати цілісний ансамбль забудови району. Нестандартність ділянок для забудови певною мірою врятувала Львів від типових проектів житлового будівництва. Місцеві архітектори змушені були пристосовувати будівлю до ділянки, тим самим вносили у типовий проект оригінальність або робили цілком новий проект.
У центральній частині міста будівництво житла проводили більш виважено. Для прикладу, з відома виконкому довший час земельну ділянку розміром 0,15 га на вул. Горького, 3 (тепер Гнатюка) використовували під посіви, також там діяла неофіційна квартирна біржа. Наприкінці серпня 1951 р., згідно з рішенням виконкому, цю ділянку передали Львівському Міському житловому управлінню для будівництва шестиповерхового житлового будинку. Будівлю спроектував архітектор «Облпроекту» Микола Мікула. Добра освіта допомогла Мікулі доволі органічно вписати будівлю в наявний архітектурний ансамбль. Враховуючи попередню критику, будинок декорували радянською державною символікою.
В 1953 р. у будівництві збільшилась вага новітніх та збірних елементів. Наприклад, при споруджені згаданого будинку на вул. Горького вперше використали суцільні залізобетонні сходи і майданчики. Але водночас відкритими залишались питання звукоізоляції, обладнання електропроводки тощо. Хоча будівлю звели із цегли, вона мала дерев’яні перекриття. Під будівництво такого житла в „Облкомунбанку” можна було взяти державну позику в межах 10 тис. крб. При цьому позика не залежала від величини зарплати чи місця праці. Її міг отримати і робітник, і генерал. Дозвіл надавав тільки міськвиконком.
Вартість будівництва одного квадратного метра на 1952 р. якоюсь мірою співвідносна сучасним цінам на житло у Львові і становила приблизно 800 крб. Єдине, що тепер ціни на житло обчислюють у доларовому еквіваленті. Рішенням виконкому міської ради №77 від 3 лютого 1950 р. для Львівського паровозоремонтного заводу було виділено дві ділянки загальною площею 0,78 га на вул. Ярослава Мудрого. Там планували збудувати двадцятичотириквартирний будинок, а на розі Залізничної-Ленінградської – дванадцятиквартирний. Фінансував цей проект паровозоремонтний завод, якому виділили цільові кошти для житлового будівництва в сумі 800 тис. крб. з терміном освоєння в 1950 р. та з уведенням в експлуатацію 1000 м кв житла.
Один із перших львівських житлових будинків, добудований у радянський час, – на вул. Анре Марті, 18.(тепер вул. Хімічна). У червні 1951 р. його здали в експлуатацію для потреб заводу Автонавантажувач. Перші ж зведені за нової влади, а не реконструйовані будівлі почали здавати в експлуатацію заледве в серпні 1952 р. Переважно це були невеликі одноповерхові споруди, як-от гуртожиток Жирокомбінату на вул. Городоцькій, 126 тощо. Багатоповерхівки потребували значно більшого інженерного та фінансового втручання.
Побутовому облаштуванню житлових будинків уваги практично не надавали. Вбудовані шафи, кухні, санвузли після здачі будівель потребували доопрацювань. Декоративні деталі фасадів встановлювали так незграбно, що їх не впізнавали навіть самі архітектори. Штукатурка перебудованого „Облбудтрестом” будинку на вул. 1 Травня – Коперніка виглядала гіршою і старішою, ніж на будинках, збудованих століття тому. Спроби знизити вартість будівництва часто призводили до того, що, замість якісної будівельної конструкції, вибирали дешевшу, з меншою вагою, без врахування експлуатаційної стійкості та інших чинників. На жаль, тогочасні львівські архітектори не виявляли зацікавлення в складанні кошторисів будівництва. Авторський нагляд за будівництвом як такий був відсутній. Архітектор не мав змоги піти в робочий час на будівництво, бо був зайнятий виконанням свого плану. І, як наслідок, не завжди міг впізнати у новозбудованому будинку свій проект.
Сильно погіршували побутові умови мешканців різноманітні механічні майстерні, розміщені, як правило, у житлових будинках міста. Для прикладу, артіль „Червоний Ламповщик” розмістила шкідливе виробництво у напівпідвалі житлового будинку на вул. Бурлярда, 3 (тепер вул. О. Нижанківського) та в будинку №11 на вул. Грузинській (тепер вул. В. Філатова). Артіль виготовляла чаші для ваг шляхом механічної штамповки металу потужним пресом, з подальшим обробленням виробів над відкритим горном. Роботи проводили з шостої ранку до одинадцятої вечора, включно з вихідними без належних шумоізоляції та вентиляції. Гуркіт пресу, шум моторів та їдкий дим заповнював верхні житлові приміщення, створюючи тамтешнім мешканцям нестерпні житлові умови.
Неналежною була і фінансова дисципліна забудовників. В окремих випадках житло не будували навіть тоді, коли кошти на це виділили. Міська рада, для прикладу, намагалася окремою постановою виконкому від 14 лютого 1950 р. зобов’язати Львівську картонну фабрику активніше працювати над запланованими проектами. Виконком зауважував, що підприємство не освоїло 770 тис. крб коштів, виділених для відбудови житлового фонду, зірвавши таким чином план відбудови житла (1060 м²). Натомість фабрика захопилася складанням стандартних житлових дерев’яних будиночків, план спорудження яких також зірвала.
Квартплата у Львові, як і в багатьох радянських містах, залежала від кількості квадратних метрів житлової площі, яка припадала на кожного мешканця. До житлової площі не належали кухня, коридори, ванна та вбиральня, тому ці площі не оподатковували. На 1 жовтня 1944 р. обмір житлових, адміністративних та торгових площ у Львові не проводили або проводили вибірково, тож квартплату майже не нараховували. Загалом по місту було нараховано 30 тис. крб квартплати, з якої міщани заплатили тільки 6 тис. Тому 7 жовтня 1944 р. з’явилася постанова виконкому «Про нарахування і стягнення квартирної плати по місту Львову». Наприкінці грудня 1944 р. у Львові, згідно з вказівкою Народного комісаріату комунального господарства, яка базувалась на Житловому законі 1937 р., визначено мінімум житлової площі на людину – 13,6 м². Квартировинаймач, який мав надлишкову житлову площу у вигляді окремо ізольованої кімнати або кімнати, де можна було обладнати окремий вхід, згідно зі ст. 27 цього ж закону, зобов’язувався у тримісячний термін заселити у виявлені надлишки потребуючих громадян, інакше їх вилучали примусово. Але вже в січні 1946 р. норми мінімальної житлової площі для Львова змінили. Опираючись на постанову РНК УРСР від 31 грудня 1945 р. №2102 «Про тимчасову норму житлової площі по м. Львову», Львівський виконком затвердив нову квоту – 9 м² на одного мешканця. В окремих випадках виконком на власний розсуд міг збільшувати встановлені норми, прийнявши відповідне рішення. Під час затвердження наприкінці жовтня 1946 р. техніко-економічних основ генеральної схеми Львова, виконкомом ще раз зменшив норму житлової площі – до 7,5 м² на час будівництва житла першої черги. Розрахунки базувалися на прогнозі природного збільшення населення міста до 500 тис. осіб за 15 проектних років.
Виходячи з розряду міста, обліку видаткових статей будинкового бюджету та ступеню благоустрою кожного окремого будинку, місцева рада встановлювала основну ставку за один квадратний метр житлової площі, на основі якої формувався розмір квартплати. Для Львова як для міста, де було понад 35 тисяч мешканців, встановили основну ставку квартплати у межах 37,5 – 40 коп. Її могли зменшити на 10%, якщо йшлося про район, далекий від центру, або ж у районі не було крамниць, лікувальних та культурно-освітніх установ. Якщо в будинку не було водопроводу і каналізації, знижка становила 20%, електроенергії – ще 5%. Напівпідвальні приміщення, а також кімнати, які потребували постійного штучного освітлення, отримували знижку 50%. Таку ж пільгу отримували власники прохідних кімнат, які були єдиним шляхом сполучення між кімнатами і виходом на вулицю. При одночасній відсутності усіх або кількох елементів благоустрою відсотки знижок підсумовували, і основна ставка квартплати зменшувалась на загальну суму відсотків. Але оплата житлового помешкання не могла була бути нижчою, ніж 5,5 коп. за метр квадратний. Впливав на суму квартплати і розмір зарплати. На початку 1950-х розміри квартплати було врегульовано наказом міністерства комунального господарства УРСР №35 від 31 січня 1951р.
Завод "Львівсільмаш" (1955)
Окремі пільги з квартплати мали орденоносці. У серпні 1946 р. виконком встановив для них пільгу, яка залежала від розмірів прибутків. Якщо зарплата була менша 75 крб, комунальні послуги дешевшали на 50%. Коли зарплата орденоносця коливалася у межах 75-100 крб – на 40%, 100-150 крб – на 30%, 150-200 крб – на 20%. Врешті, коли зарплата була більша, ніж 200 крб, квартплата меншала на 10% . У лютому 1947 р. цю постанову виконкому скасували, натомість встановили загальну пільгу всім орденоносцям розміром 30%, незалежно від зарплати. Також для покращення матеріально-побутових умов інвалідів війни на початку лютого 1946 р. виконком виділив для їхніх потреб 60 га землі в межах Львова – по 15 га для кожного району. В середньому на одну особу припадало від 00,6 до 0,1 га землі, її можна було використовувати як присадибні ділянки. Ті львів’яни, які в середині 1945 р. відремонтували квартири власним коштом, могли повернути собі вартість витрат, звернувшись до міського житлового управління до 15 жовтня 1945 р .
Окрім квартплати, яка була незначною, керівники будинкоупралінь на свій страх і ризик проводили додаткові збори коштів з мешканців, використовуючи їх для покращення побутових умов. Внески на серпень 1947 р. сплачували кожного місяця. Залежали вони від керівника будинкоуправління, всередньому коливаючись у районі десяти – тридцяти карбованців. Зібрані кошти йшли на оплату вивозу сміття, фарбування газових труб тощо. Міськвиконком не схвалював таких ініціатив, позбавляючи винних місця праці. Але ще впродовж кількох років для покращення побуту двірники збирали з мешканців міста по 5 крб на придбання інструментів, за вивіз сухого сміття тощо. Всі спроби фінвідділу боротися з таким явищем закінчувалися невдачею.
Двірники у цьому випадку заслуговують на окрему увагу, у зв'язку з важливою роллю, яку вони відігравали у створені якісних житлово-побутових умов. Поряд з обов’язками прибирання, двірники регламентували час відкриття і зачинення будинкової брами. На кінець 1946 р. міськвиконком спробував втрутитись у роботу двірників, встановивши чіткий розпорядок відкриття воріт. Відкривати брами двірники відтепер мали о шостій ранку, а закривати – об одинадцятій вечора влітку та о десятій взимку. Запізнілі мешканці могли подзвонити до двірника електричним дзвоником, який був встановлений у більшості будинків. Загалом у Львові 1945 р. нараховувалось 1170 двірників, з часом їхня кількість поступово збільшувалася.
Фінансова дисципліна платників квартплати вимагала покращення. Час становлення радянської влади у місті, який припадав на воєнні 1944-1945 рр., якоюсь мірою виправдовував початкові неплатежі. Але несплата квартплати в 1950-х рр. загострювала проблему безгосподарності та корупції у комунальному господарстві Львова. На березень 1950 р. у місті траплялися цілі будинки, які протягом років не сплачували квартплати. Зокрема, будинок №622 на вул. Тімірязєва (тепер вул. М. Вороного), будинок №107 на вул. Золотій, 33, будинок на пл. Св. Юра, 5 тощо.
Кожен мешканець радянського Львова мав бути зареєстрованим, чи то пак прописаним в органах міліції та домоуправлінні. Домоуправління мало певну самостійність в цьому питанні, маючи можливість приписувати близьких родичів основного квартировинаймача чи власника квартири, якщо його так можна назвати. До родичів міська влада зараховувала тільки дружину, дітей та батьків. Всіх інших родичів чи знайомих можна було приписати тільки після письмової згоди міськвиконкому.
Між усіма мешканцями комунальних будинків і керівниками будинкоуправлінь мали бути підписані договори про винайм житла мінімум на п’ять років. Договір винайму міг бути підписаний з одним із повнолітніх членів сім’ї за згодою родини і за наявності єдиного особового рахунку. Без згоди у цьому питанні договір підписували з членом сім’ї – власником особового рахунку. При цьому всі родичі мали однакове право проживати в квартирі разом із винаймачем. Якщо в одній квартирі чи кімнаті проживало кілька орендарів з окремими особовими рахунками, з ними всіма підписували спільний договір як співорендарями, але із зазначенням частки кожного у загальній житловій площі. Коли хтось із співорендарів вибував, його житлова площа переходила у користування інших. Договір винайму не можна було підписувати з людьми, які перебували під слідством, що відкривало широке поле для різноманітних зловживань.
У договорі регламентували правила користування житлом, які дублювалися з року в рік рішеннями виконкому і були актуальними для всіх десяти повоєнних років. Зокрема було заборонено рубати дрова у квартирах та на сходових клітках, потрібно було дотримуватись чистоти і порядку в місцях загального користування, не знімати і не нищити квартирного обладнання: газових колонок, бойлерів, унітазів тощо. Квартировинаймач був зобов’язаний не менше трьох разів на рік проводити своїм коштом ремонт помешкання. В разі невиконання перерахованих умов, систематичного нищення майна договір могли розірвати, а винаймача – виселити з квартири. Таке ж покарання чекало на мешканців, коли їхня поведінка заважала спокійно жити сусідам, або ж винаймач протягом трьох місяців не сплачував квартплати. Обмін орендованого житла можна було здійснювати тільки після письмової згоди міського житлового управління.
Попри негативне ставлення до рантьє та заробітку на житлі, у певних випадках радянське комунальне законодавство це дозволяло. Таким винятком стала щомісячна виплата 800 крб синові Івана Франка – Тарасу за надання в оренду сімейного будинку на вул. Івана Франка, 152 під музей. Тарас Франко на той час був пенсіонером, молодшим співробітником Академії Наук УРСР і проживав у Києві. Це було своєрідне роялті, яке виплачували Тарасу Франку за ім’я батька. Окрім того, виконком рішенням від 26 листопада 1952 р. звільнив Тараса Франка від податку на будинок та землю за 1952 р., який в сумі за рік становив 1348 крб 50 коп.
Винайняти житло у Львові можна було і в приватному порядку – за 100-150 крб на місяць, залежно від якості квартири.
Таким чином, з огляду на проведений аналіз ми можемо зробити такі висновки: на момент звільнення Львова від нацистів у місті нараховувалося 2,3 млн м² житла на 280 тис. мешканців. У багатьох випадках радянська влада вирішувала житлові проблеми приїжджих зі Сходу шляхом реквізиції житла у місцевих поляків та українців. Серед різних соціальних груп, які прибували до Львова у 1944-1953 рр., переважали росіяни, російськомовні українці, зрідка – вихідці з Галичини. Багато приїжджих відрізнялися низьким рівнем побутової культури, що призводило до нищення житлового фонду міста. Наплив нових мешканців був таким великим, що з 1946 р. міськвиконком змушений був запровадити чергу на житло. Окрім офіційного шляху отримання квартири через виконком, її можна було також купити на чорному ринку, а ціна коливалася від 15 до 20 тис. крб за трикімнатну квартиру. Нові будинки у Львові почали вводити в експлуатацію тільки на початку 1950-х років, вони були виконані за типовими проектами і відрізнялися від старої міської забудови своєю примітивністю та низькою якістю.
Попередні частини: «Нові господарі Львова. Частина перша», «Нові господарі Львова. Частина друга»
Фотографії від Центру міської історії Центрально-Східної Європи