Новий рік новий керівник Львівського муніципального театру (колишній ПРИКВО та ЗОК) Олексій Кравчук вирішив почати з нової вистави, де сам і взявся за режисуру (ті, хто часом таки ходять до театру, знають його режисерську роботу «В очікуванні Ґодо» у театрі ім. Леся Курбаса).
За матеріал для першої на новій посаді постановки обрав не якусь класичну добре відому і розкручену назву, а «Кольори» сучасного драматурга Павла Ар'є - крок ризиковий, але й сміливий, і увага до сучасної вітчизняної драматургії все ж заслуговує на похвалу.
Отож, п'ять різних кольорів, кожен - інший жіночий вік: мрійлива рання юність у рожевому, енергійна молодість у помаранчевому, розчарована і цинічна зрілість у червоному, терплячий похилий вік у фіолетовому і ексцентрична глибока старість у чорному. Всі вони, представляючись, почергово виходять з валізками на сцену - очевидно, планується кольоровий «з'їзд».
На сцені - порожні рами дзеркал (не буду зупинятись детальніше на всій неосяжній глибині цього символу-образу); самі ж дзеркала нависають над сценою. Не сказав би, що в них відображається щось таке, що конче треба бачити саме з такого ракурсу, але не будемо відкидати варіанту, що, висячи там, і вони щось таки та й символізують. Попід рамами навалено якогось рам'я, а з боків видніються чи то зламані парасолі, чи якесь схоже обшарпане ломаччя - вся ця захламлена сцена, очевидно, покликана створювати враження старості, затхлості і віджилості, в чому, на жаль, немає додаткової потреби - враження ці не перестають супроводжувати, як тільки переступаєш поріг цього театру.
Жінки розбрідаються метафізично тинятись поміж декораціями, чекаючи на свої репліки. Спочатку розмова досить абстрактна: мова йде про непривабливу, безпорадну, обмежуючу старість, а отже час, що руйнує людей, долі, мрії вже самим лише фактом свого проминання. «Час... Найстрашніше - він вбиває те, що від людей, речей або подій залишається - він вбиває пам'ять. І робить це повільно, продовжуючи кожну мить страждань у нескінченність». На екран у глибині сцени проектуються світлини, що згорають, будинки, що руйнуються, і т.п. Проте все не лише аж так метафізично: старенька пісяє під себе, вона, за висловом жінки в червоному (в якої, стверджує помаранчева, клімакс), «затрахає всім вуха своїми розповідями», а розповіді, треба сказати - досить відверті (зокрема, про майора зі «збудженою гарматою») і , як підсумовує все та ж старенька, «всі ви - курви!» (що, звичайно ж, пожвавлює публіку). Ось так: через «грубу правду життя» - до трансцендентного!
Згодом тематика стає конкретнішою - з'ясовується біографія головної героїні (жінки в чорному), котра в дитинстві пережила Голодомор, а під час війни потрапила у Францію, де й доживає. І абстрактна тема невідворотного руйнівного часу й старості, не зовсім розвинувшись, починає переходити у діаспорську тему відірваності від рідного, від Батьківщини, тему життєвого хаосу Фортуни: пощастить - не пощастить у житті, і від тебе, здається, нічого не залежить. Образ старенької, попри поруйновану склерозом та іншими фізичними вадами старості особистість, стає піднесенішим і патетичнішим: «Я - Жінка. Моя земля - Україна. Моя кров - червона. Знаю. Бачила». (Щоправда, сумнівним видається, щоб у Франції вона змогла десь нахапатись висловів, типу «йди ти на фіг», знати в молодості такий термін як «клімакс», чи евфемізм «трахати», який набув поширення щойно у 1980-х). Через екскурс в минуле відбувається певне примирення з теперішнім:
- У твоїх історіях завжди всі помирають...
- Доживи до моїх літ і тобі буде здаватись, що ти стоїш одна посеред цвинтаря. Це спочатку лячно, тривожно, потім буде сумно, а далі ти з нетерпінням чекатимеш своєї черги...
Всі беруться за валізки і розходяться, залишаючи жінку в чорному саму, щоб у фінальній сцені таки зійтись ніби для світлини - як частини одного цілого. І остаточно перетягує тему в діаспорський бік фінальна пісня «Чуєш, брате мій». Крапка.
Депресивне враження від сценографії (і театру) підсилюють костюми (художник С.Хорошко) - досить різностильові, незрозумілого часу, деякі яскраві, а деякі доволі зачухані - як помаранчевий (очевидно підібрані з інших вистав). Краще б бідніше, та стильніше. Вже згадані недоліки п'єси доповнюють логічні нестиковки: чому на початку інші «кольори» знають про «чорну» те, що та й сама забула, а наприкінці не здогадуються, чи вона таки відвідала Україну? Хоча, як на драматурга-початківця, - це не такі вже й смертельні недоліки для драми з претензією на «глибину». Замах на серйозну тему є, а глибина і витонченість її розробки, дай Боже, можливо, прийдуть з досвідом. І все ж на питання «Чи варто було починати творити нове обличчя театру саме з цієї п'єси?» постановка не дає однозначно позитивної відповіді.
Що ж до акторів, то часті афекти, що їм доводиться відігравати, видаються штучно накрученими (як от «цок-цок-цок...»), фізична дія пританцьовування танго дещо затирає, затягує і відтісняє реальне акторське тривання на сцені. Та й, судячи з великої кількості русизмів, роботи для завліта театру ще багацько.
Але є у виставі один, не те щоб аж дуже оригінальний прийом, який, проте, мене завжди зачіпає - коли на фінальній пісні перші використані у виставі кадри прокручуються у зворотному порядку: світлини відновлюються з вогню, будівлі постають з пороху. Старість і час руйнують особистість, стирають пам'ять, відбирають розум, але залишаються таки емоції, і зв'язок із найріднішим - таки існує. І ця здатність нехай на хвилину, але не залишити байдужим (часто важливіша за беземоційно-претензійну авангардну концептуальність), змушує очікувати в афіші нових постановок режисера, що формуватимуть нове свіже обличчя театру.
Фото зі сайту www.lvivpost.net