Журналіст «Дзеркала тижня» вважає, що українці голосували за уявного Порошенка, влада не має чіткої мети на Донбасі, а АТО варто було від початку назвати війною за незалежність.
Сергій Рахманін – один із небагатьох українських політичних журналістів, яким вірять і до яких дослухаються. Він не йде в політику, натомість залишається критичним до всіх політичних сил і не боїться висловлювати думки, незручні для більшості. Заступник головного редактора «Дзеркала тижня» та ведучий авторської програми на каналі ZIK може обґрунтувати твердження, що чинна влада уподібнюється попередній і не має плану дій на Донбасі. Говоримо з Сергієм про причини Майдану, справжнього Порошенка та про те, чи потрібні нові обличчя в парламенті.
- Сергію, хотілося б розпочати нашу розмову трішки нестандартно. Уявімо, що ми з вами розмовляємо рівно рік тому. І я запитую: чи вірите ви в те, що через рік Янукович буде жити в Росії, президентом буде Порошенко, а українці зі зброєю захищатимуть свої кордони? Звучало б нереально. Як ви гадаєте, чому це все сталося?
- Якби ви мене запитали рік тому, чи вірю я в таке, я б сказав: не вірю, але припускаю такий хід подій. Тому що політика – це сфера, де може статися все, що завгодно. Тому й прогнозувати щось у політиці дуже важко, легше проаналізувати те, що відбулося. Рік тому мені було очевидно, що Янукович не добуде до кінця свій президентський термін. Ми багато років не вирішували, а консервували проблеми, і саме рік тому дійшли до межі, коли так далі тривати не могло. Майдан вибухнув завдяки трьом чинникам: високому рівню внутрішньої напруги, агресивної політики влади й певним геополітичним намірам Росії.
Проблеми Донбасу та Криму консервували з 1991 року. Ці регіони не були інтегровані в Україну, а їхнє населення не ідентифікувало себе з нею. Всі президенти та прем’єри не змогли зробити нічого, щоб вирішити цю проблему. Тому рано чи пізно цей конфлікт мав вибухнути. Погано, що протистояння стало таким гострим, але добре, що тепер влада вимушена вирішувати цю проблему – робити те, чого ми уникали протягом двох десятиліть.
- Якщо ми вже говоримо про Донбас: за кого ми там воюємо? За людей чи за територію? І чи не ризикуємо, здобувши одне, назавжди втратити інше?
- Якщо «ми» – це частина суспільства, що усвідомлює себе українцями, то ми воюємо в першу чергу за територіальну цілісність. І щоб називати місце, де ми живемо, Батьківщиною. До війни на Сході ніхто в цій країні не ставив собі питання «з чого починається Батьківщина?». З самого початку владі варто було називати це не «антитерористичною операцією», а війною за українську незалежність. Люди, які пішли вмирати на Схід, зробити це заради Батьківщини. Ця війна визначить, де межа України. Можливо, її територія стане трохи меншою.
- Чи зможуть люди, героєм для яких є Безлер, жити надалі в одній країні з людьми, героєм для яких є генерал Кульчицький? Чи не буде занадто болісним для новоствореної української держави примирення з проросійськими мешканцями Донбасу?
- Це залежить від того, скільки людей вважає героєм Безлера. Не думаю, що їхня кількість критична. Віддавати весь регіон на поталу росіянам зараз було б неправильно – треба дати часові розставити все на свої місця. А відповідь на це питання можна було отримати, якби поставити його своєчасно. Ще до початку протистояння на Донбасі ми з колегами замовили дослідження настроїв мешканців цього регіону. Жодна українська влада цього не робила!
Найбільша проблема в ситуації з Донбасом полягає в тому, що влада не ставить чіткої мети. Було би зрозуміло, якби лідери держави сказали: «ми проводимо державний кордон тут, а цей шматок землі відрізаємо». Або: «ми б’ємося до кінця». Але цього немає, тож досі не зрозуміло, як влада досягатиме своєї мети на Сході, й не ясно, яка ця мета.
- Теперішній президент України сформувався у політиці в часи Кучми, як і Янукович. Якогось зовсім нового обличчя на головній посаді ми не отримали. Як ви думаєте, скільки відсотків Януковича є у Порошенку?
- Справді, є певний негатив у тому, що політики, які зараз при владі, сформувались за часів, коли українська держава була, м’яко кажучи, не демократичною. Але те, що Порошенко є вихідцем із 90-х, не є однозначною характеристикою. Не так важливо, скільки відсотків у ньому Януковича, як те, що Порошенко, за якого голосували мільйони українців, є достатньо уявним. Він не такий, яким багато хто його уявляв.
Я мав припущення, що Порошенко захоче залишити яскравий слід в історії. Те, що робиться з моменту його приходу до влади, суперечить цьому припущенню. Він не дав підстав вважати, що ставить перед собою надмету. Поки що він просто п’ятий Президент. Робить те, що робили інші: консервує проблеми, коли не знає, як їх вирішити. Ставить контроль над владою вище за інтереси держави. Вперто не визнає власних помилок. Формує кадрову політику на підставі особистих симпатій, а не фахового добору. Поки що він нагадує своїх попередників.
- Для чого команда Порошенка створює умови для того, щоб представники Партії регіонів та близькі до неї політики залишились у Верховній Раді? Наприклад, «зливає» мажоритарні округи.
- По-перше, мажоритарні округи – це синонім політичної корупції. По-друге, Порошенко хоче сформувати підконтрольний собі законодавчий орган. А людей, здатних виграти мажоритарку, не так багато. Людина, що має багато грошей і шанс здобути округ, обіцяє Порошенку свою лояльність. Тому в округах, де в його партії немає реальної кандидатури, він домовляється з кандидатами, що обіцяють йому свою підтримку згодом. Це можна назвати політичним підкупом чи компромісом, але це точно не має жодного стосунку до цінностей, проголошуваних цими політиками.
- Зрозуміло, що у Верховній Раді з’явиться багато нових облич. Чи будуть вони мати можливість змінити щось зсередини, чи це буде та сама стара вистава, але з новими акторами?
- Навряд чи в людей, які вперше потраплять до парламенту, буде достатньо умов і можливостей змінити щось зсередини. Поява нових облич не є надметою за теперішніх умов. Підвищення обороноздатності, енергонезалежності та збереження економіки набагато важливіші. Сьогодні нам потрібні фахівці, узгодженість дій і відповідність мети, програми та виконавця. А люди, що вперше йдуть до ВР, не є фахівцями у сферах, які вже зараз потребують реформування. І, зрештою, багато людей, які хочуть стати депутатами, були б набагато кориснішими на тих місцях, де працювали дотепер. Для мене є логічним, коли громадський сектор подає політику ініціативи, а він до них дослуховується. Логічним, коли журналіст критикує політика, якщо той на це заслуговує. І, безперечно, логічно, коли воїн захищає Батьківщину в бою. А коли всі вони йдуть до Верховної Ради, це означає, що логіка відсутня. До того ж, багато цих «нових облич» іде у списках певних партій, що означає гарантовану лояльність.
- Але, до прикладу, Мустафа Найєм і Сергій Лещенко продовжують критикувати Блок Петра Порошенка, попри те, що йдуть у його списку.
- Це трохи дивно, погодьтеся. Якщо ви його критикуєте, навіщо йдете до нього в команду? А якщо команда хороша, то навіщо критикувати? У політиці має домінувати логіка, а тут я її не бачу. Якщо хочете руйнувати систему, не варто йти з нею на компроміс.
- То що ж, український політикум зсередини неможливо зламати взагалі?
- А навіщо ламати? Це ж простіше, ніж будувати. Хто сказав, що все так погано? Питання в тому, щоб створити правила гри, які дозволятимуть виконувати свої функції за законом.
- На початку розмови ми фантазували, що могли би трапитися рік тому. Давайте пофантазуємо на завершення. Чого ви очікуєте за рік?
- Ну, Київ точно буде українським. Якщо серйозно, то в найкращому разі Україна існуватиме в межах, у яких існувала до анексії Криму. Ми уникнемо дефолту, розбудуємо власні збройні сили, й в Україні з’явиться прошарок людей, що здобудуть право називатись моральними авторитетами. Ми живемо у дуже складний, цікавий, фантастичний час, і є не тільки свідками, а й повноцінними учасниками становлення української держави. У нас з’явився шанс побудувати країну, про яку ми мріяли попередні двадцять три роки.
Фото Катерини Недеснової