Війна міняє все. Звичний триб життя в одну мить летить шкереберть і треба якнайшвидше знайти себе в невідомих дотепер та ще й вкрай загрозливих обставинах. Не тільки врятуватися, убезпечити рідних, але й запропонувати і надати посильну допомогу армії й державі, щоб якнайшвидше наблизити перемогу. Бувають випадки надзвичайного героїзму, але все ж переважає цілком ординарна поведінка. Проте війна вимагає від усіх зміни усталених ролей.
Погодьтеся, ще зовсім недавно більшості людей, окрім тих, хто пережив це 2014 року, навіть на думку не спадало, що дім можуть розбомбити, рідних убити, а цивільним чоловікам і жінкам доведеться взяти зброю в руки, щоб воювати. Більшість навіть у страшному сні не приміряла до себе роль біженців. Біженців, що опиняться від рідного дому за тисячі кілометрів і будуть кордонами розлучені зі своїми чоловіками та синами. Що втратять роботу й постійні джерела заробітків. Що в тих, хто мав щастя опинитися якнайдалі від фронту, істотно зменшаться заробітки і зростуть видатки. Що доведеться потіснитися і прийняти до себе вимушених втікачів. Було важко повірити в те, що традиційне українське село на заході України, яке вже почало вимирати, поповниться новими молодими сімʼями. Тими, хто встиг втратити навіть звʼязок з далекими родичами, які, попри скрутний і непевний час, усіх прийняли і всіляко намагаються підтримати.
У довоєнній Україні фахівці часто нарікали на брак комунікації між регіонами. На те, що регіони часто «мислять» негативними стереотипами одні про одних. Із чого часто користали нечистоплотні політики. Які звикли за десятиліття мобілізувати свій електорат на антагонізмі і протиставленні. Навіть одна з найсильніших партій обрала собі в назві слово «регіони». Те, що ця партія нагнітала антизахідну істерію – ще пів біди. Найгірше, що їхні «націоналістичні» візаві на заході України цьому якнайбільше сприяли. Звинувачували без розбору «східняків» у їхньому неправильному походженні, безпідставно наділяли себе роллю месії, який переможе «нетаких», змусить їх визнати свою нікчемність і підкоритися.
Підставою для такої зверхності слугували, як правило, далека і суперечливо зінтерпретована історія, послуговування українською мовою і надання собі на підставі українського етнічного походження ексклюзивних прав з ураженням у правах інших. Тих, хто не мав настільки «чистого» родоводу. Зрозуміло, що така позиція не сприяла консолідації українського суспільства, а навіть навпаки – викликала потужні відцентрові сили. Здавалося, що це замкнуте коло, бо дві революції не змогли до кінця подолати розколу. Не змогли, бо регіональні еліти, що боролися за владу в Києві, не пропонували спільної позитивної програми дій. Вони уникали самої розмови про економіку, реформи, соціальну політику. Натомість педалювали зіштовхування і протистояння на підставі різності історичних сюжетів та мовних практик.
Треба сказати, що свого роду прозріння у громадян України настало під час останніх президентських виборів. Коли 73% громадян вирішили відійти від звичної матриці і спробували обрати президентом того, хто намагався говорити про нагальні проблеми і про те, як змінити країну, щоб у ній стало комфортно жити. Насправді про те, як відійти від російсько-радянської моделі не життя, а постійного страждання та «боротьби». Саме цього хотіли донесхочу нагодовані пафосною й патетичною пропагандою українці. І коли вони відчули й побачили, що вища влада може не красти, не обдурювати патокою слів, а до того будувати дороги, мости і школи. Повести справжню боротьбу з олігархатом і головне – бути відкритою і прозорою зі своїми громадянами, тоді вперше між владою і громадянами зʼявилася довіра. Це те, що зробило Україну непереможною навіть перед лицем страшного й аморального ворога.
Сучасна війна як лакмусовий папірець «проявила на справжність» українські партії, політиків, державних діячів, людей зі сфери культури і навіть тих, хто вважався публічними інтелектуалами й моральними авторитетами. Більшість зі старих еліт спочатку злякалися і затаїлися, а потім заходилися рятувати своє місце в системі. Замість того, щоб провести ревізію, вони заходилися виправдовувати усі свої недолугі заяви й передбачення. Хоча життя показало, що президент Зеленський – це справжній патріот України, готовий ціною власного життя боронити Вітчизну, ці особи знову витягнули на денне світло запліснявілі заготовки від тих, хто допровадив Україну на межу прірви і не зміг змиритися з нищівною поразкою на виборах.
Гидотне оббріхування чинної української влади в умовах страшної війни можна пояснити хіба тим, що всі ці вигодонабувачі старої кланово-олігархічної системи бояться не тільки втратити джерела для звичного розкішного існування, але й перетворитися на суспільних банкрутів. На маргіналів і лузерів в оновленій Україні. На жаль, серед цих потенційних банкрутів не тільки окремі особистості, але й цілі суспільні групи. Це політики, які звикли гордитися історією, а насправді звичайні злодюжки, що прикриваються історичними героями. При тому, що якби герої воскресли, то порозвішували б їх на перших ліпших ліхтарях.
«Націоналісти», які завдяки просуванню постулату про примат етнічного націоналізму намагалися наділити себе ширшими правами, ніж їх мають інші громадяни держави. Які хотіли обмежити в правах інших, щоб «прирізати» відібране собі. Поставити інших в нерівні зі собою умови, не маючи на то жодних інтелектуальних або моральних підстав. Їхня поведінка вказує, що вони банально бояться конкуренції. Що в умовах вільного демократичного суспільства на них чекають третьорядні ролі. Їхнє роздуте еґо є неспівставним з їхнім потенціалом і кваліфікаціями.
Це також культурні діячі радянсько-патріотичного штибу. Нікудишні культурні менеджери, письменники, яких ніхто не читає. Аналітики, які не могли не прогоріти на своєму аналізі і прогнозах через власну інтелектуальну немічність. Виправдовуючись за фальшиве й неадекватне прогнозування перед своїми недавніми замовниками, вони ладні боронити навіть спільні з російськими тези і твердження. Вони не соромляться того, що часто співають одним голосом із ворогом і, на жаль, переслідують одну й ту ж мету. А саме – вони бажають поразки Зеленському та його команді. Вдаючи, що не розуміють, що поразка президента Зеленського в умовах війни – це смерть української держави.
Знову повилазили на білий світ культурні діячі і діячки, які намагаються за допомогою звичних для них заборон і законодавчих обмежень зберегти своє місце в системі. Які, нібито з патріотичних міркувань і через політичну «правильність», знову хочуть забороняти когось і щось у культурі. Беруться за просування бездарних середняків, прикриваючись «правильною» політично-патріотичною лінією. Навіть не розуміючи, що тим само уподібнюються до більшовицьких цензорів, які діяли за принципом «партійності» в літературі.
Вони безсоромно влаштовують полювання на відьом, яке насправді є спробою посунути конкурентів і закріпити за собою впливові позиції на внутрішньому ринку. І найгірше – вони зі свого роду «культурою заборони» намагаються вийти в західний світ. Не задумуючись над тим, як дико виглядає там намагання комусь щось забороняти, а тим паче вказувати любити чи ні митців та твори мистецтва. У західному світі прийнято пропонувати і провокувати, а не забороняти. Тому такі акції тільки шкодять Україні, інтерес до якої зараз є надзвичайним.
Тому дуже важливо зрозуміти, що непогамовна активність представників старих еліт, банкрутство яких засвідчує ця кривава війна, є нічим іншим, як спробою залишитися на плаву. Це старі міхи, які сподіваються, що змусять когось знову наповнити їх молодим вином. На щастя, це вже не так.