У прокат вийшов фільм Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди», події якого відбуваються у пізні 90-ті. Час, коли Украна здобула Незалежність, коли розвалився, здавалося б, вічний СРСР, час Революції на граніті, мітингів, зняття з «полиць» фільмів та публікація заборонених творів. А ще час, коли не було грошей, коли зарплатню давали цукром або цеглою, час, коли батьки працювали з ранку до ночі і їм було не до дітей, час бандитів, час «гопоти» та «нєфорів». Саме цей час ціле покоління кінематографістів, і так зійшлися зорі чи просто настав такий кінематографічний час, коли з’явилась ціла низка картин про 90-ті, де кожен із авторів дивиться на ці непрості часи під власним кутом зору.
«Це епоха, яка нас усіх змінила – перехід від Радянського Союзу до наших сучасних днів, але всі ті виклики й досі актуальні для нашого суспільства», – вважає режисер Олег Сенцов.
Зараз, коли протягом трьох років вийшло декілька фільмів про 90-ті, доцільно їх пригадати. Було би навіть цікаво, якби хтось зробив такий міні-фестиваль, адже у поєднанні різних тем, жанрів та героїв чис стає об’ємним. А ще – це про колективну травму, яку ще потрібно усвідомити та з якою ще доведеться працювати.
«Носоріг»
Режисер Олег Сенцов, на головному фото
Відкрив цей «парад» фільм Олега Сенцова «Носоріг». Він є другою повнометражною роботою українського режисера, колишнього політв’язня Росії та теперішнього військового.
Кримінальна драма про 90-ті в Україні побачила світ через десять років від початку роботи над нею. Річ у тім, що режисер ще у 2012 році виграв декілька пітчінгів та планував розпочати зйомки. Потім були Майдан, анексія Криму, арешт, вирок, гідний 1937 року за повністю сфабрикованим звинуваченнями, п’ять років у російських в’язницях. Лише у 2019 році Сенцов повернувся в Україну та зміг знову взятися за фільм.
Історія фільму заснована на реальних подіях. Головний герой на прізвисько Носоріг потрапляє до кримінального світу і починає свій кривавий шлях, який приведе його зовсім не туди, куди він очікував.
«Коли я писав сценарій, мені було цікаво розповісти про цю людину, мого головного героя. Адже бандити теж люди, вони щось відчувають, про щось думають. Це ж не роботи, не рослини, не інопланетяни. Це люди. Чому вони чинять саме так? Для мене важливим було розповісти про людину. Бандитизм 90-х – це була лише сюжетна лінія. Також мені було цікаво відрефлексувати те, що з нами відбувалось у 90-х, але це другорядне. Головне – людина», – розповів режисер ZAXID.NET.
У Сенцова повністю відсутня романтизація, замилування «славними хлопцями». Його «кров, секс та матюки» (як каже він сам) – це не «питкі, казні та уроди», не спосіб загравати з публікою. Це гострий та небезпечний інструмент хірурга, що препарує мотивації героїв, їх долі та й сам час.
А час є по суті одним із персонажів фільму, режисер (та уся його команда) потрапляє в нього зі снайперською точністю. Костюми, музика, інтер’єри відтворені максимально точно, але аж ніяк не ностальгійно. Комусь потрібно про це пам’ятати, комусь – дізнатись. Але повертатись не потрібно нікому. Та й не хочеться.
«Я і Фелікс»
Режисерка Ірина Цілик
Поза всяким сумнівом, це один із найпотужніших та найтонших українських фільмів. Фільм розповідає про дорослішання у непрості 90-ті, про брак уваги, про поламаного війною чоловіка. Поставлений за мотивами автобіографічного роману Артема Чеха «Хто ти такий?» фільм насправді не говорить на якусь одну тему. Він про все відразу, він глибокий та багатошаровий, простий та багатоскладовий водночас.
Події фільму відбуваються у 90-х роках в Черкасах. Родина намагається вижити. Тимофій росте без особливої уваги. Одного дня бабуся приводіть у дім нового бой-френда Фелікса, ветерана війни в Афганістані. Між Тимофієм та цим поламаним та водночас колоритним чоловіком зав’язуються своєрідні родинні стосунки.
Предметне наповнення картини продумано до дрібниць. Ті, хто пам’ятає ті роки, впізнає багато зі свого минулого. Тут немає нічого випадкового, кожна деталь не лише маркує епоху, а й має певне сенсовне значення. Як і музика, якої тут багато.
«Я маю свій власний великий досвід спостережень за тим, як часи змін ламають людей, котрі не можуть впоратися з тим, що впало на їхні плечі. І, мабуть, для мене цей фільм також був спробою щось вибачити батькам, бабусям, дідусям. Але тепер я мама, я так само постійно помиляюся, я цей шлейф провини за собою тягаю. Тому, мабуть, це одночасно спроба поговорити з нашими батьками, але водночас і з нашими дітьми теж», – розповіла ZAXID.NET Ірина Цілик.
«Ми жили дуже скромно, наші можливості були максимально обмеженими. Саме тому, мабуть, в мені визріла дуже сильна жага брати від життя більше, ніж життя мені пропонує. Зараз я спостерігаю за сьогоднішніми дітьми, і я поки не знаю, добре це чи погано, але вони так багато всього мають на старті за замовчуванням. Як це вплине на них? Ну, це нормально не бути бідним, не бути голодним, не бути обмеженим в чомусь. Хоча про що я кажу… Наші українські діти сьогодні мають зовсім інші, часом дуже страшні випробування. Я можу лише здогадуватися, що вони винесуть з цих часів, що запам’ятають, як це на них вплине», – додає вона.
«Ти мене любиш?»
Режисерка Тоня Ноябрьова
«Ти мене любиш?» є другим повнометражним фільмом режисерки Тоні Ноябрьової, відомої за стрічкою «Герой мого часу».
Головна героїня, 17-річна Кіра, переживає розлучення батьків та стикається із моральними викликами й потребою в прийнятті дорослих рішень, коли у країні відбуваються тектонічні зміни 90-х.
Тоня Ноябрьова на початку 90-х була дещо молодшою за свою героїню, вона розповідає, що пам’ятає атмосферу та масштабність змін навколо та вважає цю епоху ідеальним тлом для історії про дорослішання, пошуки себе та справжнього кохання.
Кіра важко переживає розлучення батьків, її світ змінюється одразу в кількох площинах. І пошуки першого кохання серед усіх незрозумілих події навколо та змін усередині — це універсальна історія, зрозуміла кожному незалежно від часу чи країни.
Ще однією принадою картини є те, що вона знята з великою увагою та любов’ю. Кожна дрібниця відповідає часу. Проте не антураж вирішує. Головним у фільмі «Ти мене любиш?» є безсумнівна любов до історії, героїв і справи, яка робиться. Через історію Кіри Тоня Ноябрьова розповідає про той брак уваги та любові, який так часто згадують, коли говорять про 90-ті. Проте її картина, при всій універсальності травм (якщо можна так їх кваліфікувати) дуже індивідуальна. Її героїня цікава, а сама історія викликає увагу та змушує за нею стежити. Фінал режисерка залишає відкритим і питання, винесене у назву, ніби зависає в повітрі.
«Наразі всі, хто бачили фільм, кажуть, що мені вдалося достовірно передати ту епоху – шпалери, тарілки, одяг, розмови. Все це з моєї пам'яті. Мені здалося, що дев'яності – найбільш влучний фон, щоб показати історію дорослішання і пошуку кохання в епоху глобальних, тектонічних змін, коли любові, здається, не існує», – розповіла режисерка в інтерв’ю «Vogue».
Не встигли подивитися фільм у кінотеатрі? Не біда! Зі SWEET.TV прем’єри приходять до кожного додому. Насолоджуйтеся найсвіжішими кіноновинками на улюбленому дивані абсолютно легально та в найкрутішому дубляжі разом з онлайн-кінотеатром SWEET.TV.
«Ля Палісіада»
Режисер Філіп Сотніченко
Світова прем’єра відбулася на Роттердамському фестивалі, де стрічка отримала приз FIPRESCI, а національна – на Київському тижні критики. Саме там українські кінокритики назвали його найкращим фільмом року. Також фільм був номінований на премію Європейської кіноакадемії. Український оскарівський комітет обрав картину претендентом на потрапляння в оскарівську категорію «найкращий міжнародний фільм».
Події в стрічці розгортаються у 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні. Судовий психіатр Олександр (Андрій Журба) та його товариш, слідчий Ільгар (Навруз Пашаєв), розслідують вбивство свого колеги-міліціонера. Трьох чоловіків пов’язувала спільна робота, давня дружба та почуття до однієї жінки. Тепер вона – вдова загиблого.
Жанр фільму «Ля Палісіада» означений як іронічний детектив. Доволі сумнівне визначення. Ні, це не детектив про 1990-ті, не процедурал та не спогади про минулі часи. Сотниченко вибудовує складну конструкцію, стилізуючи відео під аматорькі зйомки на VHS (стрічка була знята на Sony DSR-PD170P, що фільмує у відеоформаті DVCAM, створеному якраз у 1996 році).
«Ля Палісіада» вимагає від глядача уваги та зосередженості, щоб не втратити нитку задуму. Навіть не нитку, а відрізкі, сплутані між собою та складені на перших погляд у випадковому порядку. Але це не так. Для уважного глядача «Ла Палісіада» має логіку, яка керує художніми засобами. Адже це у першу чергу художнє кіно (не в сенсі ігрове, хоча гри тут не бракує). Це кіно, яке насамперед працює з кіномовою та намагається бути безкомпромісним артхаузом, що не надто старанно маскується під детектив.
Цей фільм відрізняється повною відсутністю ностальгії та рефлексії. «Ля Палісіада» – це дуже похмура, каламутна історія, де працівники правоохоронних органів намагаються склепати кримінальну справу, щоб підвести підозрюваного під розстрільну статтю. І саме це, а не злочин та його розкриття, є головним у сюжеті картини.
«Назавжди-Назавжди»
Режисерка Анна Бурячкова
Цю картину, прем’єра якої відбулась на Венецанському кінофестивалі, зараз можна подивитись у кінотеатрах. Не просто можна, а варто.
«Назавжди-Назавжди» розповідає про підлітків, чиє дорослішання відбувається у 90-ті. Для Анни Бурячкової час не є героєм, як у більшості українських фільмів про ту добу, він є тлом для розгублених героїв, що намагаються віднайти хоч якусь стабільність.
Київ, кінець 1990 років. Нещодавно Тоню (Аліна Чебан) перевели в школу на околиці Києва з центру міста. Тепер вона з новими друзями проводить час посеред похмурих пострадянських багатоповерхівок. Після перерви Тоня повертається до занять плаванням та знаходить собі подругу Лєру (Єлизавета Цілик). Нові друзі з’явились швидко. У тому числі й хлопці, з якими дівчині цікаво будувати стосунки. Лєрин брат (Артур Алієв) проявляє до неї симпатію, а їй самій цікавіше з Журіком (Захарій Шадрін).
Фільм, попри те, що змальована епоха провокує геть на інше, є надзвичайно гарним. Проте його кольорова гама цілком відповідає часу. Але вона ніби переплавлена у сучасності та надає картинці не архаїчності, а вінтажності. Проте це аж ніяк не свідчить про замилування 90-ми, а скоріше дає відчуття відстороненості.
І бонус: «Люксембург, Люксембург»
Режисер Антоніо Лукіч
Цей фільм – не про 90-ті. В той час відбувається лише невелика кількість подій, змальованих у картині. Проте відчуття застиглого часу та те, що розпочате тоді триває й досі є сильним відчуттям у цій картині.
Головні герої, близнюки Коля та Вася, втілюють два прагнення, дві ідеї та два почуття: один прагне знайти батька-кумира, інший вважає його зрадником та бачити не хоче.
Коля і Вася – вогонь і вода; дрібний злочинець та поліцейський; хамовитий тіпок, що живе з мамою, та люблячий чоловік і батько – обидва вони є сторонами одної історії, спільних прив’язаностей та розчарувань, надій та реальності. Дуже точно режисер та актори (яких на перший погляд розрізнити практично неможливо) позначають героїв і кольором одягу, і інтонаціями, і мімікою. Нюанси насправді не є дріб’язком та об’єднуються у спільну картину.
Саме це є головною принадою картини: її можна сприймати дуже по різному, як комедію чи як драму. Вона працює однаково добре на різних рівнях та у різних жанрах. У фільмі є «клєткі демона» та ціла «клєточна» теорія, бандити 90-х, нова поліція, старі машини та місто, що завмерло у часі.
І вже цього тижня у прокат виходить ще один фільм, де події відбуваються у наш час, проте він ніби завмер ще тоді, у 90-х. Це – «Редакція» Роман Бондарчука.