Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії 15 лютого виступив у Карнеґі-хол. Цей нью-йоркський зал вважається одним із найпрестижніших концертних майданчиків світу. ZAXID.NET поговорив із генеральним директором Львівської філармонії Володимиром Сивохіпом не лише про сам концерт, а й про те, як у світі змінюється інтерес до української музики та про солідарність музичного світу з Україною.
Розкажіть, будь ласка, чому виступи оркестру, зокрема у Карнегі-холі, є такими важливими під час війни.
Я відштовхнусь від слів «під час війни». Ми відновили гастролі з квітня 2022 року, переживши шок. Крім того, у світі з’явився запит на наші виступи. Зрештою, в нас все одно були заплановані гастролі. Але нам потрібно було ніби починати все спочатку. В нас було кілька перших проектів, коли виїздив тільки струнний оркестр, у складі якого були лише жінки. Так само їздив жіночий струнний квартет тощо. Вже потім почали виїздити повним складом. Що важливо, з’явилась потреба у виконанні української музики.
Ми і раніше багато їздили, але завжди репертуар визначав той, хто запрошував. Як правило ми виконувалисвітову класику, проте буквально з перших днів війни запит змінився. Багато оркестрів звертались до нас по ноти українських композиторів. І перші тижні війни ми багато працювали над нотним архівом. Це робили не тільки ми. Так само робив і органний зал, і Львівська опера. Кожен підіймав свої бібліотеки та їх оцифровував (питання, правда, в тому, чому ми не робили цього дотепер).
А коли почали повноцінно їздити, то почали включати в наші програми українську музику. І ми відчули відкритість організаторів до неї. Наприклад, в січні ми мали в Німеччині традиційній новорічний тур. Завжди виконуються у таких турах вальси та польки Штрауса, «Угорські танці» Брамса, твори Моцарта. Є традиція в Європі, яка йде з Відня, коли на Новий рік концерт обов’язково завершується «Маршем Радецького» Йоганна Штрауса. Я почитав, що стоїть за цим твором. Радецький – воєначальник , який завойовував нові території для Австрії. Це військовий імперський марш і нам не пасує в часи війни таку музику популяризувати. Я про це сказав організаторам. Вони погодились, і на місці цього маршу ми почали щовечора грати «Мелодію» Скорика, слухачам це подобалось.
А потім в кінці одного з концертів вийшов на сцену мер одного німецького міста й попросив зіграти ще щось з української музики. Оркестр нічого не грає напам’ять, тільки по нотах. А ми нічого не взяли. Ми заграли «Ще не вмерла України…». І я зрозумів, що нам самим потрібно змінити ставлення до нашої української музики. Диригенти, оркестри мають мати в репертуарі не одну-дві речі, а багато.
І ми коли повернулись з Німеччини, перед туром по США, я сказав Теодору Кухарю (головний диригент симфонічного оркестру Львівської філармонії, – ред.), що потрібно взяти кілька українських мініатюр в репертуар. Справді, кожного концерту вони грали на біс українську музику.
Наша гастрольна діяльність під час війни не зменшилась, навпаки. Адже Україна є зараз новою країною, яку відкривають у світі. Коли Кошиць сто років тому їхав з хором на гастролі до США, він теж представляв нову країну, яка тоді була проголошена. А музика є тим видом мистецтва, який досить швидко може розповісти про Україну. Ми маємо, що показати, але потрібно над тим працювати.
Багато говорять, що без російської класики забракне репертуару. Також є думка, що таких композиторів як Чайковський чи Прокоф'єв, потрібно оголосити українськими композиторами. Як ви до того ставитесь?
Це складне питання. Навіть якщо взяти Чайковського, на якому ми виховані, то щодо нього існують кардинально протилежні думки. Коли засідала вчена рада Національної музичної академії, я спитав, що вони вирішили. Євген Станкович мені відповів: «Ми вирішили, що він є українським композитором». Дехто закликає поставити всю російську музику на паузу на 5-10 років, а там буде видно. Хтось закликає відмовитись від неї повністю і негайно.
Ми можемо відмовитись від тих творів, але очевидно, що світові театри ніколи від них не відмовляться. На афішах є багато імен російських класиків. Але мене на багато більше турбує те, що там немає української музики. Її у світі дуже мало.
Виступати у Карнегі-холі так почесно ще й тому, що відомо: там аби хто не грає. Чи не варто нашим концертним майданчикам уважніше ставитись до того, хто виступає на їх сцені?
Я розумію ваше запитання, але варто мати на увазі, що у світі у кожному концертному залі працює менеджмент, який відповідає за певну політику та художнє наповнення. Очевидно, що афіша Карнегі-холу є дуже багатою і це — топ-виконавці. Очевидно, те, що ми туди потрапили є для нас професійною сатисфакцією. Але питання в тому, щоб і на нашій сцені існували певні критерії. Я скажу, що під час війни я вдячний кожному іноземному артисту, який добирається до нас на перекладних. Людина робить подвиг і я не дозволю собі дивитися в її досьє.
А щодо наших артистів?
Пам’ятаєте, в нас колись при обласному управлінні культури була комісія, яка визначала, хто може виступати. Вона тоді «спалилась» на Віктюку, був скандал і після того все лягло безпосередньо на плечі директорів (у 2003 році комісія з гастрольно-концертної діяльності заборонила на сцені Львівської опери виставу Театру Романа Віктюка «Давай займемося сексом!», – ред.).
Я не можу говорити за всіх, скажу лише за себе. От я прийшов, молодий директор, філармонія вся в боргах і мені пропонують заробити на оренді залу. Спочатку я погодився, а потім придивився і зрозумів, що є речі не для філармонії. Звичайно, всі хочуть потрапити в оперний театр, бо туди йдуть найбільше.
Років 10-15 тому кожна естрадна співачка мала виступити в Опері. Зараз часи змінились і з’явилось розуміння, що і де може відбуватись. Звичайно, ми даємо зал в оренду, але я намагаюся відповідально до того ставитись, бо ж люди скажуть: «ми були у філармонії». Є багато складових, які треба аналізувати й приймати відповідальні рішення, а не керуватись тільки меркантильними міркуваннями.
Гастролі у США завершуються. Які ще цікаві проекти є у філармонії?
Попри два роки пандемії та рік війни, дуже багато несприятливих речей та майже повну відсутність фінансування концертної діяльності, ми не скасували жодного нашого фестивалю. Ми навпаки започатковуємо нові мистецькі ініціативи, зокрема відзначення 120-річчя створення нашого оркестру.
Також є багато цікавих планів. Наприклад, 9 травня, у День Європи, оркестр запрошений до Стокгольму. Цього року вони хочуть присвятити його Україні. Очевидно, для нас це престижна подія, особливо враховуючи, що ми там будемо грати винятково українську музику.
1 та 2 травня нас запросили на великий фестиваль у Торуні і там ми теж будемо грати українську музику.
Наша гастрольна діяльність не зменшилась, а навпаки, збільшилась. Але я думаю, що ми маємо підходити до того по іншому. Ми розуміємо, що ми є без перебільшення одним з іміджевих облич держави.
Якщо повернутись до ваших виступів у США, у Карнегі-холі, які враження є найсильнішими?
Відчувалося, що це наш виступ не був для глядачів просто черговим концертом. Зал був переповнений. Організатори зробили те, чого не роблять ніколи: давали для українців вхідні квитки. Але можна було лише стояти на третьому балконі, адже всі місця були викуплені.
Сама організація концерту була прекрасною. Концерт вів голлівудський актор Лієв Шрайбер, який теж створював цю незвичну атмосферу, підкреслюючи, що наша держава є зараз в центрі світу. Він стишив свою промову, потім зал занурився у повну темряву. І тоді засвітився монітор і Володимир Зеленський сказав: отак ми зараз живемо в темряві, але ми несемо світло. Це було потужне звернення. І це був елемент великої організаційної підготовки.
Нас дуже добре приймали. Ми розпочали твором Євгена Станковича, потім зіграли Брамса. А тоді зіграли «Симфонію з Нового світу» Дворжака. Він є нам дуже близьким. І цю симфонію зараз можна трактувати інакше: Новим світом є ми, а не Америка сто років тому. Загалом враження були дуже емоційні. Було відчуття, що і організатори, і глядачі цінують зустріч з нами, вони відкриті до нас.
Фото Львівської філармонії