Після тріумфального «Титана» головна надія сучасного французького кіно Жюлі Дюкорно повернулася із ще більш інтимною та провокаційною роботою. Її нова стрічка «Альфа», що вже встигла зібрати полярні відгуки – від дванадцятихвилинних овацій у Каннах до гострих дискусій серед критиків, – пропонує глядачеві не просто жанровий горор, а глибоку екзистенційну притчу, загорнуту в естетику радикальних тілесних метаморфоз.
Фільм із основного конкурсу Каннського кінофестивалю
Світова прем'єра «Альфи» відбулась у травні минулого року в основній конкурсній програмі 78-го Каннського кінофестивалю, де фільм претендував на «Золоту пальмову гілку» і отримав 12-хвилинні овації після показу. А в Україні фестивальна прем’єра відбулася влітку в межах Одеського міжнародного кінофестивалю, де стрічка також отримала позитивні відгуки від перших українських глядачів і критиків.
Події розгортаються наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Фільм отримав свою назву за ім’ям головної героїні – 13-річної підлітки з мароккансько-французької родини, котра під час якоїсь вечірки робить собі татуювання на руці: літеру «А». Здавалося б, ну що тут страшного? Але річ у тім, що в цей самий час в місті починає стрімко поширюватися загадкова інфекційна хвороба, яка перетворює інфікованих людей на мармурово-білі статуї. Матір Альфи є лікаркою, і, побачивши татуювання дочки, вона боїться, що її дитина могла заразитися. Паралельно до родини повертається брат матері Альфи – Амін, який страждає від героїнової залежності. Альфа та Амін, двоє потенційно небезпечних людей, яких уникають оточуючі, шукають розради в компанії одне одного. Вони безцільно вештаються містом і намагаються відшукати місце, де їх не засуджуватимуть. У цьому новому світі, де панує страх і невідомість, сім’я Альфи мусить подолати внутрішні розбіжності та заглибитись у власну історію, щоб відшукати новий шлях.
Режисерка-провокаторка, яка любить і вміє шокувати
Сьогоднішнє європейське кіно важко уявити без провокаційних робіт Жюлі Дюкорно, французької постановниці, яка надала нове життя естетиці бодігорору. Для Дюкорно деформація плоті на екрані є не самоціллю, а метафорою, що підносить відверто жорстокі кадри до рівня високої кінематографічної поетики.
Тріумфальний шлях режисерки розпочався з дебютного фільму «Сире» (2016) про юну ветеринарку-канібалку, який став серйозним викликом для каннської публіки, спричинивши водночас і паніку серед глядачів, і захват кінокритиків. Втім, справжньою сенсацією стала наступна стрічка Дюкорно «Титан», яка у 2021 році принесла режисерці «Золоту пальмову гілку», зробивши Жюлі другою жінкою-режисеркою в історії, що підкорила цю вершину після Джейн Кемпіон. Перемогою «Титана» в Каннах Дюкорно остаточно підтвердила свій статус безкомпромісної візіонерки. І ця ж лінія продовжується тепер у «Альфі», де крізь шокову естетику мисткиня знову звертається до тем соціальної вразливості та крихкості. Її творчий метод базується на парадоксальному симбіозі: крізь призму душевного болю та радикальних метаморфоз тіла у «Альфі» Дюкорно водночас досліджує тонку психологію дорослішання та тему пошуку власного «Я».
Особиста історія-метафора
Для Жюлі Дюкорно історія, розказана в «Альфі», є дуже особистою. Сценаристка і режисерка була трохи молодшою за героїню свого фільму, коли у світі відбувся спалах епідемії СНІДу. І саме власний досвід зростання у суспільстві, сповненому страху через тоді ще зовсім незрозумілу смертельну хворобу, Дюкорно нині відрефлексувала у цій стрічці.
«Цей фільм – про розповсюдження страху СНІДу і про вплив, який це мало на моє покоління. Як це – з'явитися на світ, де все помирає? Це – головне питання фільму», – каже Дюкорно.
Тонка акторська гра
Головну роль у стрічці зіграла 20-річна Мелісса Борос – французька акторка угорського походження, яка дебютувала у кіно 2021-го у фільмі Le silence de Sibel, де зіграла дівчинку, котра під час війни в Іраку стала свідком знищення всієї родини, а після цього потрапила у сексуальне рабство до терористів ІГІЛ. Як бачимо, попри невеликий досвід, Борос не звикати до емоційно важких ролей, і роботою в «Альфі» Мелісса закріпила свій статус однієї з найцікавіших молодих акторок Франції.
Матір Альфи втілила французька акторка перського походження Гольшіфте Фарахані, відома за роботою у фільмі Джима Джармуша «Паттерсон» (2016), де вона зіграла головну жіночу роль, а її партнером на екрані був Адам Драйвер.
Аміна ж зіграв французький актор алжирського походження Тахар Рахім, лауреат кінопремії «Сезар» за найкращий дебют та найкращу чоловічу роль (фільм «Пророк», 2009), а також двічі номінант на премію «Золотий глобус» за головні ролі в драмі «Мавританець» (2021) і мінісеріалі «Змій» (2021). Окрім безпосередньо акторських завдань, в «Альфі» на Тахара чекало додаткове випробування, адже для ролі наркозалежного йому довелося схуднути на 20 кг.
Окрім того, у фільмі можна побачити Емму Макі – зірку серіалу «Статеве виховання», також відому за фільмами «Смерть на Нілі» та «Барбі». А також – чисельних статистів, які, щоб досягти візуального ефекту, який справляє на людей «мармурова» хвороба, надягали спеціальні силіконові протези на все тіло. Після цього їхні зображення піддавалися додатковій комп’ютерній обробці, завдяки чому в результаті на екрані складається враження, наче тіла відбивають світло так само, як це робить відполірований мармур.