Намагання уряду модернізувати українську економіку та систему соцзабезпечення – важливий крок у напрямі євроінтеграції. Принаймні саме такі умови висувають наші західні союзники. Введення ринкових тарифів на комунальні послуги, підготовка пенсійної реформи, перегляд соціальний пільг – усе це плата за вступ України до кола більш-менш цивілізованих держав. Крім того, ці реформи покликані підвищити продуктивність української економіки, звільнивши її від радянських рудиментів. Але водночас ці реформи руйнують консенсус, який склався між владою та суспільством. І якими будуть наслідки – достеменно невідомо.
Оглядаючись на недовгу історію незалежної України, неважко помітити, що її еліта постійно надуживала своїм становищем. Якщо радянська номенклатура мала звичку приховувати свої привілеї, то пострадянська еліта стала виставляти свої матеріальні статки напоказ. Виявляти розкішні маєтки українських політиків та посадовців стало популярною забавкою журналістів. Власники шикарних «хатинок» не заперечували. До фізичного спротиву викривачам опускався хіба що Янукович, а решта боронили свій приватний простір з чималою долею кокетства.
Перед виборами суспільству справно показували декларації, відповідно до яких більшість мешканців владного Олімпу були бідні, як церковні миші. Але всі прекрасно розуміли, що це – лише данина політичному етикету. На очах громадян відбувалася концентрація влади та економічних ресурсів країни в руках олігархічних груп. Причому перерозподіл радянської спадщини відбувався на користь невеликого прошарку еліти, тоді як населення країни різко зубожіло.
Головною проблемою влади стала соціальна несправедливість, втіленням якої є величезний розрив між доходами багатих та бідних. Свідомо чи ні, українська еліта розуміла, що суспільне незадоволення має певну межу, за якою починається зона політичної турбулентності. Аби відвернути соціальний вибух, еліта мусила укласти з громадянами мовчазний суспільний договір.
В теорії, перехід до ринкової економіки мав вивести на арену історії так званий середній клас, який збудує країну рівних можливостей. Але в українських реаліях це була фантастика. Тому базою для консенсусу стала відмова еліти від побудови ринкового суспільства і збереження радянської системи пільг, соцвиплат, а особливо пенсій. Також формально безкоштовною залишилися медицина й освіта. В обмін на збереження радянських рудиментів суспільство заплющило очі на зловживання еліти.
Тут українська еліта пішла шляхом своїх радянських попередників. Якщо Ленін ще намагався маневрувати з НЕПом і коренізацією, то Сталін робив ставку на насильство і систему державного терору. Але на штиках всидіти неможливо. Тому пізніше керівництво СРСР почало обмежувати внутрішній терор і дедалі ширше застосовувати підкуп. Учасники бойових дій, учасники війни, діти війни – категорії отримувачів додаткових державних виплат (та інших бонусів) множилися і множилися.
Зрозуміло, що така щедра роздача пряників була можлива лише в штучних умовах планової економіки та завдяки нафтодоларам. Чого було варте те планування – світ дізнався у 1980-х, коли радянська економіка остаточно забуксувала. Для економіки незалежної України радянська система підкупу населення була непосильною. Але еліта прийняла вольове рішення і не стала чіпати деякі дуже витратні рудименти, аби забезпечити собі хоча б тимчасовий спокій.
Чим це закінчилося, загальновідомо. Сьогодні до 40% сукупних доходів українців складають пільгові виплати. Недолуга пенсійна система перетворилася на чорну діру, яка давно вичерпала свою ефективність і стала тягарем для бюджету, оскільки пенсіонерів у нас більше, ніж працюючих. Формально безкоштовні медицина та освіта деградували і перетворились на систему непрозорої викачки грошей із клієнтів. Ну а про неринкові комунальні тарифи, які відучили населення думати про енергоефективність, годі і згадувати.
Тепер, коли українська еліта нарешті зробила геополітичний вибір і намагається рухатись подалі від Москви, старий суспільний договір доводиться руйнувати. Збереження рудиментарної «соціалки» жодним чином не вписується у вимоги МВФ та західні стандарти економічного життя. В теорії, український уряд робить усе правильно, коли привчає населення до ринкових стосунків. Однак на практиці це означає ще одну шокотерапію для зубожілого суспільства. Консенсус, який дозволяв еліті балансувати на межі соціального вибуху, розвалюється у нас на очах. І суспільство повільно наближається до небезпечної межі.
Проблема в тому, що еліта не стала менше зловживати – принаймні суспільство цього не відчуває. Разом з тим, не з’явилося і нової основи для консенсусу. Голодним перестали давати рибу, але і не дають змоги рибалити – середній клас існує в Україні в межах статистичної похибки. У таких умовах громадяни починають сприймати еліту як суто паразитичне утворення. До певної міри імпульс солідарності забезпечує зовнішня агресія. Але патріотична мобілізація, яка відсунула соціальні протиріччя на другий план, не буде тривати вічно. Рано чи пізно еліта мусить запропонувати громадянам новий суспільний договір.
Насправді вибір невеликий. Єдиною альтернативою радянській роздачі риби є вудка, гачок і дозвіл на безперешкодну підприємницьку діяльність. Грубо кажучи, це і є ринковим суспільством. Але цього разу відбутись балачками про середній клас не вдасться. Або політична еліта створить умови, в яких українці зможуть заробляти достатньо, аби вижити в умовах ринку, або країна увійде в зону турбулентності. Як свідчить досвід Греції та багатьох інших країн, соціальне невдоволення – дуже вибухонебезпечна суміш. І в нинішніх умовах знайдеться чимало охочих підкинути в Україну фатальну іскру.