Країни Центральної Європи своєю успішною трансформацією на зламі вісімдесятих і дев'яностих років двадцятого століття значною мірою завдячують силі західних країн, а особливо прогресуючій європейській інтеграції. Рональд Рейґан, Марґарет Тетчер, Гельмут Коль, навіть Франсуа Міттеран позитивно вписали себе в історичні анали і рідних країн, і Європи загалом. Заслугою останніх двох був особливо амбітний проект єдиного внутрішнього ринку, ідею якого було сформульовано в середині вісімдесятих років, а завершено – у контексті процесу об'єднання Німеччини. Так було реалізовано концепцію Європейського Союзу на основі валютного союзу, спільної зовнішньої політики та співпраці у сфері правосуддя і внутрішніх справ.
Саме сила Заходу – у поєднанні з кризою радянської імперії – дала шанс, яким Польща та її сусіди в регіоні потрафили скористатися. Здавалося, що Френсіс Фукуяма мав рацію: було відчуття, що настав «кінець історії», а на Польщу чекає подальше економічне зростання і процвітання. Очікування, однак, не виправдалися.
Сумна безпорадність
Безповоротно закінчується ера домінування Заходу. 2008 року Заходу довелося давати собі раду з економічною кризою. Ця криза відрізнялася від попередніх, оскільки не починалася десь на периферії світової економіки, а в її серці – на Вол-стріт. Криза підважила засадничі парадигми економіки, яка домінувала після Холодної війни, – вашингтонського консенсусу. У Європі вона продемонструвала насамперед слабкість єврозони: з'ясувалося, що в її лави було прийнято облудного партнера – Грецію, яка протягом багатьох років ошукувала держави-члени. Наступні роки було витрачено на намагання погасити грецький борг і врятувати її економіку, на що міжнародна спільнота (передовсім Євросоюз) витратила загалом близько 330 мільярдів євро. Самому ЄС заледве вдалося через п'ятнадцять років (1994-2009) завершити дискусії на тему інституційної реформи. Проте ухвалення Лісабонського договору так і не стабілізувало ситуації з державами-членами.
У наступні роки завалилося ще одне досягнення європейської інтеграції – Спільна зовнішня політика і політика безпеки, а також Спільна політика безпеки і оборони. Лівія попри (або й через) втручання НАТО перетворилася на failed state. Громадянська війна в Сирії – за пасивності Заходу – призвела до чверті мільйона жертв. Росія, не погоджуючись із новим проєвропейським курсом України, вторглася до свого сусіда – анексувала Крим і розв'язала громадянську війну на Донбасі. Це призвело «лише» до кількох тисяч жертв, проте близько двох мільйонів були змушені покинути свої домівки. У всіх цих випадках Європейський союз виявився безпорадним. У випадку конфлікту в Україні ЄС нині не відіграє жодної дипломатичної ролі, він виключений з «нормандського формату» і з мінських перемовин.
Європейська політика сусідства, Союз Середземномор'я та Східне партнерство (не кажучи вже про більш ранні ініціативи) не забезпечили стабільності й процвітання відносно невеликих і слабких сусідів ЄС. Тим часом, як саме східні та південні сусіди видаються найбільш зручним регіоном для розширення ЄС і просування європейських цінностей.
Нечутні голоси
2015 року постала безпосередня загроза для внутрішньої безпеки Євросоюзу. Зростаюча хвиля так званих біженців (чи радше утікачів, котрі бажають отримати статус біженця – торік до Європи потрапило щонайменше мільйон «біженців»), стала політичною проблемою для Європи, але також показала слабкість та неадекватність чинних правових механізмів. ЄС впродовж багатьох років не розробив загальної політики у сфері міграції. Концепція «відкритих дверей», яку використовують деякі держави-члени, стала проблемою для інших країн, розташованих «по дорозі». Тим часом ці «транзитні» країни не бажають залишати в себе біженців, а останні не бажають там залишатися. В результаті такі країни, як Угорщина, просто проігнорували міграційне законодавство ЄС. Воно передбачає, якщо говорити спрощено, що клопотання про надання притулку подається в тій країні ЄС, де заявник перетнув зовнішній кордон Євросоюзу. Мадяри ж підвозили зацікавлених до австрійського кордону, щоб швидше їх позбутися. Австрія не залишилася в боргу і – оскільки це за певних обставин дозволяє законодавство право ЄС – закрила внутрішні шенгенські кордони. Шенгенська зона, котра поруч з євро є одним зі символів європейської інтеграції, почала розвалюватися. Тезу про слабкість механізмів співпраці ЄС у сфері внутрішніх справ доповнили листопадові замахи в Парижі, які ще більше послабили Шенген – зі страху перед терористами почали закриватися чергові кордони.
Проблема біженців є особливо болісною, оскільки Євросоюз, закриваючи перед ними двері, відтяв би себе водночас від своєї християнської та гуманістичної спадщини. Тоді б він не відрізнявся від путінської Росії чи ситих країн Перської затоки, які не поспішають приймати сирійців, еритрейців чи мешканців інших країн, спустошених пожежею війни. Європа, щоб залишиться Європою, мусить допомогти цим людям – звичайно, контрольованим чином. Це чітко підкреслюють церковні ієрархи і представники основних інституцій ЄС. На жаль, ці голоси залишилися непочутими у багатьох державах-членах, особливо в Центральній Європі.
Колишня розкіш
Стає щораз очевидніше, що західні цінності і західна політична модель не є універсальними. У східному сусідстві конкуренцію їм створює «русский мир». Замість демократії – авторитарні уряди; замість соціальної ринкової економіки – олігархія і час від часу ігриська для людей; замість верховенства закону – верховенство сили; замість міжнародного права – національні інтереси. Українська революція показала, що російська модель не є привабливою. Інші приклади свідчать, однак, про зворотне. Наприклад, Білорусь, Вірменія і щоразу більше Азербайджан. Дехто переконаний, що Росія вже готується до зміни постмайданних еліт в Україні, що, враховуючи падіння їхніх рейтингів, може бути не такою вже й складною справою.
Згадане суперництво між Заходом і Росією відбувається зрештою не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу. Russia Today, Radio Sputnik і російські тролі сягають цілого світу. Всередині самого Європейського Союзу створилася потужна антиєвропейська (я маю на увазі критичний підхід до європейської інтеграції) і водночас проросійська партія, яку уособлює Марін Ле Пен і французький Національний фронт – серйозний кандидат на те, щоб взяти владу у Франції 2017 року. В інших країнах ми виявимо схожі утворення – згадати хоча б Конгрес нової правиці чи Національний рух в Польщі. Кілька років тому можна було бути в ЄС про- або антиєвропейським. Сьогодні вже важко дозволити собі таку розкіш: вибір зводиться до проєвропейськості або проросійськості.
Захід (особливо Європейський Союз) опинився у стані війни – війни за досягнення понад шести десятиліть європейської інтеграції, війни за наш колективний добробут, за наші цінності і принципи. Важко, звісно, проповідувати теорію змови і стверджувати, що всі проблеми, про які ми згадували вище, свідомо підсунуті нам і координовані з єдиного центру – найчастіше думка схиляється до Росії. Москва навряд чи відповідальна за світову економічну кризу, хоча вже у випадку з Грецією важко не зауважити, що одна з найпроблемніших країн ЄС є також клієнтом Кремля. Тісні відносини між Росією і Сирією, з іншого боку, дозволять нам порушити питання про зв'язок російської влади з міграційною кризою чи терактами у Парижі. Але це лише непідтверджені спекуляції.
Воєнний стан вимагає спеціальних заходів. Французи говорили під час Першої світової війни про union sacrée («Священний союз»), у межах якого ліві партії і профспілки мали б підтримати уряд в конфлікті з Центральними державами. Аналогічне послання було сформульоване Генрі Кьорнером на плакаті, який пропагував Велику Коаліцію під час Другої світової війни: United we are strong, united we will win.(Разом ми сильні, єдині, ми переможемо).
Pecunia non olet
На жаль, дії чинної польської влади суперечать цьому принципу. По-перше, голос Польщі, яка рухається стежкою Угорщини Віктора Орбана, буде щораз менше чутний в Брюсселі, Берліні та Вашингтоні. За минуле десятиліття у нас були деякі досягнення в царині демократизації наших сусідів і спроб деескалації конфліктів. Вистачить згадати заангажованість президента Александра Кваснєвського у вирішення політичної кризи в Україні під час Помаранчевої революції, спільну поїздку представників Польщі, України та держав Балтії до Грузії під час війни з Росією в 2008 році, шведсько-польську ініціативу Східного партнерства. Навіть якщо в двох останніх випадках можна мати сумніви щодо ефективності цих заходів, Польща таки була на виду.
З часу приходу до влади «Права і Справедливості» наслідків зовнішньої політики не видно. У межах ЄС польський президент здійснив лише одну подорож, яка відбилася ширшим відлунням, – до Естонії. Приємно, що Польща диспонує soft power у цій балтійській країні, яка динамічно розвивається, але неповних два мільйони естонців – пробачте, брати – замало, щоб робити велику політику. Дуда також побував у Китаї – з нагоди візиту він цілковито проігнорував спадщиною «Солідарності» і питаннями про права людини, не бажаючи дратувати господарів. Польща тоді розраховувала на великі китайських інвестицій. Pecunia non olet (гроші не пахнуть) – навіть з Росії чи Китаю.
Але ми дедалі чіткіше бачимо негативні наслідки поспішних змін в Польщі, запроваджених ПіС. Особливо це стосується конфлікту навколо Конституційного трибуналу чи закону про суспільні ЗМІ. Ситуацією в Польщі вже зацікавилися керівні органи ЄС, Венеціанська комісія та Сполучені Штати. Ходять чутки (важко сказати, наскільки серйозні) про можливість перенесення саміту НАТО, який має відбутися цього року у Варшаві. А на ньому мало б розглядатися питання про зміцнення східного флангу Північноатлантичного Альянсу – таке важливе для Польщі в контексті російсько-української війни. Варшава фактично занурюється в політичну кризу.
Така ситуація не сприяє розвитку Польщі. Країну, де точаться сварки і всередині, і з партнерами в ЄС, не будуть слухати – її навіть не буде чутно в західних столицях. Вона не зможе зробити свого внеску в дискусії і рішення про майбутнє єврозони, про відносини з Росією чи про політику щодо біженців. Така ситуація також не відповідає інтересам ЄС, оскільки влада «Права і Справедливості» зміцнює фракцію євроскептиків у Європі, а водночас проросійську фракцію. ПіС хоч до неї і не належить, але належить частина її електорату і фактичний коаліціант – Kukiz '15 (особливо домінуючі в ньому націоналісти).
Польська влада мусить пам'ятати, що в середині другого десятиліття двадцять першого століття важко вести війну одночасно з Брюсселем і Москвою. Така політика вкрай неефективна, якщо не сказати небезпечна, і це чудовий новорічний подарунок. Для Росії.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво.
Оригінальна назва статті: Prezent na Nowy rok („Nowa Europa Wschodnia”)